Родом я з маленького містечка. Після закінчення медичного університету я залишилася в обласному центрі, знімала квартиру. До заміжжя я працювала терапевтом в поліклініці. Познайомившись з Ігорем, я мріяла про щасливе сімейне життя. Однак після весілля мій світ перевернувся. Ми переїхали жити в квартиру до чоловіка, в якій ще жила його мама і молодша сестра.
В сімейному житті моєю головною проблемою було ставлення свекрухи і зовиці до мене. Мій чоловік колись привів в будинок іншу дівчину, але так як вона нікому не сподобалася, він вирішив продовжити свої пошуки. Так в його житті з’явилася я.
І хоч я родом, нехай з маленького, але з міста, вони відразу почали називати мене “селючкою”. Скільки б я не заробляла, що б я не робила, вони не змінюють свого ставлення до мене. На роботі мене цінують і поважають, а вдома через будь-яку дрібницю виганяють на вулицю.
Я вже не раз думала про розлучення, хоча в шлюбі ми лише рік. Зупиняє мене лише моя мама. Вона завжди говорить мені , що мовчання – кращий засіб. Мама вважає, що скоро все стане на свої місця, свекруха і сестра чоловіка заспокояться.
Якось я прийшла з роботи втомлена, ввечері я приготувала борщ і спекла котлети, бо знала, що весь наступний день буду зайнята. Коли повернулася, побачила, що їжі немає. Чоловік повернувся з роботи голодним і я не мала що дати йому на вечерю. Свекруха і зовиця забрали наші харчі і поїхали на дачу, не попередивши мене ні про що.
Чоловік, замість того, щоб стати на мою сторону, був обурений відсутністю вечері і сказав, що така дружина йому не потрібна.
Не витримавши такого ставлення, я пішла з дому чоловіка і не хочу туди повертатися. “Мені набридло постійно вислуховувати докори, набридло, що вони називають мене” селючкою”, налаштовують мого ж чоловіка проти мене, плюс до всього виставляють за поріг і пліткують про мене. До того ж, моя свекруха одного разу сказала мені, що я не варта жити в її будинку і що їй потрібна “міська” дівчина.
Я поїхала до мами. Через тиждень вони прийшли до моїх батьків і просили повернути мене. Нібито після мого відходу у них вдома незатишно і вони щиро жалкують про все, що сталося.
Але я не хочу до них повертатися. Впевнена, що я знайду роботу в нашому містечку і зможу налагодити своє особисте життя. Мені лише 25 років, у мене все ще попереду. Та й після всього, що сталося, я вже не знаю, чи люблю свого чоловіка і чи хочу бути разом з ним.
Мама знову просить мене бути терплячою і повернутися до чоловіка. Але я вже не хочу мати нічого спільного з цими людьми. Навіть думати про них не хочу. Для себе я вже все вирішила.
