До нас приходив переписувач. Якраз перепис населення тривав. Ми його не впустили. Тому що перед нами він пройшов решту 14 поверхів. Це неввічливо, але не пустили. Сказали, що пройдемо перепис дистанційно.
Звісно, залишився осад. Тим більше, що переписувач обурено питав, чому ми розмовляємо на порозі і не пускаємо в квартиру. Щиро дивувався.
А мої родичі також не пустили переписувача. Вони хворіють зараз. Заразилися. І теж ввічливо про це повідомили переписувачу через двері. А могли б пустити. Якби були ввічливішими. Пустити, сісти навпроти та відповідати на запитання. Потім потиснути руку, обійняти, чхнути та розпрощатися. А потім, хто його знає, куди він піде потім. Великий будинок. Квартир багато…
І теж переписувач засмутився. Просив пустити все ж таки.
Я навіть говорити не буду, яка це невчасна витівка. І як добре, що мої близькі – відповідальні люди. Хоч і не взяли участь у переписі поки що…
А я ось про що: бувало таке, нас не пустили кудись, грюкнули дверима перед носом, причепилися до документів, місця не вистачило, спізнилися ми, – всяке буває. І, можливо, не треба наполягати та лізти туди, куди нас не пускають. Вимагати, благати та підкуповувати. І засмучуватися особливо не треба. Не пустили – так тому й бути. Там нас чекало щось дуже погане. Може смертельно небезпечне.
Хоча на вигляд усе було звичайним та звичним. Просто ще одні двері, в які ми подзвонили. А нам наказали піти. Прикро!
Та ось анітрохи не прикро. Це я зрозуміла сьогодні остаточно. Не пускають із кращих спонукань. Щоб нас же урятувати. І нічого наполегливо дзвонити, стукати і вимагати відчинити двері. Там для нас нічого хорошого.
Подякувати треба тим, хто не пустив нас на «Титанік» чи в холерний барак. Бо нема чого нам там робити. Як кричав поганий поліцейський у «Клані Сопрано», вдома треба сидіти, а не вештатися. Такі зараз часи…
За матеріалами каналу “Анна Кір’янова. Філософія життя”
