— Якщо ти зараз же не поставиш варитися картоплю на сорок людей, я з тобою до кінця життя не заговорю! — саме такими словами, замість звичного ранкового привітання, о шостій годині ошелешила мене свекруха по гучному зв’язку.
— Що? Яку картоплю? Які сорок людей, Галино Василівно, ви при своєму розумі?
Я спросоння потерла очі, намагаючись зрозуміти, чи це все ще важкий сон після вчорашньої дороги, чи вже сувора дійсність. Мобільний безжально світився у темряві кімнати. Ми з чоловіком і дітьми приїхали на нашу нову дачу лише напередодні ввечері, коли на дворі вже давно стояла глупа ніч.
Поки перенесли всі речі з багажника, поки нагодували малечу, поки самі сполоснулися з дороги — годинник показував далеко за північ. Тіло гуло від утоми, але на душі було спокійно: попереду чекали два тижні довгоочікуваної відпустки, тиша, зелена трава та повний спокій від міської метушні.
— Господи, хто там визвонює ні світ ні зоря? — сонно промимрив з-під ковдри чоловік, натягуючи подушку на голову.
— Твоя мама, Тарасе. Галино Василівно, я абсолютно нічого не розумію. Яка картопля о шостій ранку? — перепитала я, відчуваючи, як усередині починає закипати глухе роздратування.
— А що тут не розуміти, Софіє? Я тебе людською мовою питаю: харчів удома вистачить? М’яса багато замаринували? Бо тридцять п’ять років буває раз у житті! Ювілей сина треба святкувати так, щоб усім селом пам’ятали, по-людськи, а не так, як ви там собі придумали! — бадьоро, наче вона вже з опівночі була на ногах і переробила купу справ, карбувала свекруха.
— Галино Василівно, ми вже все чудово відсвяткували. Дозвольте вам нагадати, що три дні тому Тарас зібрав усіх своїх друзів і колег по роботі в затишному закладі. Столи вгинаRouteлися, музика грала. І вас ми особисто запрошували, заїжджали за вами, але ви навідріз відмовилися їхати. Сказали, що вам там нічого робити.
— Те, що ви там сиділи з чужими людьми, то не свято, а марнотратство одне! — категорично відрізала свекруха. — Які вони йому рідні? Сьогодні вони є, а завтра забудуть, як звати! Ювілей треба святкувати з родиною. З тими, хто Тарасика з пелюшок пам’ятає, хто йому добра бажає від щирого серця!
Ідея зібрати всю свою безкрайню рідню крутилася в голові свекрухи вже не перший місяць. Тільки-но ми наважилися придбати цей заміський будинок, вона одразу почала будувати грандіозні плани на наш двір.
— Тарасику, треба скликати всіх наших на твій день народження. Хай люди подивляться, яке ви ґаздівство придбали, порадіють за нас, чарку піднімуть, — починала вона щоразу, коли ми заходили в гості.
— Мамо, благаю, навіть не починай, — відбивався Тарас. — Я половину тих троюрідних тіток і сватів бачив двічі в житті, ще коли малим під стіл пішки ходив. Ми з Софією хочемо просто відпочити удвох із дітьми. Ми взяли велику позику на цей будинок, цілими днями гаруємо на роботі, щоб її виплатити. Ми втомилися. Ніяких гулянок на сорок людей я не потягну ні фізично, ні морально.
Але, як з’ясувалося, Галина Василівна його слова пропустила повз вуха.
— Ви там собі посиділи, а я що, за рідного сина навіть слова теплого сказати не маю права? — ображено протягнула вона у слухавку. — Я в той ваш ресторан не пішла, бо там музика горланила, і взагалі — я серед чужих людей почуваюся ніяково. А родина — це зовсім інша справа.
— Якщо хочете привітати сина, Галино Василівно, сідайте на автобус і приїжджайте, — зітхнула я, наївно вважаючи, що на цьому розмова закінчена. — Ми сьогодні планували якраз кілька шампурів шашлику посмажити, у басейні з дітьми похлюпатися. М’яса на нашу сім’ю і на вас точно вистачить. А велику родину, якщо маєте таке бажання, збирайте в себе у квартирі.
— Ой, Софійко, яка ж ти нерозважлива, — якось підозріло лагідно відповіла свекруха. — Ну добре, добре. Я обов’язково приїду. І гостинців прихоплю, і до столу щось візьму, бо знаю я вас, молодих, у вас вічно в холодильнику вітер гуляє. Треба підстрахуватися.
Вона натиснула відбій. Я полегшено зітхнула, відклала телефон на тумбочку і знову заплющила очі. Якби ж я тоді знала, який саме сюрприз криється за цим її «підстрахуватися», я б не роздумуючи підняла Тараса, одягла дітей, закинула сумки назад у машину і помчала геть.
Тим часом на іншому кінці міста Галина Василівна вже активно набирала номер своєї молодшої сестри Надії.
— Надю, ви вже готові? Торти спакували? Ну й чудово. А хто з тобою в машині їде?
— Та як домовлялися, Галю, — долинув бадьорий голос сестри. — Ми з Миколою, син із невісткою та двоє малих. А за нами другою машиною донька зі своїм чоловіком та його кумами вирушають. Вони ще тітку Любу по дорозі з автовокзалу підхоплять. А пізніше, як із господарством упораються, Василь із Ганною своїм бусом підтягнуться. Тільки ти мені точний поворот скинь, бо ми в тому дачному масиві ще ніколи не були.
— Усе скину, Надюсю. Головне — хліба візьміть побільше і ковбаси домашньої, бо в моєї невістки снігу взимку не допросишся. А ми ж їдемо раптово, треба людям свято влаштувати! І повз мій під’їзд не проїдьте, бо без мене вас у двір точно ніхто не впустить!
Ранок розгортався неймовірно гарно. Літнє сонечко приємно пригрівало, у верхівках старих вишень щебетали птахи.
Ми поснідали свіжими сирниками, діти крутилися біля батька, допомагаючи йому розправляти великий надувний басейн на галявині. Я заварила собі запашної трав’яної кави, витягла на середину двору шезлонг і блаженно витягнула ноги.
Як же довго ми мріяли про цей куточок! Будинок був добротним, цегляним, із просторою літньою терасою, ошатною альтанкою та невеликою лазнею в глибині саду. На ділянці росли доглянуті кущі смородини, малина, полуниця.
Так, заради цієї мрії довелося позичити чималу суму в банку та в знайомих, економити буквально на кожній дрібниці останні пів року, але зараз, спостерігаючи за щасливими посмішками дітей, я відчувала справжнє полегшення. Ми впораємося, ми все віддамо, зате тепер у нас є свій власний затишок.
Раптом тишу розірвав різкий, безперервний автомобільний сигнал просто під нашими воротами.
— Тарасе, глянь, будь ласка, — гукнула я чоловікові. — Це, певно, твоя мама на таксі прикотила. Обіцяла ж ізранку бути.
Тарас неспішно підійшов до хвіртки, відчинив її — і буквально застиг на місці.
Біля нашого паркану зупинилися три автівки, забиті людьми під саму зав’язку. З них, голосно перегукуючись, сміючись і плескаючи дверима, почала висипатися ціла юрба.
— Ой, дорогенькі ви наші! З новосіллям вас і з ювілеєм! — залунало на всю вулицю.
Люди несли здоровенні плетені кошики, картаті сумки, коробки з домашньою випічкою та бутлі з компотами й напоями.
До мене одна за одною підходили огрядні жіночки, міцно пригортали до себе, залишаючи на щоках сліди яскравої помади. Половину цих людей я бачила вперше в житті. Інших згадувала ледь-ледь — десь на весіллі у далеких родичів ми перетиналися поглядами через стіл.
— Тарасику, соколе наш! Який же ти став поважний ґазда! — голосив якийсь літній чоловік у солом’яному капелюсі, плескаючи мого остовпілого чоловіка по плечу. — А хату яку відбухав! Молодець, не дарма батьки в тебе стільки сил вклали!
Останньою з переднього сидіння першої машини велично, наче королева на оглядинах своїх володінь, вийшла Галина Василівна. Вона демонстративно дивилася кудись у небо, старанно уникаючи мого погляду.
— Проходьте, голубчики, проходьте! Не соромтеся! — командувала свекруха на нашому подвір’ї так упевнено, ніби це вона тридцять років виплачувала за цю землю гроші. — Дивіться, яку красу мій Тарасик для всієї родини придбав! Тут і погуляти є де, і подихати чим. Розкладайтеся в альтанці, зараз столи будемо зсувати!
Усе подвір’я вмить заповнилося метушнею. Незнайомі чоловіки почали тягати з нашої тераси стільці, жінки по-хазяйськи відкривали двері літньої кухні в пошуках великих мисок і ножів, а чужі діти з розгону шубовснули прямо в наш щойно наповнений басейн, навіть не роздягаючись до плавок.
Я підійшла до свекрухи, взяла її попід лікоть і з наймилішою посмішкою, на яку тільки була здатна, відвела за пишні кущі калини.
— Галино Василівно, ви можете пояснити, що тут відбувається? — тихо, але дуже виразно запитала я. — Ви привезли сюди три десятки людей без жодного попередження. Ми планували побути сім’єю!
— Софійко, та не роби ти з мухи слона! — скривилася свекруха, висмикуючи руку. — Люди приїхали від щирого серця привітати Тараса! Хіба можна родичів за поріг виставляти? Це ж гріх який! Вони образяться на все життя. Подивися, скільки всього вони навезли — і порося запечене, і пироги, і вареники. Ми самі все накриємо, ти тільки тарілки дай та не сиди з кислим обличчям.
— Ми не просили їх нічого везти! Ми хотіли тиші! Чому ви не покликали їх до себе?
— Бо в мене двокімнатна квартира, а тут — простір! — роздратовано кинула вона. — І взагалі, перестань псувати свято. Це дім мого сина, він тут господар, і він має повне право пригощати своїх рідних. А ти, як добра дружина, повинна вийти, гарно вклонитися людям і щиро посміхатися. Не ганьби нас перед родиною!
Вона розвернулася і попрямувала до альтанки, де вже на повну лунав дзвін чарок.
Я стояла серед кущів, відчуваючи, як тремтять пальці. Усе моє омріяне усамітнення, спокійний ранок із кавою та шезлонгом розлетілися на друзки.
Зробивши кілька повільних вдихів, я повернулася на подвір’я. Картина була вражаючою.
На великому дерев’яному столі в альтанці вже громоздилися миски з салатами, заправленими майонезом, нарізана товстими скибками ковбаса, відкриті банки з маринованими огірками.
Якась далека родичка вже встигла нагодувати мою молодшу доньку шоколадними цукерками так, що в дитини всі щоки були червоні — а в неї з народження сильна алергія на какао.
Тарас стояв біля мангала з абсолютно розгубленим виразом обличчя. До нього підійшли троє його дядьків і навперебій радили, як правильно розпалювати вугілля, паралельно підливаючи йому в чарку домашній напій сумнівної міцності.
— Тарасе, ти м’ясо дрібно не ріж, кидай великими шматками, швиденько посмажимо, бо люди з дороги зголодніли! — повчав дядько Микола, закурюючи цигарку просто біля дитячого надувного басейну.
Минуло чотири години. Сонце вже стояло високо в зеніті, спека посилювалася, а галас на подвір’ї лише наростав.
Гості з’їли майже все, що привезли із собою, випили всі запаси, які знайшлися в погребі, і почали потихеньку переміщатися вглиб будинку. Хтось шукав чисті рушники, хтось приліг відпочити на нашому новому дивані у вітальні просто в за пиленому одязі, а діти гасали сходами другого поверху, голосно тупотячи та граючись у хованки по шафах.
Свято перетворилося на суцільний безлад, у якому ми з чоловіком відчували себе абсолютно чужими, наче безкоштовна обслуга на власному подвір’ї.
Коли годинник показав п’яту вечора, до двору повільно підкотив мікроавтобус — це нарешті прибули ще одні родичі, дядько Василь із дружиною.
— Ого, оце ви розгулялися! — радісно вигукнув дядько, виходячи з буса. — А ми якраз вчасно! Зараз перепочинемо, а ввечері лазеньку розтопимо, так, Тарасику? Галина Василівна казала, що в тебе тут парна вищого ґатунку!
Я перевела погляд на чоловіка. Тарас стиснув щелепи. Він підійшов до мене, тихо взяв за руку і прошепотів:
— Софіє, пробач. Я зараз усе вирішу. З мене досить.
Він вийшов на середину двору, голосно плеснув у долоні, привертаючи до себе увагу всіх присутніх. Музика, яка горланила з переносного приймача, раптово стихла.
— Шановні гості, дорогі родичі! — спокійним, але дуже твердим голосом промовив Тарас. — Я безмежно вдячний усім вам за теплі слова, за подарунки і за те, що ви подолали такий довгий шлях, щоб мене привітати. Але наше свято добігає кінця. Ми з дружиною дуже втомилися, дітям час вечеряти і лягати відпочивати. Тому прошу всіх потихеньку збиратися. Лазні сьогодні не буде.
На подвір’ї запала незручна пауза. Люди почали переглядатися між собою.
— Як це збиратися? — першою озвалася тітка Надя, ображено підібгавши губи. — Ми ж планували з ночівлею! Нам Галя сказала, що місця в будинку всім вистачить, на матрацах полягаємо, а завтра зранку юшку зваримо!
— Галина Василівна помилилася, — чесно відповів Тарас. — Ми нікого на ніч не залишаємо. Дякую за розуміння.
Гості, хоч і з незадоволеним бурмотінням, виявилися людьми тямущими. Вони почали збирати свої порожні контейнери, кликати розпашілих дітей і пакуватися по машинах. За двадцять хвилин подвір’я майже спорожніло, залишилися тільки порожні пляшки, зім’яті серветки та витоптана трава.
І тут на ґанок вилетіла свекруха. Очі її палали від обурення.
— Ти як смієш так поводитися з ріднею?! — накинулася вона на сина. — Ти мене зганьбив перед усіма сестрами! Я їм пообіцяла людський відпочинок, баню, нічліг на свіжому повітрі! Що про нас люди скажуть? Що ми скнари невдячні?!
— Мамо, досить, — тихо, але непохитно сказав Тарас. — Сідай у машину до тітки Наді і їдь додому. Всі їдуть, і ти їдь.
— Ах ось як?! Рідну матір із хати виганяєш через неї?! — вона гнівно вказала пальцем у мій бік. — Ну добре! Ноги моєї більше тут не буде!
Вона демонстративно схопила свою сумку і попрямувала до хвіртки. Я наздогнала її біля самої машини, коли вона вже збиралася сісти на заднє сидіння.
— Галино Василівно, зачекайте хвилинку, — з найсолодшою усмішкою звернулася я до неї.
— Чого тобі ще? — сердито буркнула вона.
— Ви знаєте, я тут щойно згадала, що в мене по лінії мого батька є чудова, дуже велика і дружня родина. Тітки, дядьки, троюрідні брати, їхні куми з дітьми — десь приблизно сорок п’ять людей. І ми їх теж дуже давно не бачили!
Свекруха насупилася, з підозрою дивлячись на мене:
— І до чого тут це?
— А до того, що я вирішила зробити вам неймовірний подарунок! Який у вас там найближчий ювілей чи іменини? Через місяць? От чудово! Я особисто запрошу їх усіх до вашої міської квартири. З ночівлею на кілька днів. Сюрпризом! Усіх до єдиного, з баяном і піснями! Як вам така чудова ідея? Правда ж, рідню треба шанувати і приймати з розкритими обіймами?
Обличчя Галини Василівни витягнулося, вона на мить втратила дар мови, а потім швидко випалила:
— Ну знаєш, Софіє… Це вже повне нахабство і безкультур’я! До мене без запрошення ніхто не посміє прийти!
Вона заскочила в салон і щосили грюкнула дверцятами автівки. Машина з ревом рушила з місця, піднімаючи хмару куряви на дорозі.
Я повернулася у двір, де Тарас уже збирав розкидане сміття біля альтанки. Він подивився на мене, втомлено посміхнувся і міцно обійняв.
Попереду в нас було ще багато прибирання, перемивання посуду і виправлення наслідків цього «родинного свята». Але попереду також було два тижні повної, абсолютної і заслуженої тиші, яку більше ніхто не наважиться порушити без нашого дозволу.