– Ну що, майже приїхали? – Ганна з надією виглянула у вікно, але за склом тягнулася все та ж нескінченна сніжна рівнина.

– Майже, майже, – Віктор кинув на неї погляд, посміхнувся і знову зосередився на дорозі. – Ще хвилин десять.

Ганна кивнула і повернулася до своїх думок. Її тривога посилювалася з кожною хвилиною. Не те щоб вона боялася не сподобатися – скоріше, їй хотілося, щоб все пройшло гладко, без незручностей. Але Віктор, здавалося, не поділяв її хвилювань.

– Слухай, Вітю, а вони взагалі раді, що ми їдемо? – тихо запитала вона, не відриваючи очей від вікна.

– Звісно, раді! – відповів він, не надто переконливо. – Мама там смакоти приготувати обіцяла, батько казав, що лазню протопили. Ганна промовчала, але її думки вихором крутилися навколо одного: як же це все буде.

Вже через п’ять хвилин їхня машина зупинилася біля невеликого дерев’яного будинку, з труби якого весело валив дим. Ганна насилу вибралася з машини, її чоботи тут же потонули в снігу.

На ґанку стояла літня жінка в строкатому фартусі.

– Ой, приїхали! – зраділа вона, але погляд її був колючим. – Ну що, Ганнусю, не змерзла? Проходьте швидше, не стійте!

– Дякую, все нормально, – відповіла Ганна, натягнуто посміхаючись. Жінка оглянула її з ніг до голови і махнула рукою в бік дверей.

Усередині будинку їх зустрічав шум – голоси, сміх, гуркіт посуду. У невеликій кімнаті юрмилися родичі Віктора: дядько і тітка з дітьми, двоюрідний брат і ще кілька людей, яких Ганна навіть не встигла запам’ятати. Повітря було просякнуте запахом їжі та перегрітого повітря.

– О, Ганнусю, нарешті познайомимося! – закричав чоловік, якого Віктор назвав своїм дядьком. – Ти чого така тиха? Пий-но чаю, тут не кусаються!

Ганна посміхнулася, але відповісти не встигла. У цей момент за спиною почувся голос бабусі:

– Молода, а аж надто худа. Що ж ти, Вітю, її не годуєш?

Ганна відчула, як кров прилила до щік, але нічого не сказала. Віктор тільки хмикнув і відвів її до столу.

– Ось тут посидимо поки, добре? – сказав він, саджаючи її в куток. – Ти розслабся, все добре.

Але розслабитися не виходило. Родичі раз у раз ставили питання, не чекаючи відповідей, перебивали один одного, голосно обговорювали якісь свої справи.

Ганна відчувала себе чужою. Вона крадькома поглянула на Віктора, який вже щосили сміявся з двоюрідним братом. Їй було прикро: він ніби забув про її існування.

Надвечір, коли шум трохи стих, батько Віктора голосно оголосив:

– Ну, молодь, тут така історія. Місця у нас немає, всі кімнати забиті. Так що лазня вас прихистить, зате тепло!

– Спати в лазні? – перепитала Ганна, намагаючись приховати здивування.

– А що, лазня у нас славна! – відповів дядько з усмішкою. – Вікторе, ти їй покажи, а ми поки тут розберемося.

Ганна не стала заперечувати, відчуваючи, що це марно. Віктор тим часом вже вийшов з їхніми сумками. Вона мовчки пішла за ним, проводжаючи поглядами всю компанію.

Лазня виявилася маленькою, обшарпаною, з ледь теплим повітрям. У кутку стояла стара лавка, на якій лежало кілька покривал.

– Ну, нормально ж? – Віктор подивився на Ганну, явно не помічаючи її стану.

– Нормально? – Ганна посміхнулася. – Вітю, тебе це влаштовує? Твоя сім’я явно не чекала мене. Ти бачив, як вони на мене дивляться?

– Ну ти чого починаєш? – Віктор знизав плечима. – Це ж мої рідні, які є. Завтра ближче познайомитеся, а зараз, спати час, – уклав він, не чекаючи її відповіді.

Ганна відвернулася, насилу стримуючи сльози – Вітю… Вітю, ти чуєш? – Ганна штовхнула чоловіка в бік, але він тільки буркнув щось нерозбірливе і повернувся на інший бік.

Лазня тихенько стогнала від вітру, а в кутку щось підозріло шкрябало. Ганна лежала нерухомо, прислухаючись. Спочатку вона намагалася переконати себе, що це просто миші. Але ось десь за стіною почувся глухий стукіт. Серце тут же пішло в п’яти.

– Гей, Вітю, прокинься, я тобі кажу! – голос Ганни став голоснішим, вона злегка струснула чоловіка.

– Чого тобі? Спи давай, – Віктор розплющив одне око і тут же заплющив його, явно не збираючись вставати.

– Там хтось є! Я чула! – Ганна різко сіла на лавці, загорнувшись у ковдру.

– Хто там, миша, чи що? – Віктор позіхнув і змахнув її руку. – Спи спокійно, Ганно.

– Та ти глянь хоча б! – в її голосі прорізалася паніка. – Мені одній йти?

– Тобі здається. Спи, – відрізав він і знову повернувся до стіни.

Ганна зціпила зуби. Її і так дратувала його байдужість, а тепер він ще й спав, поки вона божеволіла від страху. Шум не припинився, і вона все-таки піднялася, взула старі капці і підійшла до дверей.

Холодне повітря прорвалося в лазню, коли вона злегка прочинила її, заглядаючи в ніч. Зовні було тихо. Тільки десь далеко чувся гавкіт собак. Але Ганна ясно бачила – біля сараю промайнула тінь.

– Вітю! Вставай, там хтось біля сараю! – Вона мало не закричала, але в голосі чулася не стільки вимога, скільки відчай.

– Та нікого там немає, ти собі накрутила, – ліниво пробурмотів він. – Спати дай, у мене голова тріщить після всього цього балагану.

Ганна хотіла ще щось сказати, але в цей момент двері ледь помітно прочинилися самі. Скрип повільно розійшовся по тиші. Вона інстинктивно схопила старий черпак, що стояв поруч з піччю, і завмерла.

Кроки стали голоснішими, і ось вже в отворі з’явилася фігура. Ганна стиснула черпак сильніше, готова дати відсіч.

– Ага, впіймала! – голос, хрипкий і веселий. Це був двоюрідний брат Віктора, Миколка. В руках він тримав стару шапку, а в очах танцювали іскорки сміху. – Ну ти і налякалася, Ганнусю, прям як дівчисько!

Ганна мовчала, намагаючись впоратися з емоціями. Серце калатало так, що здавалося, його чули навіть у сусідньому селі.

– За що?! – нарешті вигукнула вона, дивлячись на нього. – Це у вас розвага така, так? Людей лякати?

Миколка тільки засміявся, ніби це дійсно було смішно.

– Та годі тобі, не ображайся. У нас тут завжди так, новеньких перевіряємо. Вітька, чи що, не попереджав?

– Віктор… – повторила вона, злобно озираючись на чоловіка, який, здається, все чув, але зробив вигляд, що спить.

– Ну добре, спи, не бійся, ніхто тебе більше не чіпатиме, – Миколка кинув на підлогу шапку, ще раз голосно засміявся і пішов у ніч.

Двері зачинилися, але холод залишився. Ганна повернулася на лавку, але спати не могла. Всі думки плуталися, а злість на Віктора тільки наростала.

Їй здавалося, що він зрадив її, залишивши одну серед цього, як вона про себе вже називала, ворожого села.

– Ти міг би хоча б прикинутися, що тобі не все одно, – кинула вона в бік чоловіка, але той знову не відповів.

Ніч здавалася нескінченною. Ганна лежала, прислухаючись до кожного шереху, і думала: скільки ще раз їй доведеться доводити, що вона не слабка і впорається. Тільки ось сил на це вже не залишалося.

– Ну що, підемо в будинок, будемо тебе з сім’єю ближче вже знайомити. Начебто нормально вчора все пройшло!

– Нормально? – її голос затремтів від образи. – Це по-твоєму нормально – ночувати в лазні, тому що для нас місця немає? Це нормально, що твої рідні жартують так, що у мене мало серце не зупинилося?

– Та облиш ти, Миколка просто дурень. Він завжди такий, – Віктор нарешті підняв голову. – Вони ж не зі зла. Просто… такі вони. Прості.

– Прості люди на ніч гостей в тепло пускають, а не в лазню женуть. Прості люди хоча б вибачаються за свої “жарти”.

Віктор потер лоба, немов намагався переварити її слова. Але, як завжди, нічого розумного не придумав.

Ганна бачила, що він хотів сказати щось на кшталт “забий” або “не накручуй себе”, але промовчав.

– Знаєш що, Вітю, – вона різко встала, почала збирати речі, нервово натягуючи пуховик. – Якщо ти мене хоч трохи поважаєш, ми поїдемо прямо зараз.

– Ганнусю, ну ти чого заводишся зранку? – Віктор подивився на неї поглядом, сповненим розгубленості. – Сніг же валить, дорога слизька. Та й мама сказала плов до обіду буде.

– Мені плювати на плов! – голос її був твердим. – Якщо ти не їдеш, я сама піду. Піду пішки.

– Ну добре, добре, заспокойся, – він махнув рукою, ніби здаючись. – Зараз зберемося.

Через півгодини вони вже крокували до машини, пробираючись по глибокому снігу. Ганна мовчала, стискаючи ручку валізи, а Віктор, як завжди, намагався якось згладити ситуацію.

– Ну чого ти? – він нарешті порушив тишу. – Вони нормальні, правда. Просто грубуваті. Ти ж бачиш, село. Тут не до церемоній.

– А я тобі хто, доярка? – перебила вона, зупинившись. – Я для тебе хто, Вітю? Ти хоч раз подумав, як мені було серед усієї цієї… “нормальності”?

Він замовк, опустивши голову.

– Якщо ти – мій чоловік, то мав би бути поруч. А не сміятися з братом або спати, коли я на стіну лізу від страху. Я що, сама по собі?

– Ганнусю, ну вибач, я… не подумав, – пробурмотів він. – Просто я звик до них, і мені здавалося, ти теж звикнеш.

– Знаєш, Вітю, я більше не збираюся звикати. Ні до твоєї родини, ні до їхньої “нормальності”.

– Їдете вже? Скоро, – простягнула свекруха з порога, з докором глянувши на сина. – Ганнусю, тобі пиріжків на дорогу покласти?

– Дякую, не треба, – посміхнулася Ганна, але голос її звучав незвично твердо. – Нам треба йти. Іншим разом краще ви до нас.

Свекруха завмерла на секунду, але нічого не сказала. Віктор, не знаючи, куди подітися, нервово поправив шарф.

– Дякую за лазню, було… тепло, – додала Ганна, прощаючись з легкою іронією.

Коли вони виїхали за межі села, Ганна мовчала. Віктор час від часу поглядав на неї, але слів не знаходив. Нарешті, він видихнув:

– Я… був неправий. Ти хороша. А я щось здурів.

Вона повернулася до нього, трохи здивована.

– Ну хоч щось, – сказала вона, посміхнувшись. – Вітю, мені тільки одне треба. Щоб ти поруч був. Більше нічого.

– Буду, – коротко відповів він, і в його голосі чулася щирість.

Машина рухалася засніженою дорогою, а попереду вже виднілося місто. Ганна дивилася у вікно і відчувала, як з неї йде тягар.

Через п’ять років Ганна несподівано зустріла Миколку – того самого двоюрідного брата Віктора, який колись так безглуздо її налякав.

Він приїхав до міста по роботі і випадково зайшов до її пекарні, не впізнавши її одразу. Ганна теж спочатку не надала значення, але коли розмова зайшла про село, вони обидва розсміялися, згадавши ту ніч.

– А ось знаєш, ти так мені сподобалася тоді. Відвести тебе у Вітька захотів! Ось і вирішив налякати, – Миколка почухав потилицю.

– Ох Миколо, я так і зрозуміла, теж закохалася аж серце забилося як мотор у твоїй газелі від високого почуття! – з посмішкою відповіла Ганна.

– Що, серйозно заколотилося? – округливши очі відповів Миколка.

– Так, Миколо але тільки від жаху…

І вони обидва розсміялися.

Коли Микола пішов, Ганна дивилася йому вслід через скло, тримаючи в руках його забутий пакет з гарячим хлібом. Їй здавалося, що доля знову жартує, але цього разу не злісно, а з легкою посмішкою, як старий друг.