— Якщо це чудовисько переступить поріг нашого дому, я за себе не ручаюсь! Ти взагалі головою думаєш? Ти розумієш, яка в тебе буде дитина? Тобі хочеться потім вночі з нею гуляти, щоб на нас люди озиралися?
— І взагалі, подивися уважно: я точно не вийду на вулицю з таким страховиськом. Що скажуть друзі твого батька? А мої подруги? Треба ж було так нас усіх розчарувати!
— Ти ж освіту маєш, у тебе все є — квартира, машина, а ти на себе в дзеркало глянь! Та будь-яка була б щаслива просто посидіти поруч із тобою п’ять хвилин!
— Сину, не руйнуй своє життя! Синочку, зупинись! Вікторе, ти чого мовчиш? Твій син хоче вчинити непоправне! Скажи вже хоч щось! — голосно вигукувала висока, худорлява жінка в довгій сукні.
У вухах у неї виблискували дорогі сережки, доглянуті руки нервово м’яли хустку. Увесь її вигляд випромінював вишуканість і достаток. Вона й досі була красивою.
І син — високий, блакитноокий, русявий, із ямочками на щоках — напрочуд схожий на матір. А от гарною статурою й високим зростом пішов у батька. Той у цей час сидів у кріслі й спокійно читав газету.
— Вікторе! Не дратуй мене, га! Ти знову самоусуваєшся, коли твоя допомога потрібна? — дружина кинулася до нього й вихопила газету.
Звали її Елеонора Зіновіївна. У родині давно вже склалося так, що чоловік — добувач, а син дуже любили й пестили дружину та маму. Хоча характер у неї був і безглуздий, і вередливий.
Коли вона була зовсім юною, то й дітей не хотіла. Про це Тимур, звісно, не знав. Вона боялася зіпсувати фігуру, а чоловікові довелося чимало попрацювати, щоб її переконати.
Вирішальну роль тоді зіграли дорогі прикраси, які дісталися йому від прабабусі й які він подарував дружині. Лише після цього вона милостиво погодилася, але після пологів була категорична:
— Усе, більше ніяких дітей! Щоб ноги набрякали? Щоб постійно нудило? І я ходила, як… неповоротка тумба. Ні, краса швидко в’яне. Аж ніяк. Навіть не проси!
Чоловік не сперечався. Йому цілком вистачало Тимура. До речі, мати ним особливо й не займалася. У дитини були бабуся по батьковій лінії та няня. Обидві — дуже добрі, інтелігентні жінки.
Вихованням сина мати залишилася задоволена. Хлопець виріс розумним, начитаним, із прекрасною душею, отримав освіту юриста. Але саме сьогодні жінка пошкодувала, що сама не займалася ним як слід. Дивись, тоді б і характер у нього був такий, як у неї.
Батько молодого чоловіка зітхнув. Схоже, скандалу не уникнути. До того ж підступна дружина покликала групу підтримки: у дверях, обвіювана парфумами, з’явилася Аліна — найкраща подруга Елеонори Зіновіївни. І навіть не сказала “добрий день”, а відразу взялася до справи.
— Отямся, Тимуре! Оксана гарна, але горбатенька. Не псуй собі життя, вибери здорову дівчину! — сказала подруга матері, яка ще й була його хрещеною.
Тимур зітхнув. Він любив маму і дуже не хотів її засмучувати. І він добре знав, на що перетвориться життя в їхньому домі, якщо зробити не так, як вона хоче. От тільки на іншій шальці терезів була Оксана.
Вони познайомилися нещодавно на набережній, коли Тимур гуляв там із сенбернаром Лордом. Тепер Лорда не стало — забрала старість. А звичка до прогулянок лишилася. Саме тоді він і побачив на лавці дівчину.
Вона сиділа напівобертом і читала книжку. Він підійшов, сів поруч, вони заговорилися. Його вразило її обличчя — наче з картини. Тонкі риси, великі очі, хмара каштанового волосся. Неначе не з цього краю, прекрасне обличчя. Аж раптом із-за дерева вискочила болонка.
— Це Пончик. Він добрий! А я Оксана, — засміялася дівчина.
Розсміявся і Тимур. Вони проговорили годину й ніби знали одне одного все життя. Таке трапляється. Дивовижний збіг думок, почуттів, смаків. І ще щось. Воно висіло в повітрі й огортало теплом.
Оксана сказала, що мріє покататися на теплоході. От би плисти тиждень і ні про що не думати. Якось вона вже ходила по воді з дідусем, у круїзі були. Навіть показала світлину.
Майже стемніло. Тимур запропонував провести її. Дівчина підвелася. І тоді він і помітив… Що робити? Боягузливо втекти? Та й… яка, власне, різниця?
На той момент Тимур був вільний. Нещодавно він розійшовся зі своєю подругою Катериною. У тієї в лексиконі було три улюблені слова: “Дай, купи, подаруй”. Хоча його матері Катерина подобалася. По-перше, вона була донькою заможного батька.
— Гроші до грошей! — філософськи проказала тоді мати.
По-друге, вона була високою, худенькою, зі світлим довгим волоссям. Нещодавно зробила собі новий носик і губи. Виглядала чудово, це правда. І разом вони часом непогано проводили час. Але як люди були зовсім різні.
І Тимур розумів: щасливим із Катериною він не стане. Попри почуття до матері, батькової долі йому не хотілося. От і розійшлися. Катерина, щоправда, намагалася повернути його назад. Але він твердо тримав дистанцію. І тут з’явилася Оксана…
Вона дуже почервоніла, коли він на неї подивився. І відразу сказала:
— Ти… не проводжай мене. Я сама дійду. Тут недалеко. Мало хто побачить.
— І що? — підняв брову Тимур.
Дівчина продовжила:
— Над тобою сміятимуться. А мені вже все одно. Я звикла. Людина до всього звикає. Хоча я намагаюся маскуватися. Шарфи зав’язую, одяг стараюся носити такий, мішкуватий. Я з дитинства така.
— Мама з татом мене кинули. Дідусь виховував. Його… не стало нещодавно. І я тепер звикаю бути сама. Тобто, так-то я завжди одна. Просто без дідуся дуже важко.
— Він працював у взуттєвому кіоску. Знаєш, як він лагодив взуття? До нього всі ходили. А ще він зробив мені туфельки. Сам. Золотисті такі, ніби з парчі. Усе сміявся, що в мене ніжка, як у Попелюшки.
— Тимуре… Ти справді не ходи зі мною. Дякую тобі за цей вечір. Мені ще ніколи не було так добре. Але йди. Тобі не можна зі мною, — і, погладивши його по руці, Оксана пішла стежкою.
Пончик, вильнувши хвостом, побіг за господаркою. А Тимур ще хвилину стояв, переварюючи почуте. Він із дитинства купався в любові та достатку. І чув тільки:
— Який гарний хлопчик!
І навіть не уявляв, що все може бути інакше.
— Постривай! Та зачекай ти! — він кинувся слідом за Оксаною.
Того дня пішов дощ. І Оксана покликала його до себе. Без жодних натяків. Вона розуміла, що Тимур — принц. Але не її казки.
Він одразу сподобався їй так сильно, що перехоплювало подих. Та ні словом, ні жестом дівчина цього не показала. Вона знала, що майбутнього в них немає.
У її маленькій квартирі було багато в’язаних речей. Штори з великими квітами, круглий стіл, вазочка. І книжки — дуже багато книжок. На стіні висів портрет: дуже схожий на Оксану літній чоловік із борідкою.
— Дідусь, — дівчина погладила рамку.
Пончик згорнувся в кріслі. Оксана й Тимур пили чай.
— Знаєш, я навіть не уявляю, що буде, якщо з Пончиком раптом щось… Пробач, я так давно ні з ким не розмовляла. Якась дика стала, — вона відвела погляд убік.
І вони ще довго розмовляли, аж поки не задзвонив телефон. Мама. Потрібно було повертатися.
А потім він прийшов знову. Сам не до кінця розумів чому. Оксана працювала медсестрою, і він часто зустрічав її після зміни. Це дивувало всіх.
— Мабуть, ненормальний. Є ж люди з відхиленнями. Яким… ну, таким, як Оксанка, подобаються! — винесла свій вердикт Олена, симпатична колега Оксани, коли Тимур, байдуже ковзнувши по ній поглядом, пройшов повз.
Інші цю версію спростовували. Тимур був успішним юристом, спортсменом. І все одно дивувалися: як таке може бути? У житті ж так не буває! Це ж не кіно!
А Оксана просто жила й тішилася кожною миттю. Вона хотіла потім усі ці дні, години й хвилини скласти в скарбничку пам’яті. Добре знаючи, що настане день, коли Тимур більше не прийде.
Та він вирішив одружитися. І показав Оксану батькам, коли вони проїжджали повз. Він розумів, що це треба зробити заздалегідь, а не влаштовувати знайомство за столом. Бо непередбачувана мама могла підняти скандал.
Так і сталося. І ось він слухав усе те, що чекало його в майбутньому від мами та хрещеної. Батько поки що мовчав.
— Вікторе! Та скажи ти вже! Треба ж втрутитися, коли твій син збирається зробити страшну помилку в житті! — верещала Елеонора Зіновіївна.
— Ну досить! Припини кричати. Лідо, тобі шкідливо нервувати — зморшок буде багато! — батько підморгнув Тимуру.
Мати відразу заметушилася перед дзеркалом, розглядаючи себе. А Тимур полегшено зітхнув. До останнього він не знав, яку позицію займе тато. Та, глянувши на нього, зрозумів: батько підтримає.
— Лідо… Почекай, не перебивай. Це його вибір. Якщо буде помилка — то його. Ну чого ти до зовнішності причепилася! З лиця воду не пити! Так, я знаю, ти в нас красуня, тому й закохався в тебе раз і назавжди.
— І терпів. Так, терпів часто всі твої витівки. Ні, не треба починати про Катерину. Я людина вже в літах, і знаю, що Тимуру вона щастя не принесе. Не хотів говорити, але вона паралельно із сином Сергєєва зустрічалася.
— Мабуть, тримала ще й запасну рибку на гачку. Що ти до цієї Оксани причепилася? Я давно все дізнався. Гарна скромна дівчина. Не дивися на мене, Тимуре.
— Я мусив знати, куди ходить мій син. А цей її… ну, дефект. Думаю, його можна буде виправити. Я пораджуся з Дімою, він зв’яжеться із закордоном. Може, допоможуть. Шанс завжди є. Вітаю тебе, сину! — і батько поплескав Тимура по плечу, притиснувши його до себе.
— Що? Вікторе! Вікторе, стій! Я цього так не залишу. На весілля не прийду! На поріг її не пущу! Житимеш у її хатинці! Тимуре! Тимуре, стій! Та куди ви обоє? — кричала Елеонора Зіновіївна.
Вона капітулювала, коли народилася онука. Кілька місяців навіть іти не хотіла. Усе телефонувала Аліні, своїй подрузі, в якої чоловік був головним лікарем, і з тривогою чекала вердикту: чи нормальна дитина?
— Лідо! Онучка — красуня, як і ти. Очі — сині, прекрасні. Волоссячко русяве, у кучериках. І вже два зуби з’явилися, уявляєш?
— Лялечка просто! Та годі вже. Спинка в неї рівна! Я, як хрещена твого сина, вже була в гостях. Ти ж рідна бабуся, а все не йдеш — це недобре, — відповіла Аліна.
І Елеонора Зіновіївна не витримала. Вона сумувала за Тимуром, який пішов наперекір її волі. Звісно, батько зробив молодим подарунок і подарував будинок недалеко від них.
Та пробачити сина й прийняти Оксану вона не могла. І все уявляла, що скажуть її подруги, знайомі чоловіка. Але громадська думка чомусь мовчала. Ніхто Тимура не засуджував. І тим більше не сміявся.
…Елеонора Зіновіївна підійшла до дверей. Звідти лунали голос чоловіка й сміх сина. Вона відчинила двері. Тимур кинувся її обіймати, і вона сама відчула, як сильно за ним скучила.
Поглянула на Оксану. Та несміливо всміхнулася. Елеонора Зіновіївна зробила кілька кроків. Дочка лежала на руках у Оксани. Небесно-блакитні очі, точений носик, гарної форми ротик, ямочки на щічках. Крихітні пальчики схопили простягнуту бабусину руку.
— Можна? — запитала Елеонора Зіновіївна.
— Звісно! — засвітилася Оксана.
Притиснувши онучку до себе, бабуся торкнулася губами її персикової щічки.
— Познайомся з Елеонорою, мамо. Вона така ж красуня, як і ти, — Тимур обійняв матір.
А онучка в неї на руках безтурботно посміхалася, ще не знаючи, що поєднала всю родину раз і назавжди…