— Розноситимеш салати. Нічого задарма сидіти! — Кароліна Терентіївна сунула онуці чорний фартух із білими розводами крохмалю.
— Бабусю, але я ж гостя… — Оксана відступила до стелажа з фужерами. — І на мені світлий сарафан. Я забруднюся.
— Переб’єшся, не королева! За столами кожне місце на вагу золота. Від сватів рідня зі столиці приїхала, а від тебе все одно ніякого сенсу. Хоч на обслузі заощадимо.
Саме в цю мить у дверях підсобки з’явилася Дарина. Вона затрималася на парковці лише на десять хвилин, тож Кирило з Оксаною піднялися до ресторану без неї.
До весілля Ірини, молодшої Кирилової сестри, готувалися два місяці. Її наречений Марат був із заможної родини, і Кароліна Терентіївна обрала для свята найдорожчий панорамний ресторан у центрі міста.
А три дні тому з’ясувалося, що грошей у матері з нареченою вистачило лише на завдаток, нарізку та холодні закуски. На гаряче й обслуговування не залишилося.
— Дарино, ну допоможи, — два вечори поспіль благав Кирило. — Мама з Ірою просто не розрахували. Перед сватами ж осоромляться!
— А коли вони збиралися про це сказати?
— Яка тепер різниця? Весілля за три дні!
Дарина працювала головною бухгалтеркою і рахувати вміла. Готівки свекрусі вона не дала, але за годину до приїзду гостей сама сплатила в адміністратора весь банкетний рахунок. Довгий чек лежав у кишені її піджака.
І ось тепер вона стояла в підсобці й дивилася, як Кароліна Терентіївна затягує фартух на талії її доньки.
— Що тут відбувається? — запитала Дарина.
— О, прийшла нарешті! — Свекруха навіть не озирнулася. — Допоможи вузол зав’язати, у мене свіжий манікюр. Закуски вже на дальній стіл носити час.
— Мамо… — Оксана подивилася на Дарину, і губи в неї затремтіли. — Бабуся сказала, що мені місця немає. А тітка Іра попросила під ногами не плутатися.
Дарина підійшла до доньки, зняла з неї фартух і поклала на металевий стіл.
— Кароліно Терентіївно, Оксані шістнадцять. Які салати? Вона прийшла на весілля рідної тітки.
— І що такого? Молода, здорова, не зламається. Мені адміністратор за зайвих офіціантів таку ціну заломив! Навіщо чужим переплачувати, коли своя дівчинка може допомогти?
— Ви вирішили заощадити на моїй дитині?
— І місце за столом заощадити! — не зніяковіла свекруха. — У нас кожен гість врахований. Від Марата дядьки з дружинами прилетіли. Не саджати ж Оксанку поруч із почесними гостями!
— Тобто рідна племінниця нареченої до гостей не потрапила?
— Ой, не роби з мухи слона. Постоїть годинку на роздачі, подасть тарілки…
У підсобку зазирнув Кирило. Побачивши обличчя дружини, він зупинився біля дверей.
— Ти знав? — запитала Дарина. — Знав, що твою доньку відправили на кухню?
— Дарино, тільки не починай. Там із розсадкою накладка. Від Марата тітка з двома дітьми без попередження приїхала.
— І через це Оксана має носити тарілки?
— Ну рознесе пару салатників… Ніхто ж не зрозуміє, чия це дівчинка. Навіщо скандал?
— Ніхто не зрозуміє? — Дарина не повірила власним вухам. — Кириле, ти її батько. Тобі самому не соромно?
Три роки тому на дачі вже було щось подібне. Свекруха запросила приятельок на шашлики, які купила Дарина, а тринадцятирічну Оксану відправила мити жирні шампури в крижаній воді.
— Кириле, у дитини руки посиніли, — сказала тоді Дарина.
— Та мама попросила, що тут такого?
Того дня Дарина забрала доньку додому електричкою. Вона сподівалася, що бодай після цього чоловік і свекруха зрозуміють. Виявилося — даремно.
— От слухай чоловіка, — підхопила Кароліна Терентіївна. — Сама в новий костюм вирядилася, зараз сяде сьомгу їсти, а ми тут бігаємо!
— А Оксанка вам чим не догодила? — запитала Дарина.
— Та глянь на неї! У цьому сарафанчику — сіра миша. У сватів усі пані при параді, а вона Ірочці весь вигляд на фотографіях зіпсує.
Оксана опустила очі.
— Мамо, поїхали додому, будь ласка. Я не хочу до зали.
Дарина обійняла доньку за плечі.
— Поїдемо, рідна. Але спершу дещо зробимо.
Вона підняла зі столу фартух і сунула його Кирилові.
— Ти куди її ведеш? — крикнула свекруха. — А хто олів’є на дальній стіл понесе?
— Кирюша допоможе. Він же каже, що нічого страшного. Та й у пісочному піджаку його за офіціанта приймуть — свати не здогадаються.
— Дарино, припини! — Кирило наздогнав їх біля сходів і запхав фартух дружині в руку. — Забери цю ганчірку. Раптом свати побачать!
— Гаразд, прибережу для когось іншого, — сказала вона й сунула фартух у кишеню.
На першому поверсі, в торговій галереї, Дарина зупинилася перед салоном вечірнього одягу. На вітрині висіла срібляста сукня в підлогу.
— Мамо, ти серйозно? — Оксана глянула на цінник. — Вона ж дорога.
— Серйозно. Ходімо приміряємо.
— Але ж у мене є сарафан…
— Гарний сарафан. І ти в ньому гарна. Просто мені хочеться, щоб сьогодні ти сама це побачила.
Сукня сіла на Оксану як влита. Консультантка покликала майстриню із сусіднього спа-павільйону, і за кілька хвилин та розпустила дівчині косу, вклала волосся хвилею й ледь торкнулася вій тушшю.
Оксана довго дивилася на себе в дзеркало.
— Мамо, не надто яскраво?
— Ні. Тобі дуже личить.
— Бабуся знову щось скаже.
— Може, й скаже. Але це не означає, що вона має рацію.
Оксана вперше за той день усміхнулася. Дарина сплатила за сукню, сарафан залишили в коробці на касі, і вони піднялися до ресторану.
У залі вже грала музика. Гості розсілися за столами, молодята сиділи попереду. Ірина раз у раз поглядала в бік кухні.
— Мамо, куди ми? — тихо запитала Оксана. — Тут усі місця зайняті.
— Ходімо зі мною.
Дарина провела доньку до центрального столу. На чолі стояло широке крісло, яке Кароліна Терентіївна приберегла для себе. Поруч із ним виднілася табличка «Почесні гості».
Дарина переставила табличку до вази з фруктами й відсунула крісло.
— Сідай, доню.
— Але ж це бабусине…
— Тебе теж запросили на це весілля. Сідай.
Оксана обережно опустилася в крісло. Мати Марата привітно їй усміхнулася.
— Яка гарна дівчинка! Це, мабуть, Іринина племінниця?
— Так, я Оксана, — ніяково відповіла та.
— Дуже приємно, Оксано, — сказав батько нареченого. — Нам про вас не розповідали.
Тут до столу поспішила Кароліна Терентіївна. За нею йшли Ірина, притримуючи пишний поділ, і Кирило.
— Ти що тут влаштувала? — свекруха нависла над Оксаною. — Ану вставай із мого крісла!
— Мамо, приберіть її звідси! — вигукнула Ірина. — Я просила, щоб вона не плуталася. А вона ще й сукню таку вдягла!
— Іро, що відбувається? — розгублено запитав Марат.
— Нічого, любий, зараз розберемося, — швидко сказала Кароліна Терентіївна. — Оксано, вставай. На кухні тарілки чекають!
Дарина стала між свекрухою і донькою.
— Вона нікуди не піде.
Кирило схопив дружину за лікоть і потягнув у прохід.
— Вистачить ганьбити мою родину! Підіймай Оксану й веди в підсобку, поки свати не зрозуміли, що тут коїться.
Дарина висмикнула руку.
— Ти справді хочеш, щоб вона пішла на кухню? Після всього, що їй наговорили?
— Не кричи на мого сина! — Кароліна Терентіївна підвищила голос так, що діджей одразу зменшив музику. — Шановні гості, подивіться на мою невістку! Ні гривні у свято не вклала, доньку на все готове привела й на моє місце посадила. А я це весілля своїм горбом піднімала!
— Правильно, мамо! — вигукнула Ірина. — Нехай ідуть звідси. Марате, скажи охороні, щоб їх вивели!
Марат мовчав, переводячи погляд із нареченої на Оксану.
— Дарино, забирай доньку й ідіть, — сказав Кирило. — Нічого вам тут за чужий кошт сидіти, якщо ти маму не поважаєш.
Дарина на мить втратила дар мови. Чоловік, із яким вона прожила сімнадцять років і який сам просив її оплатити бенкет, стояв перед нею і виганяв їхню доньку.
Вона дістала з кишені чек і картку.
— Адміністраторе, підійдіть, будь ласка.
Менеджер, який стояв біля бару, швидко підійшов до столу.
— Слухаю вас, Дарино Віталіївно. Можна давати команду на подачу гарячого?
— Поки що ні. Скажіть, будь ласка, хто сьогодні оплатив бенкет і обслуговування?
— Ви, Дарино Віталіївно. Годину тому.
У залі стало тихо.
— Дарино, прибери чек, — прошепотіла свекруха. — Свати дивляться.
— Нехай дивляться. Ви щойно сказали, що ми прийшли задарма. Не хочу ображати таку щедру господиню своїми грошима.
Вона простягнула адміністратору чек.
— Гаряче ще не подавали. Оформіть, будь ласка, повернення на мою картку.
— Дарино, стій! — Кирило кинувся до неї. — У мами тільки на закуски вистачило! Чим вони тепер платитимуть?
— Не знаю, Кириле. Можеш допомогти мамі й сестрі. Ти ж молодий, здоровий — не зламаєшся.
Менеджер провів повернення через термінал і віддав Дарині чек.
— Рахунок знову відкритий, — звернувся він до Кароліни Терентіївни. — Його потрібно оплатити протягом п’ятнадцяти хвилин. Інакше гарячі страви ми не подамо, а обслуговування припинимо.
— Мамо! — Ірина схопилася за корону зі стразами. — Ти ж казала Марату, що все оплатила!
— Кирюшо, діставай кредитку! — Кароліна Терентіївна вчепилася синові в рукав. — Рятуй матір!
— У мене там немає стільки…
— Дарино, ну поверни гроші! Ми ж рідня!
Дарина дістала з кишені чорний фартух і поклала його перед свекрухою, поруч із табличкою «Почесні гості».
— Візьміть. Може, знадобиться.
Вона повернулася до доньки:
— Ходімо, Оксаночко. Повечеряємо там, де нам будуть раді.
Оксана підвелася. Біля виходу вона озирнулася на батька, але той стояв спиною до неї й сперечався з матір’ю.
На парковці Дарина зупинила чоловіка, який вибіг за ними.
— Віддай ключі від квартири.
— Ти зараз серйозно? Через весілля?
— Не через весілля, Кириле. Через те, що ти сказав нашій доньці. І через те, що навіть зараз не розумієш.
Наступного ранку вона відправила його речі вантажниками до Кароліни Терентіївни.
Через три тижні Кирило все ще жив у матері в тісній двокімнатній квартирі. За бенкет Кароліні Терентіївні довелося розраховуватися просто посеред свята: вона витрусила подарункові конверти молодят і ще позичила грошей у сватів.
Ірина після цього не розмовляла з матір’ю: на весільну подорож грошей не залишилося.
А Кирило щовечора телефонував Дарині.
— Мама забирає половину зарплати за ту вечерю, — скаржився він. — І годує самими порожніми макаронами.
— То купи собі щось інше, — відповідала Дарина.
— Ти могла б хоч пожаліти.
Дарина глянула на Оксану, яка сиділа поруч і вибирала фотографії з їхньої спільної вечері.
— Кириле, коли жаліти треба було власну доньку, ти промовчав. Тепер давай без цього.
І поклала слухавку.