На вході в ресторан нас зустріла жінка похилого віку.
– Ви з чийого боку будете? – начальницьким голосом спитала вона й узялася в боки.

– У якому сенсі? – зніяковіла я, бо бачила цю жінку вперше в житті.
– Ну, від нареченого, чи від нареченої? – невдоволено пробурчала незнайомка і закотила очі.

– З боку нареченого, – зніяковіло промовила я і перезирнулася з чоловіком.
– Який від вас буде подарунок? Сподіваюся, гроші? – єхидно уточнила жінка.

Питання від незнайомки ввело мене в ступор. Я не розуміла, чому чужа людина так прискіпливо цікавиться всім.

– Так, гроші, – насилу видавила я з себе.
– Конверт давайте мені, – незнайомка простягла руку. – Я збираю їх, – додала вона і посміхнулася.

– Чому вам? – Іван вирішив нарешті втрутитися. – Ми навіть не знаємо, хто ви…

– Я скажу. Я тітка нареченої. Рідна, – жінка наголосила на останньому слові. – Подарунки дарують на вході. Я скажу, що конверт від вас.

– Ви навіть не спитали наших імен, – хихикнув чоловік. – Що тут взагалі відбувається? Ми спочатку уточнимо цей нюанс у племінника.

– Ви думаєте, що я просто так стою тут?

– Мало хто ви така. Може взагалі не маєте жодного відношення до молодят і вирішили гроші зібрати з простуватих гостей? – припустив Іван.

Замість відповіді, незнайомка в голос розсміялася і нервово поправила волосся рукою.
– На жаль, у нас такі правила…

Мені стало соромно сперечатися, і я простягла їй конверт із грошима у розмірі п’яти тисяч гривень.
Жінка одразу поклала конверт у сумочку і попросила нас не затримуватись і, пройти до зали.

– Навіщо ти віддала конверт? Може, вона просто бреше? – пробурчав Іван, обурюючись на те, що я так вчинила.

До того ж чоловік звернув увагу на те, що інші гості спокійно розгулювали з конвертами по залі.
– Ще й тамада буде, а це означає, що подарунки даруватимуть у залі, – пробурчав Іван.

Справді, коли молодята з гостями зайняли свої місця, повна жінка у яскраво-червоній сукні почала весільний вечір.

Ми половину вечора сиділи, як на голках. Я думала, що сказати, коли почнуть вручати подарунки.
Я почала шукати очима тітоньку нареченої, щоб, у разі чого, послатися на неї.

Незнайомка справді сиділа за спільним столом і за обидві щоки наминала салат. У середині вечора тамада заявила про те, що нарешті настав час дарувати подарунки.

Іван з осудом зиркнув на мене. В очах чоловіка читався німий докір, та несхвалення моїх дій. Я поспішно відвела погляд і вдала, що не помічаю осудливого погляду чоловіка.

Дуже швидко естафета подарунків дійшла і до нас. Тамада простягла мені мікрофон і попросила сказати кілька слів.

Я невпевнено привітала молодят і почала підбирати слова, щоб завести промову про подарунок.

– Ми з Ванею вирішили подарувати вам гроші, – нерішуче промовила я. – Гроші були у конверті, і у нас його забрали на вході.

Гості, які слухали чужі промови, здивовано напружилися і принишкли.
– Як це забрали? Хто? – безглуздо посміхнулася тамада.

– Рідна тітонька нареченої, – відчувши збентеження, відповіла я. – Вона сказала, що збирає конверти…

– Що за дурниці? – вигукнула мати нареченої. – Маріє, ти ж нічого в них не брала? – Додала вона, звернувшись до сестри, що продовжувала, як ні в чому не бувало, їсти.

Жінка не вшанувала сестру відповіддю і вдала, що все, що відбувалося, її не стосується.

– Ви чого мовчите? – не витримавши довгої мовчанки, втрутився у розмову Іван. – Скажіть, що взяли у нас конверт із п’ятьма тисячами гривень!

– Чого? Які гроші? – зареготала жінка. – Я вас взагалі вперше у житті бачу. Вибачте, а ви з чийого боку?

Після цієї фрази ми ошелешено переглянулися. Гості тільки й встигали крутити головами, щоб зрозуміти, хто саме бреше.

– Навіщо ви брешете? – з надривом у голосі промовила я, намагаючись не розплакатися.

Невідомо, у що переріс би цей дивний діалог, коли одна сторона заперечувала отримання грошей, а інша – наполягала, якби не втрутився хлопчик-підліток.

– Я бачив, що ця жінка брала конверт у цієї пари! – голосно вигукнув він.
– Брешеш! – гаркнула на нього тітка нареченої. – Боженька за брехню тебе покарає!

Однак на бік хлопчика стала ще одна подружня пара, яка заявила, що жінка і в них намагалася вициганити конверт із грошима.

Тепер Марії було вже не відвертітися. З її засмученого обличчя було зрозуміло, що брехати вона більше не стане.

– Маріє, значить, ти взяла у наших гостей конверт з грошима і мовчиш? – невдоволено насупилась теща нареченого.

– А де я мала забрати у вас борг, якщо не на весіллі? Ви позичили у мене двадцять тисяч. Коли ви їх повернете? – Марія відставила порожню тарілку і підсунула собі іншу.

– Ну, не тут же це з’ясовувати! – Докірливо промовила мати нареченої. – Ганьба якась…
– Чого розкричалися, та й музику вимкнули?Давайте вже гуляти! – запропонував один з гостей.

– Так, давайте! – підвелася з-за столу наречена. – Потім розберемося з усім!
Попри те, що начебто все стало ясно і зрозуміло, ми не знаходили собі місця.

Пробувши до розрізання торта, ми зазбиралися додому. Мати нареченої підійшла до нас і невдоволено промовила:

– Невже ви першому зустрічному готові віддати гроші? А якби ми не з’ясували цей момент? Усі б просто вважали, що з боку зятя хитромудрі родичі, які прийшли поїсти на халяву!

– Хоч би спитали в когось! З вашої вини, ми п’яти тисяч позбулися!

Після цих слів, нам, взагалі, захотілося провалитися крізь землю, тому ми, швидко розпрощалися, та втекли геть.

Неприємна ситуація на весіллі, та слова матері нареченої, відбили у нас будь-яке бажання відвідувати подібні заходи! Невже бувають такі безсоромні, та недолугі люди?

Та і я повелася не припустимо, бо звикла довіряти людям! З таким нахабством я зіткнулася вперше! А ви що скажете з цього приводу?