Я знаю одну жінку. Ми з нею часто перетиналися на дитячому майданчику. Вона гуляла з онуком, а я із сином. Говорили про життя, і спочатку мене дивувало все почуте.
Наприклад, те, як у їх сім’ї ставляться до старших родичів. Нагадувало секту: на чолі клану — ідол, якому всі в рот заглядають і чекають, яке рішення він ухвалить.
А як же самостійність? А як же незалежність?
Найдивовижніше — ніхто не вважає себе жертвою тиранії, просто є певний устрій та ієрархія: хтось править, а хтось підкоряється. Влада — це відповідальність насамперед, а не диктат. Діти виростуть і теж правитимуть, але у своїх сім’ях.
Після цих розмов йшла додому і зустрічала Раїсу Іванівну з третього поверху. Вона несла величезні пакети з магазину: родина велика, треба годувати всіх. Але ніхто з рідні не прагнув їй допомогти, полегшити цю ношу. Усі мали свої справи.
У цей момент мені здавалося, що Раїсі Іванівні не завадило б трохи побути ідолом сім’ї. Не для того, щоб покликати до порядку, а щоб на своєму прикладі навчити синів пошани, співчуття, допомоги близькому.
Я пропонувала жінці свою допомогу і чула:
“Я сильна, я зможу”, – гордо заявляла вона.
“Це ще чого б! Моя мама на спині холодильник на п’ятий поверх могла підняти».
Але хіба в цьому сила жінки? Хіба вона не повинна використовувати ресурс свого племені?
Чому вона навчить своє потомство цим прикладом?
Отож люди, самі того не знаючи, перетворюють своїх близьких на нахлібників?
Розкажу вам давню арабську притчу:
Старий Абдулла багато років жив у пустелі під палючим сонцем. З дитинства він мріяв про те, як ритиме величезну яму, і, зрештою, подарує своїм синам, братам, племінникам справжнє озеро.
Турботи та проблеми долали його, але одного разу Абдулла вирішив: найкращий день, щоб почати рити озеро — настав. Він рив ретельно цілих дев’ять років, але всі спроби побачити воду були марними. Люди навіть сміялися з його безглуздої завзятості.
На десятий рік пісок почав мокнути, на дні почала пробиватися волога. І Абдулла ще з більшими зусиллями почав копати.
Коли всі його зусилля перетворилися на прекрасне озеро, рідні тріумфували і говорили, що Абдулла недарма провів ці десять років у праведних працях.
На що старий, який не звик до захоплення, похвал і уваги, скромно відповів:
“Я тут ні до чого. Це Бог вирішив подарувати нам це озеро. Не таке воно й прекрасне. І не така вже в ньому вода чиста…”
Люди, які спочатку поставилися до озера в пустелі, як до дива, повірили в його слова. Вони перестали насолоджуватися кришталево чистою водою для пиття і влаштували в озері брудну купальню: мили ноги, прали ганчір’я.
Старий ночами лив гіркі сльози, але що він міг змінити? Люди поставилися до результату його праці саме так, як він їм наказав…
Мораль цієї притчі така: «Ніколи не знецінюйте себе у стосунках, не применшуйте своїх заслуг, не намагайтеся робити все для та заради інших, адже насправді ніхто цього не оцінить».
