– Надю, моїй Настуні так сподобалося у тебе! Хоче знову приїхати на дні три-чотири. Сподіваюся, притулиш? Сама розумієш, важко їй із двійнятами. Паша постійно на роботі. Арина турботи вимагає. Хоч у тебе відпочине!

Надія хотіла заперечити своїй молодшій сестрі Любаші, але не встигла. Та вже на позитивній ноті закінчувала діалог:

– Коротше, чекай! Баньку їм витопи. Павло погодився її з дітьми привезти. У суботу ввечері будуть!

Надія спохмурніла. Вона чудово пам’ятала останній приїзд племінниці. Тоді Настя зі своїми трьома дітьми з’явилася без попередження. Молода жінка мала стомлений вигляд.

Це зрозуміло. Дворічні близнюки жодної хвилини не сиділи на місці. А старша Арина, невдоволена неувагою матері, вередувала гірше за маленьку.

Настя увійшла до будинку слідом за чоловіком. Павло з гуркотом поставив сумки біля порога та повідомив:

– Все! Бувайте. Мені треба в місто по видному встигнути. Приїду, Настя, як і домовлялися у понеділок, рано-вранці.

Він відбув, а Надії довелося колотитися з несподіваними гостями до півночі. Поки всіх нагодували, поки вклали, вибилися з сили. А вранці господиню розбудив тупіт дитячих ніжок.

Близнюки вже обстежували будинок. Надія гукнула племінницю, але та тільки сказала:

– Не можу, тітко Надь! Дайте поспати! Благаю…

Надії довелося вставати та ходити слідом за малюками. А ті були дуже допитливі. Вони обстежили всі шафи та полиці, вибігли на подвір’я і сполошили курей і, навіть намагалися вигнати з будки старого Полкана.

Тоді на допомогу Надії прийшла Арина. Дівчинка схопила одного з хлопчаків за руку і гукнула:

– Баб Надь! Хапайте другого! Інакше не можна! Втечуть за ворота, не наздоженемо!

Надія міцно вхопила за руку другого хлопчика і на ходу спитала:

– Ариш, а як же ви вдома з ними справляєтесь? Хто мамі допомагає, коли ти у школі?

– Та ніхто! – Відповіла дівчинка. – Я коли зі школи приходжу, стежу за одним, а мама – за другим. Але вона часто із ними одна залишається. Мама так утомилася!

– А що ж тато зовсім не допомагає? А бабуся?

– Тато працює весь час, гроші потрібні, – розважливо, по-дорослому відповідала Арина. – Ми ж іпотеку взяли.

– І машину у кредит купили. Тепер нам великий автомобіль потрібен, п’ятимісний! От і працює тато і вдень, і ввечері, і вночі!

– Ну, а бабуся? Вона приходить? – перепитала Надія. За словами молодшої сестри та цілодобово пропадала у дочки, допомагаючи їй із близнюками.

– Ні, вона рідко приходить. Та й то на пів години. Каже, у неї від вереску голова болить!

Племінниця гостювала у тітки два дні. І вони здалися Надії каторгою. Настю їй було шкода. Змучилась дівчина. Такі невгамовні хлопчаки вийшли!

Вона жаліла і Павла. Настя переконала її, що він прекрасний чоловік. І завжди їй допомагає. Але у них стільки кредитів, що він завжди працює. Приходить додому і засинає за столом. Навіть шум дітей не заважає.

Але тоді Надія подумала, що більше таких гостей у себе не прийматиме. Все ж таки роки вже беруть своє. Не за віком їй за малечею ганятися.

Для себе жінка вирішила, що обов’язково допоможе племінниці. Якщо потрібно, підкине трохи грошенят. Може, вона хоч няньку найме, а сама відпочине.

Настя, почувши таку пропозицію, одразу заперечила:

– Хіба мама дозволить? Ні за що! Вона каже, що справжня мати не може довірити своїх дітей няньці. Вона – чужа жінка. Отже, піклуватися гідно про них не може!

А потім, подумавши, зізналася:

– Ми вже наймали няньку. І не одну. Мені справді було легше. Але всі вони трималися три дні. Потім дізнавалася мама і виганяла їх із ганьбою. Вона ще й репутацію їм псувала. Тепер ми у всіх нянь міста в чорному списку.

– То чому ж вона тобі сама не допомагає? Я її кликала восени приїхати, зі збиранням овочів допомогти. Так вона відмовилася. Сказала, що весь час у тебе проводить!

– Цієї весни просила її приїхати, допомогти картоплю садити! Так, вона знову сказала: малюки часто хворіють, у садок не влаштувати, доводиться у Насті днювати та ночувати.

– Ні, тітко Надю. Я вже два роки сама з ними займаюся. Зараз мені легше. Арина підросла. Може з братиками позайматися, стежити за ними. А спочатку мені жити не хотілося. Слово честі! Дуже важко було!

– Я тебе розумію, Насте. І я поговорю з твоєю матір’ю. Все-таки Любаші варто було б тобі допомогти. Адже вона на пенсії. Хоча б домашні справи взяла на себе.

– Ні, нічого не вийде. Мама вважає, що має право на відпочинок. Каже, вона дітей одна виростила. Пенсію заслужила.

– А ми її дозволу не питали, коли дітей вирішили завести. Вона, звісно, ​​приходить іноді. Але здебільшого я одна.

Надія зрозуміла: мабуть, Любаша вирішила сплавити доньку з онуками до неї до села. Так і її совість не мучить, і доньці є допомога.

Після від’їзду племінниці з дітьми Надія цілий день наводила лад у будинку. Дуже втомилася. Тільки прийшла до тями, як дізналася, що Настю знову збираються привезти до неї.

Значить, Любаша на відпочинок заслужила, а вона ні? Невже не соромно їй? Надія твердо вирішила поговорити із сестрою. А тому набрала її номер. Сестра відгукнулася відразу:

– Щось забула, Надя? Ми ж попрощалися вже? Чи ти не зрозуміла, коли вони приїдуть?

– Я все чудово зрозуміла, Любо! Але тільки, знай, цього разу я чекаю в гості й тебе! Ми з дітьми не впораємося. Тут же село! Вони того й дивись у колодязь впадуть або в зарості кропив’яні втечуть! Біди не оберешся!

– Не можу я, Надя, захворіла! – квапливо відповіла сестра.

– Не вигадуй, – на правах старшої, суворо наказала Надія. – Настя минулого разу мені зізналася: ти й сама не допомагаєш, і найняти няню не даєш! Твоя донька змучилася!

– Так їй і треба, – раптом злісно сказала Люба, – Я їй казала: намучишся ти з цим Пашкою, сиди вдома, біля матері! Не послухала мене. Заміж було нестерпно! Так і нехай тепер кається!

– Та ти що, Любо? Вона ж твоя дочка! У що, тобі ревнощі заворушилися? Діти ростуть, а ти молодшою не стаєш!

– І тобі допомога знадобиться! Подумай про це! До кого звернешся? До доньки та онуків! Тепло їм ти мусиш дарувати! А більше ніяк!

– Я зрозуміла, Надько! Ти просто не хочеш, щоб моя Настя до тебе приїжджала! Я ж і хотіла їй допомогти. У тебе будинок великий, двір свій, дітям там роздолля!

– Настя випустить їх у сад, а сама зможе обідом зайнятися, чи дрібнички випрати. Не будь такою вредною! Поки канікули, хай у тебе поживуть!

– Любо, я ж теж вже не молода. Настя не встигає ні прати, ні готувати, ми втрьох за двійнятами ганяємось! А в мене ж сад, картопля, кури!

– Зовсім ми господарство запустимо! Якщо ти не приїдеш, то знай, довго я не витримаю. Мені Настю шкода, але я не терпітиму.

Люба не стала відповідати. Вона поклала слухавку. А на вихідні Павло привіз свою дружину та дітей. Настя знову виглядала виснаженою.

Надії щиро було шкода і племінницю, та її старшу доньку. Арина, як могла, намагалася полегшити матері життя. Але що може зробити десятирічна дівчинка? Їй би у ляльки грати!

І довелося Надії забути про свої роки та хвороби. Вона запропонувала племінниці пожити в неї днів із десять. А там, мовляв, подивимося, як уживатимемося.

Павло, дізнавшись про це, подзвонив Надії й довго їй дякував:

– Тітка Надю! Ви не уявляєте, як нас врятували! Настя зовсім з сил вибилася! Теща нічого не хоче знати. Я вже й няню наймав. Так вона їх всіх жене.

– Я лаявся з нею, а вона кричить: заяву напишу! Не знаю, що робив би, якби не ви. До осені нам місце у дитячому садку обіцяли. Буде Насті легше!

Настя та діти провели у Надії майже все літо. Було важко, часом хотілося плакати. Але вона таки витримала.

А потім приїхав Паша і повідомив, що адміністрація міста виділяє їм місця у садочку. І тепер хлопці туди ходитимуть, а значить, у Насті буде час і для себе.

Він забрав дружину з дітьми, та поїхав. А Надія думала, що не пощастило племінниці з матір’ю. Вона розуміла, що, якщо не допомогти дівчинці, від втоми у неї може спалахнути ненависть до власних дітей! А вона не могла цього допустити – рідні ж.

Ця історія невдовзі б так і забулася. Але на Новий рік в село до Надії приїхав Павло. Він привіз їй у подарунок нову пральну машину, газову плиту та обіцяв до весни допомогти з ремонтом у будинку.

Виявилося, що Настя постійно говорила чоловікові, як їй пощастило з тіткою. Вона подарувала їй можливість хоч трохи виспатися та відпочити.

Надія плакала від щастя. Але тішили її не подарунки, а теплота, яка звучала у голосі Павла. Люба остаточно посварилася з сестрою.

Коли вона дізналася про те, як дочка і зять віддячили тітці, її стала поїдом їсти чорна заздрість. Але що вдієш, як постелишся, так і виспишся. Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.