Ніна Вікторівна з чоловіком живуть у власному будинку за містом. У їхньому міському помешканні влаштувалася сім’я доньки Люби: зять і двоє онуків. І зятем жінка дуже незадоволена.
— Вчора мало не впала, дивлюся ввечері вже, а Люба з дітьми приїхала. Виглянула – машини не бачу. Як завжди – зять втомився і нікуди сім’ю не повіз, – обурюється жінка.
— На електричці? Із двома дітками та сумкою? Кошмар просто! – хитає головою сусідка. – От є совість у мужика? Так їзди годину, але ж із двома хлопчиками, а сумка в зубах?
— А ось так! Мене інше дивує, станеш Любі говорити про Славка її, а вона на захист грудьми кидається. Він об неї ноги витирає, нічого не цінує, ні сім’ю, ні дітей, ні нашу з чоловіком допомогу, зате для дочки він ідеальний. Відправив жінку і дітей у ніч на громадському транспорті, відпочиває він, сволота отака!
Любі 33 роки, заміж вона довго не виходила. І не можна сказати, що щось із жінкою не так. Начебто симпатична, гарний характер, освіта є, фігура в порядку, але не складалося і все тут. Коли на горизонті дочки з’явився В’ячеслав, батьки були сповнені надій.
Нехай приїжджий, нехай без колу і двору, нехай молодший за доньку на два роки – хіба ж це різниця, зате їхня Люба буде щаслива, вона заслужила. Так, вони їй теж не в 20 із хвостиком подарували життя, але в них інша ситуація – не виходило у них малюка майже 10 років, тому Люба і пізня дитина.
Для доньки мама з татом були готові зробити багато чого, благо і можливості у них були. Ніна Вікторівна на час заміжжя доньки вже була на пенсії, чоловік ще працював на хорошій посаді, кошти в подружжя були, свого часу як вкладення грошей вони навіть будинок збудували в непоганому котеджному селищі.
— Ну й вирішили, – продовжує літня пані. – Ми переїдемо, а Люба нехай із чоловіком у нашій міській квартирі живе. Не оформляли, але яка різниця. Я вважаю, що зятю є за що говорити нам спасибі. Знаєш, не розгледіли ми його тоді. Він себе до пори не показував. Інакше сто разів би подумали ще…
— А що б ви вирішили, якби донька закохана? – усміхається сусідка. – У мене подібна історія, тільки в мене син кохає, а невістка дозволяє себе кохати. Але ваш зять усіх переплюнув, це треба, на подарованій батьками дружини машині відмовився дружину й синів везти до її ж батьків. І не вперше!
Машину доньці справді купили батьки, коли у Люби зʼявилися двійнята. У доньки є проблеми із зором, і немає водійських прав, тому за кермом зять. До певного моменту Ніна Вікторівна в цьому нічого страшного не бачила: машина молодій сім’ї потрібна.
— І в поліклініку, і до нас, – перераховує вона. – Із двома різновіковими дітьми і то важко, а тут двійня. Один в один бік тягне, інший – в інший. Раніше, коли я до них допомагати їздила, і то було складно, але ж тоді онуки просто лежали там, де покладеш. А зараз їм по два роки. Та ще й хлопчаки. Вітер і ураган.
Але, як помітила Ніна Вікторівна, дуже скоро після появи дітей і подарунка у вигляді новенької машини зять злегка «забив». Розповідаючи про те, як минув її день, донька найчастіше говорила, що в поліклініку возила синів на візку, а зять не зміг відпроситися з роботи. Або в магазин йшла за покупками у вихідний пішки, бо чоловік втомився і просто вирішив виспатися.
Неохоче В’ячеслав возив дружину та синів і за місто до її батьків. Одного разу Ніна Вікторівна навіть чула сімейну сварку з цього приводу: зателефонувала, запросила молодих на вихідні в гості на пироги, а зять звідкись із глибини квартири відповів, що Люба з дітьми може їхати куди завгодно, а він у свій законний вихідний просто хоче провалятися на дивані весь день і подивитися серіал.
— Давно хотів, але все ніколи. Чому я кудись маю тягнутися, якщо я не хочу? Вас відвозити? Тобі треба до мами з татом, от і їдь. Та на чому хочеш.
І найчастіше Люба з дітьми приїжджає своїм ходом, або везе їх на подвійному візку (а вивантажуватися з автобуса допомагають добрі люди), або по черзі одного бере на руки, а другого тримає за ручку, щоб речі везти, купила собі рюкзак.
— Як свійський кінь, – злиться Ніна Вікторівна. – Назад батько її везе, а сюди їде сама. І не дзвонить перед цим. Вона ж знає, що хтось удома є завжди, та й ключі є в Люби. Не дзвонить, бо ми почнемо обурюватися. Чоловік на зятя дивитися вже не може. А їй слова не скажи: заступається за свого дармоїда.
— Цікаво, а навіщо йому машина тоді? – не розуміє приятелька.
— Як навіщо? Дупу він свою на роботу возить і назад, – відповідає Ніна Вікторівна. – Ну зрідка зійде до того, щоб дружину на її ж машині покатати. Ти не уявляєш, скільки разів я пропонувала доньці вчитися на права, знаєш, що відповіла?
— Що?
— Сказала, що чоловік образиться, якщо вона в нього колеса відбере. От це треба, так обожнювати свого нікчемного чоловіка? Він на неї і дітей плювати хотів, живучи на всьому готовому, а вона його образити боїться.
Ніна Вікторівна доньку не розуміє. У неї з чоловіком зовсім інші стосунки все життя: взаємно намагаються один одного берегти і підтримувати. Найбільше жінка шкодує, що з машиною вони промахнулися: оформили її в дар Любі.
— А треба було як із квартирою, хай би за документами наша була. Я б на зятя не глянула, ключі відібрала б і все.
А ви б як вчинили? Зустрічали стосунки, в яких один любов дарує, а другий тільки приймає? Є у таких сімей довге і світле майбутнє, як вважаєте?
