– Як так – у тебе гроші просто так в шухляді лежать, а твоя донька без житла, – картає мене Тетяна, дочка моя.
– Це не гроші, які лежать просто так у шухляді, це мій запас на майбутнє, я до молодості не йду, і розумію, що в Італію я теж більше не поїду, а залишитися ні з чим теж не можу, – пояснюю я доньці.
Але для неї це не аргумент, їй квартира потрібна, і вона не розуміє, чому я, мама, не хочу їй допомогти, якщо маю таку можливість.
Два роки тому я повернулася з Італії. Пропрацювала там багато років – важко, втомлювалася, сумувала за домом, але зате заробила собі на спокійну старість.
Я не з тих, хто любить жалітися, та й не звикла просити в когось допомоги. Тому всі ці роки економила, відкладала кожну зайву копійку, щоб на схилі літ жити так, як хочу. Щоб не рахувати кожну гривню, не залежати від мізерної пенсії, не просити нічого ні в кого.
Мені зараз 65, і хоч на офіційну роботу мене вже ніхто не візьме, я не сиджу склавши руки. Час в Італії навчив мене не боятися роботи, тому беру підробітки, які можу виконувати. Я фінансово незалежна, і це для мене найголовніше.
За роки заробітків вдалося зібрати доволі пристойну суму – її б вистачило на власну квартиру і ще на ремонт залишилося б.
Але нещодавно до мене прийшла донька Тетяна з непростою розмовою.
Таня вийшла заміж ще 15 років тому. Народила двох донечок – старшій зараз 14, молодшій – 12. Вони живуть у двокімнатній квартирі, яку я в свій час їй віддала. Це була мамина квартира, але коли донька вийшла заміж, я без жодних вагань поступилася нею – хай живуть, ростять дітей.
Але тепер їм стало тісно, і Таня хоче розширюватися. От тільки грошей на це в них немає.
Вона знала, що у мене є заощадження, тому прямо сказала, що хоче, щоб я їй допомогла. Але я відмовила, бо ці гроші я заробила для себе.
І дочка образилася дуже. Вона переконана, що це мій обов’язок – їй допомагати.
Хто їм заважав їхати на заробітки?
Я прекрасно знаю, як живуть літні люди в Італії. Вони їздять на курорти, добре харчуються, доглядають за собою. Вони працювали все життя, а тепер насолоджуються старістю.
Я теж так хочу. Я гарувала роками, доглядала чужих дітей, прибирала в чужих будинках, і все це – заради фінансової свободи.
І що, тепер я маю просто взяти і віддати свої гроші?
Я нічого не маю проти Тані, люблю внучок, але вони мають батьків. І саме батьки повинні дбати про те, щоб у них було все.
Я не раз говорила зятю, що непогано було б знайти підробіток, може, навіть поїхати на заробітки. Але він щоразу відмахувався:
– У мене стабільна робота, я не хочу нікуди їхати.
Ну добре, не хочеш – не їдь. Але чому тепер мої гроші не дають вам спокою?
Я свою доньку сама виховала, без чоловіка. І навіть житлом забезпечила – що ще вам від мене потрібно?
За 15 років можна було знайти спосіб заробити більше, знайти можливості, відкладати потроху. Але вони жили так, як їм було зручно. А тепер приходять до мене з претензіями.
Чесно кажучи, я навіть розгнівалася. Я нікого не зобов’язана забезпечувати.
– Таню, – сказала я дочці, – якщо хочете нову квартиру, подумайте, де взяти гроші.
– Але ж ти можеш нам допомогти!
– І я допоможу, якщо вам це так потрібно. Але тільки як позику. І під відсотки.
Вона була ошелешена.
– Мамо, ти серйозно?!
– Абсолютно. Це мої гроші. Я їх важко заробила. Якщо вони вам потрібні – позичу, але ви маєте їх повернути.
Таня обурилася. Сказала, що я не думаю про сім’ю, що могла б зробити для них виняток.
Але чому?
Хіба вони колись думали про мене, коли я працювала без вихідних, коли ночами не могла спати від втоми, коли економила на всьому, щоб відкласти хоч щось?
Я не збираюся витрачати свої останні накопичення. Я хочу жити для себе.
Дочка образилася, зять мовчки знизав плечима. Внучки мене люблять, але, мабуть, теж не розуміють.
Все це дуже неприємно для мене. Я зробила для них більше, ніж була зобов’язана. І зараз я хочу, нарешті, пожити для себе.
Якщо їм потрібна допомога – хай беруть кредит або шукають можливості. А я маю думати про свою старість.
А яка ваша думка – я погана мама, чи я все правильно роблю?
