“– Як ти могла? Це ж наша з тобою мати! Ніколи не думала, що ти таке стерво, що за живих дітей залишиш маму в інтернаті

“– Як ти могла? Це ж наша з тобою мати! Ніколи не думала, що ти таке стерво, що за живих дітей залишиш маму в інтернаті

Повернувшись додому з інституту, Слава застав свою молодшу сестричку Світлану в під’їзді. Семикласниця, зажурившись, сиділа на брудній сходинці, а поряд з нею стояв її яскравий портфель.

– Ти чого, схопила двійку і тепер додому соромно повертатися, – пожартував старший брат.

– Дуже смішно, – піднялася на ноги дівчинка. – Я прийшла додому, а в моєму портфелі не було ключів від квартири. Стукаю, стукаю, бабуся не відчиняє.

– То чого ж ти не подзвонила? Може, що сталося? – сполошився Слава, – телефон у тебе де?

– Та в тому-то й справа, що і телефону немає. Ні телефону, ні ключів. А я точно пам’ятаю, як поклала все це у портфель. Здається, бабуся вранці вийняла. Вона заходила в нашу кімнату, коли я снідала.

Слава не став спростовувати слова сестрички. Таке було цілком можливо. Примхи бабусі ставали все різноманітнішими. Ще нещодавно Свиридови були цілком звичною та щасливою родиною. Батько, мама, двоє дітей.

І бабуся, мамина мама, яка живе разом із ними. Папа Слави та Світлани працював далекобійником все життя і непогано заробляв.

Тому й вирішили Свиридови, що їм потрібна донька. Так з’явилася Світлана. Вона була досить пізньою дитиною. А потім, із різницею у два роки, сім’ю відвідало нещастя.

Спершу не стало батька. Нещасний випадок на трасі. Потім у бабусі трапився напад. Як не стало батька, мамі Слави та Світлани довелося багато працювати. Працюючи раніше добу через дві, тепер вона практично не була вдома.

Одній важко сім’ю утримувати. Слава кілька разів намагався піти з інституту і теж почати працювати. Але жінка категорично заборонила. Для неї це було табу. Син обов’язково має здобути вищу освіту.
І Ольга для цього “зі шкіри геть лізла”.

Після бабусиного інсульту стало особливо складно. Якийсь час Ользі довелося присвятити себе догляду за мамою. Здавалося, що жінка похилого віку прийшла до тями. Але, не тут було.

Почалися дива. Бабуся почала все забувати, навіть імена онуків, плутати події, замовлятися, робити досить дивні вчинки.

Ось як зараз. Слава чомусь не був здивований, коли Світлана йому сказала, що це бабуся забрала з її портфеля ключі та телефон.

Таке було цілком можливо. Причому лікар на консультації сказав, що це наслідки нападу, і краще вже не стане, ставатиме лише гірше.

Хлопець відімкнув квартиру своїм ключем, але переступивши поріг, одразу відчув різкий запах газу.

– Не заходь поки, – крикнув він сестрі.

Сам побіг на кухню. Так і є! Усі конфорки на плиті були ввімкнені, а на підлозі валялася розлита каструля борщу, яку зварила Ольга перед тим, як пішла на роботу. Слава швидко вимкнув усі конфорки та відчинив вікно.

Бабусю хлопець знайшов у залі. Вона сиділа в кріслі, скуйовджена, і погляд її був недобрий. У руках старенька тримала спиці для в’язання.

– Ти хто такий? — верескливо заволала вона на Славу. – Ти як сюди потрапив?

– Бабусю, це я, твій онук, – Слава намагався заспокоїти жінку.

Хлопець стояв біля дверей, не намагаючись наблизитися до бабусі. Він знав ці напади агресії. Саме в такому стані вона тицьнула ножицями в ногу своєї дочки, раптово побачивши в ній недруга.

– Іди! Іди негайно! – Репетувала старенька, виставляючи перед собою спиці. – Поліція! Допоможіть, грабують!

Слава вважав за краще відступити. Він абсолютно губився в такі моменти й не знав, як заспокоїти бабусю.

У коридорі несміливо тупцювала Свєта і морщила носик.

– Славко, чим це пахне?

– Газом пахне. Вийди в під’їзд, нема чого тобі тут дихати. І двері залиш відчинені. Треба все провітрити.

Виштовхавши сестру Слава кинувся дзвонити матері. Він і сам пішов би. У квартирі не було чим дихати, але залишати бабусю одну теж не можна було. А що, коли вона чиркне сірником?

Жіночі прикраси

Ольга охнула в слухавку, почувши сина.

– Слава, треба гарненько і швидко провітрити квартиру. Я спробую зараз відпроситись з роботи й прибігти до вас. Ти тільки не залишай одну бабусю. Де вона зараз?

– Вона в залі, і в неї в’язальні спиці. Вона агресивно налаштована, як тоді, ну пам’ятаєш…

Ольга застогнала, і син навіть уявив, як вона стоїть там на роботі, тримаючись за серце.

– Синку, я розумію, тобі страшно, але треба за нею все-таки придивитися, поки я не прийду. Там у залі, в комоді, серед різного дріб’язку є татові запальнички. Що, якщо бабуся до них дістанеться?

– Я зрозумів, мамо. Я придивлюся, ти тільки приходь швидше.

Слава прочинив двері зали й, крізь щілинку, почав наглядати за бабусею. Вона так само сиділа в кріслі, й так само стискала спиці. Очі її блищали злістю.

– Я тебе бачу, – заявила вона. -Ти хто такий? Слідкуєш за мною?

Славі ставало страшно. Добре хоч Світлана погодилася піти до подруги, кинувши в передпокій портфель. Однак, до того часу, коли Ольга прибігла з роботи, її мама майже прийшла до тями.

Вона встала з крісла, встромила спиці в клубок пряжі, що валявся на підлозі, і почала бурмотіти щось про в’язання шкарпеток. Потім повела носом і шумно втягла повітря.

– Це що, газом пахне? – спокійно запитала жінка похилого віку. – Славко, ти чого там заглядаєш? Заходь. Чим пахне у квартирі?

Хлопець видихнув. Бабуся знову стала майже колишньою його бабусею, і він спокійно увійшов до кімнати. Відчинив балконні двері.

– Бабуль, нехай провітриться. Ти маєш рацію, у квартирі чимось пахне.

Через те що двері квартири були відчинені навстіж, Ольга увійшла нечутно. Вона завмерла на порозі зали, переводячи погляд з мами на сина. Очі жінки були на мокрому місці.

– Ти даремно відпросилася, – постарався посміхнутися, Слава. – У нас уже все добре, правда, бабусю?

– Добре, добре, – бурчала бабуся. -Тільки ось чому так газом пахне? Ольга, а ти чого вдома? Хіба ти не працюєш сьогодні?

– Працюю, мамо. Я ненадовго, скоро знову піду.

Жінка бочком зайшла в кімнату і, намагаючись зробити це непомітно, сунула собі під кофту клубок пряжі з застромленими спицями. Зробила синові знак рукою.

Вони пішли на кухню, і там жінка побачила розлитий по всій підлозі борщ. Кинулася його прибирати, і водночас казала синові:

– Слав, напевно, настав час сховати всі колючі, та небезпечні предмети. Я зараз піду на роботу, а ви зі Світланою зберіть усі ножі, виделки, ножиці, спиці й таке інше, ну, ти зрозумів.

– А потім ми разом подумаємо, де в нас це зберігатиметься так, щоб бабуся не знайшла. І намагайся не затримуватись після інституту, коли я на роботі. Думаю, Світлані не варто більше залишатися з бабусею вдвох.

– Я і сам так думаю, – гірко зітхнув Славко. – Та я вже й так бігом біжу, а не встигаю. Як уявлю, що було б, якби бабуся чиркнула сірником, або знайшла запальничку…

– Слава! – Ольга на той час прибрала кухню і схопилася за голову. – Я намагаюся про це не думати. Я не знаю, як нам жити далі. Просто не знаю! Я не можу піти з роботи. Вам потрібно вчитися. Нам треба на щось жити.

Слава бачив, що мама готова розплакатися і м’яко торкнувся її плеча.

Жіночі прикраси

– Ну все, мамо, добре. Запах майже вивітрився. А бабуся зараз нормальна. Я подзвоню Світлані, нехай вона повертається додому. І ти біжи на роботу. Сьогодні ми якось упораємося.

– Сьогодні, ось саме сьогодні! – протяжно видихнула Ольга. – А що далі? Як нам жити? Господи, що робити?

Ольга, докоряючи собі за те, що кидає хвору маму на своїх дітей, побігла на роботу. А Слава подзвонив сестрі й почав думати, чим він її годуватиме без борщу?

Зупинився на яєчні з ковбасою і до того часу, як Світлана прибігла від подружки, яка живе в сусідньому під’їзді, на столі на неї чекала гаряча вечеря.

Покликали їсти й бабусю. Вона прийшла, як ні в чому не бувало. Але обурилась, коли Слава подав їй ложку.

– Хто це яєчню ложкою їсть? Славко, ти що? Виделки давай.

– А немає у нас більше виделок, – відвів очі хлопець. – Мама їх всі в ломбард здала, – ляпнув він, не знаючи, що сказати.

– Який ломбард, Славо? Ти збожеволів?

Тут же, забувши, про що вони розмовляли, бабуся перемикнула свою увагу на Світлану.

– А хто ця дівчинка за столом? Твоя подружка? Така неввічлива, сіла тут їсти й навіть не привіталася.

Світлана зробила великі очі, зробила гримасу братові й поспіхом заштовхнувши собі яєчню, побігла до кімнати. Бабуся їла не поспішаючи й на неї знову накочувало.

Слава зрозумів це, коли вона звернулася до нього, назвавши хлопцем, і посварилася за погане обслуговування.

Декілька днів сім’я прожила відносно спокійно. Бабуся їх не впізнавала, але принаймні не дуже дивувала. А потім гримнув грім. Вона затопила сусідів.

Залишила відчиненим кран у ванній кімнаті. Ніхто так і не зрозумів, чи хотіла бабуся помитися, набрати ванну, чи зробила це спеціально. Це вже не мало значення, коли на Ольгу репетував злий мужик з нижнього поверху.

– Ви хоч розумієте, що наробили? Я тільки нещодавно ремонт зробив! Ви мені все сплатите! Все, до гривні. І взагалі, чому ви залишаєте на самоті несамовиту людину? Мало як вона вас може здивувати.

– Сусіди кажуть, нещодавно у під’їзді газом пахло. Це її фокуси? Ви нас на всі небезпеки наражаєте! Так далі продовжуватися не може.

Ольга повзала по підлозі, збираючи ганчіркою воду і мовчала. Їй не було що сказати.

Сусід пішов, крикнувши наостанок, що збитки їм доведеться сплатити. Ольга в серцях відкинула мокру ганчірку, забризкавши кахель на стінах, сіла в калюжу і розплакалася.

Слава намагався підбадьорити матір, продовжуючи збирати воду. Потрібних слів не було. А що тут скажеш?

Жіночі прикраси

Увечері, коли бабуся та Світлана вляглися спати, Ольга влаштувала на кухні сімейну раду.
Рада складалася всього з двох осіб – її та сина.

– Слава, ти в мене вже дорослий, – невпевнено почала жінка. – Я хотіла з тобою порадитись. Ось дивись, що дали мені на роботі.

Ольга поклала на стіл білу пластикову візитівку.

Славі впало в очі написане великими чорними літерами слово «Інтернат».

– Знаю, Славо, знаю, це дуже погано, – заторохтіла Ольга, немов виправдовуючись перед сином. – Але в нас немає з тобою іншого виходу.

– Це добре місце, я дізнавалася, там до хворих ставляться по-людськи. Витрати утримання бабусі покриватиме її пенсія. Ми часто її відвідуватимемо.

Славі стало соромно, що мама, яка тягне на собі всю сім’ю, ще й виправдовується перед ним. І він швидко закивав головою.

– Мамо, так, звичайно. Іншого виходу ми не маємо. А якщо ми побачимо, що бабусі там погано, ми завжди зможемо її забрати. Так?

За кілька днів бабусю визначили на нове місце проживання. Того дня вона нікого не впізнавала. Їй здавалося, що її привезли в санаторій, де вона відпочивала з чоловіком по молодості.

Бабуся прискіпливо оглядала умови в палаті, називаючи її “номером”, бурчала і не розуміла, чому ця незнайома їй жінка та хлопець увесь час сором’язливо відводять очі.

Без бабусі вдома стало дуже спокійно. Видихнула Світлана і знову почала запрошувати в гості своїх подружок.

Тільки Ользі було дуже соромно, і вона відвідувала свою маму так часто, як тільки вона мала можливість.

Хоча могла б цього не робити. Літня жінка майже ніколи її не впізнавала. Але виглядала цілком задоволеною життям.

За кілька тижнів до Ольги із сусіднього міста приїхала її сестра Галя. Це не було приїздом у гості, Галина дізналася, що Оля здала маму в інтернат. Вона вибухнула прокльонами, тільки-но увійшла до квартири.

– Як ти могла? Це ж наша з тобою мати! Ніколи не думала, що ти таке стерво, що за живих дітей залишиш маму гнити в інтернаті.

Жіночі прикраси

Оля намагалася порозумітися. Розповідала, що іншого виходу вона просто не мала. Але Галя не слухала, продовжуючи репетувати:

– Слава Богу, мама виростила одну таку невдячну дочку. Я не така. Я сьогодні ж її забираю та відвожу до себе.

Як сестра пішла, Ольга знову плакала. Син обійняв її, намагаючись втішити. А Світла в’їдливо запитала:

– А чого це тітка Галя так репетує? Вона хоч уявляє, яка бабуся зараз? Вона ж у нас давно не була.

Це було правдою. Галина, хоч і була старшою сестрою Ольги, працювала, як і її чоловік. Єдина їхня доросла дочка давно вийшла заміж і жила окремо.

Галина дотримала свого слова і забрала маму до себе. Ольга намагалася їй дзвонити, дізнаватися про стан матері, але Галя тільки фиркала в слухавку, нічого не розповідаючи сестрі.

Через місяць в Ольги видалася пара вихідних і, як би їй не було соромно, вона поїхала в сусіднє місто до Галини, щоб відвідати маму.

Для Галини її візит став несподіванкою, і вона завмерла на порозі квартири, ніби не бажаючи пропускати всередину сестру.

Потім схаменулась, відійшла вбік, але на її обличчі вже не було колишнього натиску, а виднілася розгубленість.

Ольга увійшла і спокійно запитала:

– Де мама? Як вона себе зараз почуває? Я приїхала її відвідати.

– Мами тут немає. Вона в інтернаті, – відвела очі Галина.

– Як це, в інтернаті? – ахнула Ольга. – Ти що, Галю? Ти ж так кричала на мене. Я невдячна дочка, що змусила маму гнити в інтернаті. А ти хто тоді?

– Вибач, Оль, я не мала рації. Мама, і справді, зовсім неосудна. У мене чоловік психанув. Сказав – або вона, або він.

– І що жити з нею в одній квартирі не збирається. Ти не переживай, я відвезла її до того ж інтернату, у вашому місті. Мамі там подобалося.

Як кажуть, – не суди інших, тоді й тебе не осудять.

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила дочка? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.