– Олено, як ти можеш лежати, коли вдома такий безлад? Я повинна сама бігати з пилотягом у вечірній сукні? – Увірвалася в нашу кімнату Василина Олексіївна і похмуро подивилася на мене.
– Василино Олексіївно, що ж ви так кричите? – Підвівшись на лікті, я подивилася на свекруху, але відразу закашлялася.
Я ледве змогла збити високу температуру, почувала себе погано весь день і заздалегідь повідомила про це свекруху. Навіщо ці претензії, якщо я нічого не обіцяла?
– Кричу? Ні, люба моя, я поки що навіть не починала кричати. Я зовсім не розумію, що з тобою відбувається?
– Коли я тобі сказала, що треба прибратися у квартирі? І зробити все ідеально чистим? З хвилини на хвилину прийдуть гості, а я ношуся з ганчіркою! Як це називається?
– Я ще вчора повідомила вам, що не зможу допомогти, бо захворіла. Хіба ви не бачите, в якому я стані?
– Я навіть поїсти не вставала сьогодні, бо сил на це ніяких, – поспішила виправдатись я, почуваючи себе маленькою мошкою під таким пильним поглядом свекрухи.
– Мені немає справи до твого стану! Потрібно було вчасно приймати пігулки. А зараз не треба говорити мені тут, як тобі погано бідній та нещасній, – пирхнула Василина Олексіївна.
– Вставай і приводь себе в нормальний вигляд. Накриватимеш на стіл. І тільки спробуй зробити щось не так!
– Ні. Я не робитиму цього. Ви можете лаятись зі мною, але у мене сили немає. Я повинна кашляти на ваших гостей?
– У цьому будинку ти робитимеш те, що я сказала! Я господиня, якщо ти забула. Вставай та обслуговуй моїх гостей. І не дай боже тобі кашлянути в їхній присутності!
– Зберися! Поводишся, як якась розмазня! Ганьба! У твоєму віці я з високою температурою на роботу скакала. І нічого! Жива, як бачиш. Так що давай … швидко приймайся за справу.
Василина Олексіївна пішла, голосно грюкнувши дверима.
Я опустила ноги з ліжка, але почувалася справді дуже погано. Слабкість була настільки сильною, що навіть до вбиральні важко було дійти, що говорити про обслуговування гостей?..
Та й за кого свекруха мене має? За прислугу? У цьому домі я жила, бо мене туди привів чоловік! Ось тільки тепер, ідея жити разом зі свекрухою мені зовсім не подобалася.
Я втомилася слухати докори свекрухи та вічне «ви живете у моїй квартирі». На кожному кроці Василина Олексіївна намагалася підчепити мене!
Вона говорила, що я неправильно поводжуся, не вмію навіть ганчірку нормально тримати. А тепер хотіла, щоб я подавала на стіл її гостям?
Поглянувши на темний екран телефону, я важко зітхнула. Чоловік затримувався на роботі. Він навіть жодного разу не подзвонив сьогодні, не написав і не спитав, як я почуваюся.
Зрозуміло було, що він працює та зайнятий, але все одно прикро.
Переодягнувшись, я подивилася на своє відображення у дзеркалі. Сил триматись на ногах практично не було.
– Встала? Ось і молодець! Давай, йди, працюй, – зазирнула до кімнати свекруха.
– Василино Олексіївно, ви не ображайтеся, але я вже сказала, що не допоможу вам. Мені погано. У мене знову підіймається температура, краще я ляжу спати.
– Якщо ти посмієш мене не послухати, то вилетиш з цього будинку. Так і знай – мій син підтримає мене.
– Та робіть ви що хочете. Якщо підтримає, значить, так тому й бути, – махнула рукою я та звалилася на ліжко.
Найбільше на світі зараз хотілося спати, а не слухати порожню балаканину, і тим більше зберегти сили, не витрачаючи їх на нікому непотрібний скандал.
Мабуть, цього свекруха не розуміла, і їй, навпаки, було приємно посваритися з кимось.
Зімкнувши повіки, я заснула. Крізь сон я чула, як свекруха погрожувала і казала, що я останній день у її будинку, але це для мене не мало жодного значення.
З неба на землю мене опустило ранкове повернення чоловіка додому. Степан виглядав злим, коли зайшов до кімнати, де я на нього чекала.
– Степане, що трапилося? Чому ти не ночував удома? – Запитала я, збираючи волосся у хвіст.
Я почувалася краще, але про те, що хвороба відступила, говорити було зарано – млявість залишилася, кашель теж нікуди не пішов.
– Це тебе не обходить! Краще розкажи, що ти тут влаштувала? Ти підставила маму, і їй довелося червоніти перед гостями!
– Як ти могла так вчинити, Олено? Ти недостатньо отримуєш? Живеш на всьому готовенькому, ще й кусаєш руку, яка тебе годує.
– Я кусаю?
Я здивовано дивилася на чоловіка та кліпала очима, зовсім не розуміючи, що відбувається.
– Саме так! Ти! Як ти посміла суперечити мамі? Ти засмутила її своєю поведінкою. Скажи дякую, що я зумів її заспокоїти. Але це востаннє! Або з цього дня ти робиш усе, що тобі сказали, або наші шляхи розійдуться.
Здавалося, що це якийсь дурний жарт, але він так схожий на правду, що моє серце зайшлося. Чоловік, ось так просто, готовий був позбавитись мене? Прогнати тому, що я хворіла і не змогла допомогти його матері?
– Степан, а ти скажи… я в цьому будинку хто? Прислуга, чи твоя дружина? Ви з мамою жодного разу не запитали, як я почуваюся!
– Але при цьому завжди погрожує, та до чогось примушуєте! Так поводяться зі службовцями, а не з рідними людьми!
– Дружина повинна робити все, що сказала мати чоловіка! Якщо ти не здатна на це, то нам не по дорозі.
– Гаразд… Не по дорозі, значить, не по дорозі, – кивнула я.
Зібравши нечисленні речі, які перевезла із собою з батьківської квартири, я викликала таксі. Чоловік не намагався мене зупинити.
Він поводився так, ніби ця сварка не мала для нього жодного значення. Він ніби саме цього й хотів досягти, намагався зробити так, щоб позбавитися мене.
Серце нило, голова йшла обертом, а з очей лилися палкі сльози. За що він так зі мною вчинив? Я ж кохала Степана!
Я вийшла за нього заміж, бо кохала всім серцем. Саме з цієї причини погодилася жити з його матір’ю, але тепер все змінилося. Так різко, що було прикро сприйняти сувору реальність.
Минуло три роки. Я навчилася жити без чоловіка, якого кохала. Розлучення далося мені важко. Я почала нове життя, переборола себе і навчилася жити так, як хочу.
Я купила собі невелику квартиру, отримала посвідчення водія, та взяла автомобіль у кредит. Я продовжувала займатися улюбленою справою, отримала підвищення на роботі.
Загалом, я була задоволена своїм життям. Знову виходити заміж я не поспішала, хоч кілька разів і сходила на побачення. Я відчувала, що ще не готова, і не збиралася поспішати.
– Олено Миколаївно, до вас прийшли, – зазирнула до мого кабінету адміністратор фірми, де я працювала.
– До мене? Дуже цікаво!
Я вийшла, щоб перевірити, хто там прийшов, і дуже здивувалася, побачивши колишню свекруху. Василина Олексіївна змінилася.
Постарішала за цей час на десяток років. Вона більше не виглядала тією впевненою в собі егоїстичною особою, яка так любила принижувати мене.
– Василина Олексіївна? Чим маю? – Запитала я.
– Мені треба з тобою поговорити. Чи ми могли б посидіти десь?
– Вибачте, але я на роботі. Обідній час уже минув, – похитала я головою.
– Я не заберу у тебе багато часу. Прошу тебе… Повернися до Степана. Він не може жити без тебе. Ти єдина, кого він насправді кохав!
– Він не зміг прийти сам, каже, що сильно образив тебе, але я бачу, як він страждає. Він губить себе день у день.
Я дивилася на колишню свекруху і дивувалася – куди ж поділася колишня пиха?
– Навіщо ви кажете мені все це? Ви самі прогнали мене зі свого дому. Невже забули?
– Ні! Звісно, я не забула! Я… я так винна перед тобою та сином. Новий шлюб обіцяв йому добрі перспективи. Мій син міг стати успішною, багатою людиною!
– Я переконала його, що він повинен розлучитися з тобою, що повинен одружитися з іншою, але він не став щасливим. Вони живуть, як кішка з собакою, він дружину свою не любить, але терпить її.
– Він живе в розкоші, про яку я завжди мріяла для нього, але йому не вистачає головного – справжнього кохання.
– Мій син любить тебе, Оленко. Ви можете знову стати щасливими. Просто дай йому знати, що ти вибачила і готова повернутись!
Ось чому тоді все сталося саме так? Чоловік принизив мене, щоб розлучитися? Одружився з багатою? Прапор йому в руки… чи в якесь інше місце – не так важливо. Я лише похитала головою і втомлено посміхнулася.
– Ви вибачте, Василино Олексіївно. Напевно, ви добрий стратег! Усе прорахували, виставили мене винною у тому, що не вберегла шлюб. Може, й синові своєму вселяли, що все насправді так і сталося?
– А тепер уже пізно щось міняти! Перехворіла я! Більше я не кохаю вашого сина. І мені немає діла до того, що він щось до мене відчуває!
– Свого часу він мав шанс поборотися за кохання, але він обрав успіх! А тепер уже пізно. Пошукайте іншу наречену для свого сина… я на цю роль не підходжу.
– Не приходьте до мене більше! Я господарка свого життя, і я дала вам вичерпну відповідь!
З цими словами я розвернулася і попрямувала до свого кабінету.
Я не відчула нічого… навіть жалю не було. Колишній чоловік зі своєю матір’ю провернули справжнісіньку аферу, щоб позбутися неугодної дружини.
А тепер я, раз і назавжди, позбулася їхньої присутності у своєму житті.
Сівши у крісло, я посміхнулася, подивилася на телефон, куди щойно надійшло повідомлення. Партнер, з яким я познайомилася на благодійному вечорі, запрошував мене на побачення…
Я не збиралася упускати нагоди, бо він здався мені приємним співрозмовником. А чи приведе це побачення до чогось більшого… Час покаже!
Жити минулим я не збираюся, тож, тепер готова була дати собі шанс! Я на нього заслуговую! Ви зі мною згодні?
