Світлана вийшла з автобуса, озирнулася на всі боки та, заплющивши очі, зробила глибокий вдих. Невже вона у рідному місті?
Минуло понад два роки з моменту останнього приїзду. Як летить час!
Та й саме місто дуже змінилося. Більше не було помітно розвалених будівель, розбитих доріг і зламаних лавок. У райцентрі зробили капітальний ремонт. Місто потопало в яскравих фарбах та привітних посмішках.
Тільки зараз вона усвідомила, наскільки сильно скучила за кожною травинкою, кожним кущиком і провулком.
Попри впевненість у тому, що з рідних та близьких на неї ніхто не чекав, вона раділа власному поверненню в рідні краї.
Київ, в якому вона отримувала вищу економічну освіту цілих п’ять років, безумовно великий і красивий, але за її світовідчуттям занадто холодний і далекий.
А тепер нарешті здійснилася її мрія. Настав той день, коли дівчина здобула диплом, зібрала валізу і… повернулася. Додому…
***
Світлана кілька разів подзвонила у двері, але ніхто не поспішав пускати її у квартиру.
Першу секунду це здалося дивним. Буквально вчора вона попередила маму, що приїде до дванадцятої години дня. Зрозуміло, що чекати на пиріг чи святковий стіл не доводилося, але щоб не відчинити двері… це вже занадто.
Коли дівчина набрала матері на мобільний телефон, та одразу ж взяла слухавку і невинним голоском защебетала:
– Свєточко, вискочило з голови! Ми з Лілією та дітьми поїхали до торгового центру. Купуємо малюкам черевики на зиму. Ти вже посидь, почекай нас. Не кинемо ж ми усі справи! Їхати сюди не так близько. Тим більше із дітьми. За кілька годин будемо.
Від образи на очах дівчини засяяли зрадливі сльози. Хотілося розкричатись і висловити все, що крутилося на язиці, але вона взяла себе в руки та спокійно відповіла:
– Добре. Тільки поспішайте. Все ж таки в під’їзді дуже холодно.
– Не поводься як розпещена дитина! Не знаєш, що робити, коли холодно? Підійди до кафе та погрійся! — невдоволено промовила Єлизавета Андріївна. – Все, дочко. Кладу слухавку. Забираєш в мене час!
***
Три з половиною години Світлана просиділа в очікуванні. Добре, що з собою були якісь гроші на чай.Нарешті, у дверях з’явилися мати та старша сестра з дітьми.
– Як ми втомилися, ти навіть уявити не можеш! Ледве ноги тягну. Обирати дитяче взуття – виснажливе заняття. Краще все життя біля плити стояти! — жінка звернулася до молодшої доньки, ніби й не минуло понад два роки з моменту останньої зустрічі.
– І тобі, мамо, привіт. Рада бачити!
– Свєточко, ти навіть уявити собі не можеш, яка я щаслива, що ти повернулася! Камінь із душі впав! Тепер у мене з’явилася справжня помічниця! — Лілія кинулася обіймати та цілувати молодшу сестру. — Ти ж сама розумієш, мама старається, але вона — доросла людина. Не завжди вистачає сил та енергії, щоб за малюками дивитися. А ми з тобою — молоді! Точно впораємося. Хоча б висплюсь нормально!
І тут почалося найцікавіше.
***
Сім’я мала трикімнатну квартиру, яка залишилася їм колись від батька. Чотирнадцять років тому чоловік покинув жінку та поїхав із новою дружиною на постійне місце проживання за кордон.
Нерухомість він переписав на колишню дружину та двох доньок, тож тепер кожній належала одна третя частка житла. Раніше це питання ніяк не цікавило Світлану.
Закінчивши школу, вона вступила до університету та поїхала. Майже відразу після її від’їзду старша сестра залетіла, вийшла заміж і оселилася разом із чоловіком у мами.
Вони втрьох добре вживалися, а коли з’явився Кирило, Єлизавета Андріївна зовсім почала пурхати від радості та взяла на себе роль покровительки:
– До мене наче друга молодість повернулася! Може тому, що в мене ніколи не було сина, а може просто онук повернув мені смак до життя.
***
Світлана їздила додому рідко — двічі-тричі на рік. Розуміла, що ніхто на неї там не чекає. Та й атмосфера у квартирі одразу ставала напруженою.
– Доню, ти все одно на кілька днів приїхала. Поспиш у моїй кімнаті! Не будемо обмежувати молоду сім’ю. Ти ж бачиш, що у твоїй спальні лежать дитячі речі, іграшки. Не треба там нічого перевертати!
– Мамо, ти мені вибач, звичайно, але чому я не можу ночувати у своїй кімнаті, яка, між іншим, є моєю власністю? І чому ви зробили з неї комору, не спитавши дозволу? Ти вважаєш, що це нормально? — Світлану обурювала поведінка родичів.
– Чи в тебе забрали цю нещасну спальню? Господи! Чого ти на порожньому місці скандал роздмухуєш? Вони втрьох живуть в одній кімнаті. Куди їм дитячі речі складати? Собі на голову?
– Я маю про це думати? Я приїхала додому та хочу спокійно відпочити! Тільки й всього!
Єлизавета Андріївна невдоволено скривила обличчя:
– Посоромилася б, дочко! Я вас народила, щоб ви одна одній на допомогу приходили, а не стали ворогами. Поспимо разом! Нічого з тобою не станеться! Заодно розповіси про університет, про наречених. Цікаво, що там у тебе відбувається!
***
Ситуація повторювалася знову і знову, доки Лілія не звалила на всіх “чудову” новину:
– Хотіла вийти з декрету, але доля вирішила інакше. Я знову чекаю дитину! У нас буде друге маля!
– Дівчинко моя! Хіба може бути щось краще? До біса цю роботу! Народжуй та виховуй дітей. Ось де справжнє щастя! — Єлизавета Андріївна розплакалася від емоцій – Ми із зятем гроші заробляємо, дах над головою є. А решта – дрібниці!
Світлана теж привітала сестру та щиро порадувалася швидкій появі другого племінника.
***
Дівчина поїхала до Києва та повернулася наступного разу лише на зустріч Лілії з лікарні. Яке ж було здивування, коли вона побачила, що з її кімнати вже зробили дитячу.
– Вибачте, але що це таке?
– А забула тобі сказати! – Як ні в чому не бувало, відповіла Єлизавета Андріївна. – Ми тимчасово до твоєї кімнати поселили Кирюшу. З батьками він більше жити не може. Місця мало. Та й немовля буде постійно прокидатися, а хлопчик має добре спати. Не мучити ж дитину.
Світлана відчувала, що її терпець закінчується. Ніхто з родичів не вважав за потрібне запитати у неї дозволу!
– Мамо, я дуже люблю племінників, але не можу на це погодитися. Моя кімната має бути моєю. І давай не змішуватимемо цвяхи та апельсини. Не треба намагатися зараз виставити мене поганою.
– Зауваж, це не я сказала, а ти! – з докором наголосила жінка. – Значить, совість таки не до кінця в тобі загинула. Розумієш, що говориш дурниці.
Щодо твоєї спальні… Це тимчасово. До поки ти не закінчила навчання. А далі думатимемо.
Дівчина вирішила не чинити опір і залишити все, як є до кращих часів. Отримає диплом, а потім подумає про житло. Тим більше Лілія натякнула якось у розмові, що вони з чоловіком подумують про іпотеку.
– Дуже хочеться власну квартиру. Велику, простору, щоби з біокаміном була. Завести кошеня. Але, на жаль, поки що грошей немає. Один Кирило працює на всю родину. Мама теж, звісно, допомагає. Але ж це інше. Як тільки виберусь із декрету, одразу почнемо накопичувати на перший внесок.
– Це правильно! – Підтримала Світлана старшу сестру. – Лише шкода, що ти університет покинула. Лише рік відучилася і пішла. Так можна було б на хорошу посаду претендувати.
– Я не шкодую! – Упевнено заявила Лілія. – Зараз всі ці дипломи можна в смітник викинути. Головне, щоби була хватка до грошей. Загалом, майбутнє покаже!
***
І ось тепер настав той день, коли Світлана повернулася до рідного міста. Назавжди.
– Доню, я пам’ятаю, що тобі обіцяла. Розумію, що тобі потрібна твоя кімната! – Єлизавета Андріївна говорила так мило, що Світлана не могла повірити у реальність того, що відбувається. – Але треба дати сестрі кілька місяців, щоб якось вирішити питання із житлом. Не знаю, що вони робитимуть. Я не лізу. Але в будь-якому випадку ситуація вирішиться. Ти трохи потерпи. Домовились?
– Якщо твої слова перекласти нормальною мовою, то це означає “будемо поки що жити разом”, – сумно промовила Світлана.
– Дай Боже, щоб ця ситуація залишилася найбільшою проблемою у нашому житті.
– Гаразд, мамо, не драматизуй. Я згодна поступитися, але лише на кілька місяців, – погодилася дівчина, не підозрюючи, до чого приведе її покірність.
***
Вже за кілька днів вона зрозуміла, що старша сестра не жартувала і серйозно вирішила зробити Світлану нянькою для племінників. Спочатку, поки дівчина влаштовувалась на роботу, Лілія не сильно завалювала її проханнями.
Але щойно молодша сестра визначилася, на неї посипався шквал наказів.
– Свєта, звари для Кирила овочевий суп-пюре. Тільки не дуже густий роби, а то він їсти не стане. Потім зводи його у ванну. А я поки малюком займуся.
– Я після роботи ледве ноги тягну. Ще й голова розболілася.
– Нічого, звикай. Така наша жіноча доля! Не ти перша, не ти остання!
На Світлану звалили стільки домашніх турбот, що від розпачу хотілося плакати.
– Я втомлююся на роботі. У мене купа додаткових питань та завдань. Я розриваюсь на частини!
Але відмовляти Лілії було незручно, особливо коли поряд із нею стояв племінник, який уважно дивився на Світлану та мило посміхався.
***
Через місяць такого життя дівчина зрозуміла, що на неї накочує хронічна втома. Тіло постійно ламало, хотілося спати. Періодично атакували хвилі незрозумілого роздратування.
Світлана зрозуміла, що терпіти більше не збирається. Її організм просто не витримає. Ще не вистачало захворіти! Час піти у свою кімнату, відокремитися і жити за правилами комунальної квартири. А що? Кожен сам по собі.
Але як тільки вона надумала заявити про своє рішення, старша сестра зробила сюрприз:
– У нашій родині знову поповнення. Ми чекаємо третього малюка! По суті тепер кожна з нас стане мамочкою! У будинку три жінки, троє дітей. Щоправда, чоловік один, але це не критично!
Лілія з мамою засміялися.
Тільки Світлана цього разу не поділила їхньої радості. Дівчина зрозуміла, що це прірва, безодня, з якої треба терміново тікати. Інакше… інакше вона просто загубить своє життя. Племінники – це чудово, але це не власні діти не своя сім’я. Час відокремитися і будувати особисте життя.
***
– Що ж, коли пішли приємні та важливі новини, то мені теж є що вам сказати! – впевнено заявила молодша сестра. – Я хочу піти та жити окремо. Тим більше тепер, коли в Лілі з’явиться третя дитина. Вже зараз ми живемо практично один на одному. Це некомфортно. А через сім-вісім місяців ситуація стане зовсім нестерпною. Впевнена, що ви зі мною погодитеся.
– Моя доню, це дуже шляхетний вчинок. Яка ти молодець! Поступитися сестрі квартирою – це правильне рішення. А ти молода, вільна дівчина. І кар’єру збудуєш, і нареченого гарного знайдеш. Я певна! Навіщо тобі жити у старому районі? – Єлизавета Андріївна не припиняла сипати Світлані хвалебні промови, впевнена, що та відмовляється від своєї частки у квартирі.
Лілія розцвіла як травнева троянда. З обличчя дівчини не сходила посмішка.
– Дякую, мамо. Мені дуже приємно почути від тебе такі слова. Тоді я завтра піду до рієлтора, щоб вони оцінили нашу квартиру і визначили, скільки коштує моя частка. Мені зайвого від сестри не треба. Офіційно позначимо, скільки Ліля має мені виплатити та за який термін.
Обличчя родичок “скам’яніли”. Такого повороту подій жінки не очікували.
– У сенсі? Це що ти маєш на увазі? – промовляючи кожну букву, спитала Єлизавета Андріївна.
– Мамо, тільки не треба зараз з мене робити нещадну істоту чи тиснути на жалість. Я лише хочу справедливості.
Жінка кинула лютий погляд на молодшу дочку.
– Ти не посмієш зробити нічого подібного! Ти не отримаєш грошей від Лілі! Ні копійки! Де вона тобі їх візьме? Намалює? Ти розумієш, що кажеш?
– Що ж. І тут є рішення. Якщо я не отримаю грошей від сестри, то я продам свою частку чужим людям. На мою думку, ви не захочете такий варіант. Так само як і я.
– Як ти смієш погрожувати? – крикнула жінка. — Ти ж чудово знаєш, що з чужими людьми нам не вжитися. Твоїй сестрі доведеться йти в “нікуди”. Ти взагалі розумієш? Послухай мене уважно. Ти не посмієш виселити сестру із квартири! Вона має трьох маленьких дітей! Безсовісна!
– Мамо, я все розумію, але не готова “жертвувати” собою. Якщо ви назвете мене за це поганою, вперед! Поки я навчалася, сестра з чоловіком мала п’ять років, щоб вирішити питання з житлом. Натомість вони насолоджувалися життям і розмножувалися. Що ж… їхнє право. Але я не відчуваю своєї провини за те, що борюся за своє! Вибачте.
***
Світлана орендувала студію та пішла жити окремо. Лілії нічого не залишалося, як укласти договір на купівлю частки квартири молодшої сестри.
Спілкування між родичками припинилося. І мама, і старша дочка внесли Світлану в “чорний список”, а якщо випадково зустрічали в місті, то переходили на інший бік вулиці, щоб навіть ненароком не зустрітися поглядами.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
