Як то так можна, щоб жаліти рідній матері грошей? Ще й онука сміє вчити, як грошима розпоряджатись!

Мені вже 80, живу сама в селі, хатка стара, садок занедбаний — сил нема вже поратись, та й здоров’я не те. Пенсія мізерна, ледве на хліб вистачає. Колись хоч на базар ходила, щось продавала, а тепер і того не можу.

Моя донька Роксолана… Та що казати — не склалося в неї життя. П’ятеро дітей від різних чоловіків, а сама за ними не дивилась. Старших — Іллю й Ангеліну — я доглядала. Ілля — золота дитина. Навіть зараз, коли він у Польщі, працює там після навчання, не забуває про мене: то гроші на картку перешле, то посилку надішле.

Та дізналась Роксолана, що Ілля мені допомагає, і почалось… Прийшла раз, кричить:

— Чого ти в хлопця гроші тягнеш?! Соромно! У тебе ж пенсія є!

— Роксоланко, доню, — кажу, — яка там пенсія? Хіба на ліки та трохи їжі вистачає…

А вона не слухала. Забрала картку й пішла. Я сиджу на лавці, плачу. Що робити? Ілля потім дзвонив, злився:

— Бабусю, тримайтеся, я щось придумаю!

А недавно пральна машинка зламалась. Я руками вже не можу прати — сили немає. Розказала Іллі, а він через тиждень мені нову машинку кур’єром під двері замовив. Я така щаслива була! Аж тут — Роксолана.

— Що за пралка? — питає.

— Ілля прислав, — кажу.

— Що ти собі дозволяєш? І так з нього витягаєш, а тепер ще й пральну машинку захотіла? Нам з дітьми більше потрібно! — та давай машинку хапати.

Я плачу, прошу:

— Доню, не забирай… Та ж не можу руками прати…

— Мовчи! Ілля мій син! Він мені винен!

І все. Забрала з собою, лишила мене саму і без нічого. Оце так і живу. Лише Ілля й залишився, хто за мене дбає. А серце болить — як же так, що рідна донька може так зі своєю матір’ю обійтися?..