…Олена любила тишу. Особливо ранкову — із запахом кави та м’яким світлом на кахельній стіні. У такі моменти вона відчувала себе господинею не тільки цієї кухні, але й життя.
Хіба не вона з чоловіком роками відкладала, жила без відпустки, економила, щоб купити хоч якусь квартиру? «СВОЮ», з пропискою, ремонтом і видом на смітник, але без галасливих сусідів за стіною
Сьогодні ця тиша закінчилася дзвінком у двері. На порозі стояла свекруха — Ніна Петрівна, велична, як завжди.
В одній руці — коробка з тістечками, в іншій — погляд, який здатний викликати почуття провини навіть у буддійського ченця.
— Затишно у тебе, Оленко, — пройшлася очима по кухні. — Прямо як у людей.
— Дякую, Ніно Петрівно, — сухо відповіла вона, приховавши гидливу посмішку. — Я старалася.
Поставили чайник, дістали чашки. Начебто все як завжди: тістечка — на тарілці, розмова — про погоду, здоров’я і успіхи Саші.
Але в повітрі висіла якась в’язка настороженість. Олена відчувала її шкірою, як воду в чоботях.
— А Настя моя вже доросла стала! — з цим видихом свекруха сіла за стіл. — Вже цього року вступає. На юридичний.
— Молодець дівчинка, — Олена зробила ковток чаю. — Головне — не на актрису.
— Так, так, — кивнула свекруха. — Тільки я ось все думаю… В гуртожитку їй буде важко. Та й дорога з передмістя — ти ж знаєш.
Два автобуси, півтори години, штовханина. Дівчинці потрібен спокій. І місце для навчання.
— Ну, значить, будете знімати, — знизала плечима Олена. — Он оголошень в інтернеті — море.
— Знімати — це ж такі гроші! — зітхнула Ніна Петрівна, ніби саме зараз віддала останню пенсію лихварю.
Олена нічого не відповіла. Вона знала цей стиль: спочатку сльози — потім вимога. І підозрювала, що «потім» вже десь на підході.
Через тиждень візит повторився. Але тепер з бонусом — Саша. Чоловік ввалився в квартиру з виразом обличчя, як у людини, яку щойно змусили брати участь у якомусь марафоні з мішком картоплі. І відразу — в душ.
Олена тільки поставила чайник, як Ніна Петрівна почала теребити скатертину. Фірмовий жест — значить, йде підготовка до атаки.
— Я все думаю, Оленко, — голос став тихішим. — Насті б житло. Їй би місце, де вона господиня. Щоб ніхто не диктував, коли прати і як солити суп.
— Своя квартира — це диво, — відгукнулася Олена. — Але зараз це, на жаль, для багатьох недосяжно.
Свекруха подивилася на неї з такою жалістю, ніби перед нею стояла безрука. Або безмозга.
— Ось у вас же є куточок. Просторий. Затишний. Поруч з інститутом…
Олена напружилася, як кіт на звук пилососа.
— Але ми з Сашею вдвох. Нам і так місця не дуже багато, — спокійно сказала вона.
— Для двох людей, які живуть у коханні, місця всюди достатньо, — з філософською глибиною відповіла свекруха
Олена хмикнула. Кохання — це прекрасно. Але шафи і ще купу речей ніхто не скасовував.
— Мамо, давай не будемо зараз про це, — втрутився Саша, виходячи з ванної. — Настя поки що нікуди не вступила.
— Вступить, — впевнено заявила Ніна Петрівна. — Розумниця вона у нас.
Олена дивилася на чоловіка. Він виглядав розгубленим — як школяр, що потрапив на батьківські збори.
Наступного тижня візит повторився. Але тепер — з альбомом. Зі спогадами.
Настя в дев’ятому класі. Настя на пляжі. Настя з собакою. Настя з кулькою. Настя з Ніною Петрівною на тлі квітучого бузку.
Все супроводжувалося коментарями з відтінком туги і гордості, ніби Настя — останній представник королівської династії.
— Така красуня… — зітхала свекруха. — А жити ніде. Все на мені. А ви — молоді, перспективні…
— Ми теж іпотеку гасимо, — спокійно нагадала Олена. — І зарплати не золоті.
— Ну… — Ніна Петрівна стиснула губи. — Зате у вас вже є фундамент. А у Насті — тільки мрії.
Господиня знову промовчала. Але в душі заворушилося щось недобре. Як муха в компоті.
Одного вечора Саша сам заговорив:
— Як ти ставишся до Насті?
— У якому сенсі? — здивувалася Олена. — Ну, нормально. Вона ніби як сестра твоя.
— Просто мама хвилюється. Каже, Насті буде важко. Одна в місті. Студентка, нове життя…
Дружина повільно поклала виделку.
— Ти хочеш сказати, що вона переїде до нас?
— Ні-ні, — замахав руками Саша. — Просто… Ну, раптом тимчасово? Поки не стане на ноги?
— А тимчасово — це скільки? Семестр? Рік? П’ять років?
Саша замовк. Потім знизав плечима.
— Не знаю. Просто думав — раптом…
Олена відчула, як всередині починає наростати щось липке. Передчуття… не біди — ні. Зради. Неспішної, добре організованої, з тістечками на вході і валізами на виході.
Вона пішла спати, не дочекавшись кінця фільму. І всю ніч чула, як десь за стіною скрегоче думка: «Вони вже все вирішили. Просто чекають зручного моменту».
А в цей час Ніна Петрівна сиділа вдома, гортала дошку оголошень і прикидала, скільки можна виручити за дачну ділянку. А потім зітхнула, закрила ноутбук і прошепотіла в темряву:
— Все для дітей. Все заради сім’ї…
У червні квартира почала дихати не так, як раніше. Чи то протяг пішов з боку кухні, чи то просто стало важко дихати від постійних телефонних дзвінків.
Ніна Петрівна дзвонила щодня — і завжди зі словами «Недовго, всього на хвилинку!», після яких слідували сорок п’ять хвилин чистої істерики.
— Знаєш, вона зовсім себе виснажила, — говорив Олені чоловік, потираючи скроні. — Бідна мама. Все на собі тягне.
— Кого тягне? — Олена повернулася до нього з лопаткою в руці. — Саму себе і дочку-відмінницю, яка витрачає більше часу на селфі, ніж на підручники?
Саша знизав плечима. Він не був конфліктним. Він був… як би це сказати — м’яко-схвально-пропускаючим. Така людина, яка швидше зламає собі хребет, ніж вступить у суперечку з матір’ю.
— Ти несправедлива, — пробурмотів він.
— Ага, — погодилася Олена. — Я ще й зла тітка. Де мій віник, піду Настю з гуртожитку вижену.
Саша здригнувся. Але промовчав. А тим часом свекруха діяла за своєю схемою. Чітко, з прицільною жалістю і стратегічним розрахунком.
— Оленка, — прошепотіла вона якось раз по телефону, — я не можу спокійно спати. Насті ж ніде буде готувати! Ці плити в гуртожитках — вони ж всі в накипі! А як вона суп зварить?
— Нехай їсть шаурму, — холодно відповіла Олена. — Це ж молодіжно.
Свекруха гучно зітхнула, ніби їй у вухо подули протягом совісті.
— Я ж думала, ви як сім’я… А ви — як чужі. Немає у вас сердечності. Все про «своє»…
Після цього Олена тиждень не відповідала на дзвінки. Вона знала: якщо не поставити заслін, її доб’ють не ножем, так драмою.
Нескінченною, липкою, з фразами на кшталт «я нікому не потрібна» і «поховайте мене без вінків».
До середини місяця Настя склала іспити. По дому лунав переможний дзвін — як після взяття Берліна.
— Вона вступила! — закричала Ніна Петрівна по телефону так, що навіть сусідська кішка під ліжко сховалася. — Моя дівчинка! Бюджет! Юрфак! Ура!
Олена, чесно кажучи, зраділа. Щиро. Вона навіть спекла морквяний торт — Настя його любила. І поїхали до свекрухи, влаштували маленьке свято.
Настя сиділа тихо, скромно посміхалася, їла торт і дивилася в одну точку. Немов уже знала: скоро почнеться.
І почалося…
— Тепер головне — житло, — зітхнула Ніна Петрівна, наливаючи собі півкелиха напою, наче це валеріана. — Гуртожиток — це не для Насті. Там п’ють, лаються, чужі чоловіки шастають…
— Мамо, давай без стереотипів, — відрізав Саша. — Ми вже все обговорили.
— Ага, обговорили, — пробурчала Олена, — але, схоже, не в цьому будинку.
Ніна Петрівна зробила вигляд, що не почула. Або почула, але вирішила відкласти помсту до наступної неділі.
— Ви — сім’я, — раптово заявила вона. — А сім’я — це коли допомагають. А не відмахуються.
Я теж могла б сказати: «мене це не стосується», коли у Саші була температура сорок, а я з ним у лікарні ночами сиділа.
— Це було двадцять років тому, — похмуро зауважив Саша. — І взагалі — просто грип.
— Неважливо! — Ніна Петрівна підняла підборіддя. — Головне — турбота. А зараз я одна за все переживаю! А ви — з вашою квартирою… ніби в бункері сидите!
Олена мовчки підвелася і пішла на кухню. Їй треба було віддихатися. Руки тремтіли. Десь глибоко під ребрами крутився страх.
Не за квартиру — за те, що кохана людина ось-ось зрадить. Не заради жінки. Заради своєї сім’ї. Найправильнішої, найображенішої, найбіднішої сім’ї на світі.
Незабаром почалися «натяки з пакуванням». Ніна Петрівна приїжджала все частіше — і все з якимись речами: то новий плед Насті, то посуд для «майбутньої квартири», то подушку «про всяк випадок».
— Олена, у тебе є місце на антресолях? — запитала вона одного разу. — Я б залишила Настину валізу. Все одно потім сюди везти.
— Сюди — це куди? — запитала Олена, не відриваючись від нарізання цибулі.
— Ну… — свекруха опустила очі. — Хіба не очевидно?
На цьому місці Олена порізала палець. Сильно. Кров бризнула на обробну дошку — як художній символ того, що відбувається.
— Нічого, я помию, — сказала вона, коли Саша вбіг на кухню.
Він намагався обійняти її, але Олена відсторонилася. У неї було дивне відчуття, що його дотики більше не гріють.
Вони — як кнопка вимкнення: натиснув — і все вимкнулося.
— Мамо, я просив не вирішувати нічого за нас, — сказав він того вечора. — Ми з Оленою повинні це обговорити. Разом.
— Обговоріть, обговоріть, — пирхнула свекруха. — Тільки пам’ятай: Настя — твоя сім’я. А ці «дружини» приходять і йдуть.
Олена чула цю фразу з коридору. Вона стояла босоніж, з рушником на шиї і з повним усвідомленням, що сказали вголос те, що давно витало в повітрі.
Приходять і йдуть. Нічого нового. Чоловіки майже завжди належать мамам. Або сестрам. Або минулому.
А дружини — так, тимчасова незручність. Неприємний етап між «він ще у мене» і «він вже в іншої».
Олена лягла тієї ночі окремо. Під однією ковдрою з людиною, яка була їй ніби чоловік, але в цей момент більше нагадувала випадкового попутника у вагоні третього класу.
Заснула вона тільки під ранок. І снилася їй величезна валіза. Яку хтось все намагався впихнути в її квартиру. А вона, як у поганому сні, не могла закрити двері…
Ранок видався безтурботним. Таким ранками не можна довіряти.
Олена прокинулася від запаху свіжої кави і тиші. Не дзвінків. Не стогонів. Не розмов напівголосом за дверима. Тиші — як перед землетрусом.
Вона потягнулася, позіхнула і почула, як Саша, збираючись у магазин, щось сказав на бігу. У відповідь вона пробурмотіла щось ласкаве — або, може, просто сонне.
Тон був теплим, але всередині вже скреготіло: щось не так. Занадто все гладко.
Через десять хвилин пролунав дзвінок. Неприємний, нетерплячий, три рази.
Олена, не виймаючи руки з рукава халата, поплелася до дверей. На порозі — дежа вю: Ніна Петрівна, Настя, і — сюрприз-сюрприз! — дві валізи, один рюкзак і еко-сумка з «Аврори».
— Доброго ранку! — проспівала свекруха з радістю морпеха, що бере форт. — Ми тут з однією справою!
Олена моргнула.
— З якою, вибачте?
— Настя переїжджає! — бадьоро відповіла Ніна Петрівна. — Перше вересня на носі. Їй треба обжитися.
— Куди переїжджає?
— Як це куди? — свекруха навіть руками розвела. — Сюди, звичайно. Я ж все підготувала. Постільну взяла, настільну лампу, зошити…
— Зачекайте, — Олена сперлася на косяк, ніби у неї раптово відключилися ноги. — Ви хочете сказати, що вона буде жити… тут?
— Так! — весело кивнула Ніна Петрівна, ніби йшлося про поїздку на дачу. — Ну а де ще? Інститут поруч, квартира велика, атмосфера — тепла.
— Це моя квартира, — хрипло сказала Олена.
— Ти не одна, — заперечила свекруха. — У тебе є Саша. У тебе є робота. У тебе все є. А у Насті нічого.
— У Насті є мати, яка зовсім втратила совість, — холодно промовила Олена.
Настя мовчала. Стояла з опущеними очима, як учениця, викрита в списуванні. Ні слова. Ні жесту. Тільки рум’янець і витягнуте обличчя.
І тут в дверях показався чоловік. Саша увійшов, з пакетом в одній руці і свіжою випічкою в іншій. Посміхався.
Доти, доки не побачив свою маму, сестру, валізи і бліду дружину, яка вчепилася за дверну ручку.
— Що тут відбувається? — повільно запитав він.
— Переїзд! — бадьоро пояснила Ніна Петрівна. — Ми ж з тобою все обговорили!
— Ні, мамо, — голос Саші різко погрубішав. — Ти казала, що Насті потрібне житло. Я думав — знімемо. Або гуртожиток. Але ти не казала, що ми повинна піти.
— А чому ні? — обурилася Ніна Петрівна. — Олена ж не інвалід. Не мати-одиначка. Вона міцна, ділова жінка! Зніме щось. А Насті де жити?
— Тут? — Саша дивився на неї так, ніби вперше бачив. — Ти вирішила все за нас?
— Це ж сестра! — крикнула свекруха, вдаривши себе долонею в груди. — Хіба ти не хочеш допомогти своїй сестрі?
— Не хочу, якщо це означає виганяти дружину! — голос Саші став крижаним.
— Я тобі життя віддала! — свекруха задихнулася від люті. — Я ночами не спала! Я…
— …планувала окупувати нашу квартиру? — втрутилася Олена. — Браво. Хід блискучий.
Настя схлипнула.
— Я не хотіла. Я… Мама сказала, що ви згодні…
— Олена — не була згодна, — сказав Саша. — І ти це знала.
— Саша! — завищала Ніна Петрівна. — Ти вибираєш її? Її, яка навіть не хоче допомогти твоїй молодшій сестрі?!
Він поставив пакети на підлогу. Підійшов до дружини. Обійняв її за плечі.
— Я вибираю жінку, яка не намагається нікого виставити за двері. Жінку, яка вірить у партнерство, а не в рейдерські захоплення.
— Виганяєш матір? — прошипіла Ніна Петрівна.
— Ні, — відповів Саша. — Я прошу піти людину, яка прийшла не в гості, а захоплювати територію.
Мовчання повисло на пару секунд. Потім Ніна Петрівна підняла підборіддя і гордо сказала:
— Ходімо, Настя.
— Вибач, Олена, — прошепотіла Настя, і її слова звучали досить щиро.
Олена кивнула. Вона раптом відчула не гнів — втому. Як після хвороби: ти вже не злишся на вірус. Ти просто хочеш добре виспатися.
Двері зачинилися. Тихо. Без гупання. Саша підійшов до дружини, сів поруч, взяв за руку.
— Я ідіот, — сказав він.
— Трохи, — зітхнула вона. — Але це лікується.
Він поцілував її в скроню. Мовчки. Як вибачення.
Через тиждень Настя оселилася в гуртожитку. Олена принесла їй пиріг і набір посуду. Ніна Петрівна не вийшла з кімнати.
З тих пір свекруха дзвонила рідко. На свята зітхала в трубку, згадуючи: «А була ж у мене колись сім’я…» І додавала: «Деякі невістки все собі, все собі…»
Олена більше не сперечалася. Сперечатися з упертим минулим — все одно що кидатися віником у поїзд: шуму багато, толку — нуль.
Тепер у квартирі знову була тиша. Надійна. Без валіз. Без зітхань. Без «мама сказала». І це була перемога
Залишити відповідь