Про те, що батько живий, Валя дізналася, коли занедужала. Вона давно недобре почувалася.
Валя попросила маму її записати до лікаря, але та забула і потім довго докоряла собі, розмірковуючи про те, як би все могло скластися, дізнайся вони про все раніше…
– Як живий?! – перепитала Валя.
Мама відвела погляд.
– Живий, – повторила мама. – Вибач.
Про рідного батька Валя довго нічого не питала. Вона його не пам’ятала, хоч знала, що він був.
З двох років її виховував вітчим, якого вона називала батьком, він її й усиновив. Коли їй було тринадцять, стосунки з вітчимом зіпсувалися: їй здавалося, що він забагато вимагає, багато свариться, не дає їй життя.
І тоді вона захотіла побачити рідного тата. Три місяці випрошувала в мами, вимагала дати ім’я, адресу, номер – хоч щось.
Мама нічого не казала. Валя чула, як вони з вітчимом шепотілися, мабуть, вирішували, говорити їй правду чи ні.
Як би вона не сварилася з вітчимом, Валя була впевнена, що це він вмовив маму зізнатися.
– Його не стало, – сказала мама. – Їхав машиною і сталася пригода…
Дивно, що Валя їй тоді повірила. І не попросила жодних підтверджень, родичів бодай могла знайти. Та не знайшла…
…– Я подзвонила йому. Він згоден здати аналізи. Якщо він підійде, тобі зроблять процедури. І все буде гаразд. Ти видужаєш.
Тоді Валя зрозуміла, що добре вже не буде. Ніколи.
Мати її обманювала, батько покинув, вітчим відсторонився. Кому вона тепер потрібна? Тому й занедужала, мабуть…
– Я не хочу! – сказала Валя. – Не треба ніяких процедур, ну вас всіх, не хочу нічого!
Мама намагалася її обійняти, але Валя побігла у свою кімнату.
Небо зливалося з туманом, що висів у повітрі, так що неможливо було зрозуміти, де горизонт.
Валі подобалося, що її вікна виходять на пустир, хоча мама зітхала, коли вони тільки переїхали, що так невдало все – решта вікон виходила на подвір’я, що Валі здавалося, навпаки, нудним.
Так вона могла бачити захід сонця, а на подвірʼї тільки діти та старенькі.
Але сьогодні заходу сонця не було, світ поринув у сіру імлу і не збирався з неї виходити навіть у хвилини між днем і ніччю.
Світ темнів і розпливався, як і все життя Валі.
Коли вона почула кроки, то подумала, що мама йде просити вибачення. Але то була не мати.
Валя застигла від несподіванки.
Це був вітчим.
Він став на порозі, ніби переживав, що Валя виставить його геть.
– Не гнівайся на матір… Вона хотіла як краще.
– Як краще, ага! Тобі сподобалося б, якби про тебе сказали ось так, як про батька?
– Вона писала йому. Казала, що ти хочеш зустрітись. Він не відповів. Мати подумала, що так буде краще, – повторив він.
Валя застигла. Не відповів. А тепер ось довідався, що її може не стати, і відповів.
Вітчим аостояв у дверях і, не дочекавшись відповіді від Валі, пішов на кухню.
До мами вона пішла аж через годину. Насправді Валя одразу все вирішила, але дала час усім охолонути.
У маминій кімнаті стояв ванільний запах її парфумів, який завжди перебивав інші аромати, але Валя все одно їх відчувала: розсипчаста пудра, якою мама вкривала своє гарне обличчя, крем для рук із полуницею, затхлість книжок.
Мама любила купувати старі книжки, вважаючи це особливим шиком.
Лампа була вимкнена, її постать зливалася з кріслом, довгий халат прикривав її білі ноги.
Мама не любила штучну засмагу, і всю зиму сумувала, чекаючи на літнє сонце.
– Гаразд, – сказала Валя. – Нехай здає свої аналізи.
Про те, що батько підходить, вона дізналася у лікарні. Їй стало гірше, хоча лікар обіцяв, що час ще є. Часу не було. Як і її, вона майже перестала існувати…
…Валя лежала, відвернувшись до стіни, колупаючи шматочок фарби на стіні нігтем.
Вона дивилася на тріщини на стіні і відчувала себе несправжньою.
Все, що відбувалося з нею, здавалося несправжнім.
Продавлена сітка ліжка, голоси медсестер у коридорі, лікарняний запах – все здавалося їй ілюзією, сном, що затягнувся.
Перш ніж вона розплющила очі, Валя відчула його запах і зрозуміла, що знає його.
Вона розширила ніздрі, втягнула запах диму, змішаний з машинним маслом. Різко видихнула і відкрила очі.
Чоловік із накинутим на плечі білим халатом стояв біля ліжка. У нього було засмагле, у зморшках обличчя, густі брови, прямі, як і в самої Валі, карі, широко розставлені очі.
– Привіт, дочко.
Голос у нього був низький і теж знайомий.
– Привіт, – хрипко сказала Валя, прокашлялась і повторила. – Привіт.
Батько виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла.
У нього була дружина і троє синів.
Працював він слюсарем, ремонтував тролейбуси. Валя і не знала, що є така професія.
Вона розповіла йому, що хоче стати кінологом, але мама була проти і тому вона піде на ветеринара.
А потім все одно кінологом.
– Собачки кращі за людей, – сказав батько.
Процедури пройшли успішно. Валя очікувала, що батько зайде чи хоч подзвонить, але він не з’являвся.
Зате мама і вітчим приходили по черзі через день: мама залишала після себе ванільний аромат і нові книжки, не помічаючи, що старі Валя не відкривала.
Вітчим просто сидів поруч і розповідав усілякі нісенітниці, навіть якщо Валя лежала, відвернувшись до стіни.
У день виписки Валя теж чекала батька. Вірила, що він приїде.
В очікуванні лікаря вона встала, подивилася на прочинене вікно з відбитками дитячих долонь, зробила крок до нього, вдихаючи сире прохолодне повітря, відчула, як підлога гойдається під ногами, немов вона стоїть у човні посеред швидкої річки.
У палаті більше нікого не було, і Валя відчинила вікно.
В обличчя подув вітер, приголомшивши її запахами набряклих бруньок, вологої землі, запорошеного асфальту.
Машини пролітали повз, розлякуючи зграйки спритних горобців. Від блакиті весняного неба сліпило очі.
Вона подумала про батька. Про його шершаві руки зі слідами мазуту, руде волосся, зачесане набік, щоб приховати лисину, про те, як він день у день лагодить тролейбуси.
Тепер, коли вона бачитиме ці залізні машини зі смішними рогами, як вуса коника, то думатиме про батька.
Про зморшки на його обличчі, про слова, які він ніколи не скаже.
Внизу чекали вітчим і мати.
Вони вже зібралися йти, як раптом двері відкрилися, і з вулиці запахло сонцем і водою.
Батько в робочій куртці тримав двері. В руках у нього був букетик тюльпанів.
Валя витерла долонею очі, посміхнулася і зробила крок до нього…
