— Ох, зять, і що ж мені з тебе взяти?
— Пізно, Томо, брати. Треба було питати, коли Наталю сватати приходив…
— Та жартую я, приказку чи не чула про зятя…
Тамара сміється, штовхає в бік молодшу сестру, поглядаючи на доньку в білосніжній сукні, яка зніяковіло опустила очі. Новоспечений чоловік Сашко Цимбалюк з цікавістю вслухався в кожне слово Тамари, а тепер уже тещі.
— Ну, і де ваші хвалені помідори? – запитала звеселіла Тамара. А кого запитала, незрозуміло. Напевно саму себе.
— Так це, зараз у мамки запитаємо, – Сашко розстебнув воріт білосніжної сорочки (червневий день видався спекотним), відшукуючи поглядом матір.
— Томо, не визріли ще помідори, – молодша сестра Тетяна смикнула її за рукав блузки.
— Та я про солоні, чула в Цимбалюків помідори огого які – смак у них особливий, давно хвалили…
— Здалися вони тобі, надворі літо, які соління, стіл он ломиться від їжі, – Тетяна потягнулася за тушкованою капусточкою.
Сваха Галина Цимбалюк, пританцьовуючи, опинилася поруч із Тамарою і витягнула її з сестрою в коло.
Гості веселилися. Не замовкав баян, було шумно. І тільки Сашко з Наталею зніяковіло дивилися на все це дійство.
За вікном уже вечоріло. Кілька разів молодята виходили на вулицю, де в колі іншої молоді можна було потанцювати, пожартувати, відчувши себе вільними. А то ж за столом, як прикуті, та ще й дивляться всі. Повеселілі гості прагнули підійти, грюкнути по плечу нареченого, розцілувати наречену, побажати «купу діток», а потім також лавіруючи, щоб не зачепитися за стілець або за стіл, знайти своє місце.
Незабаром усе в очах гостей замиготіло так, що незрозуміло було, хто прийшов, хто вийшов, хто пішов на вулицю танцювати.
Ті, хто старші, вже стали розходитися, втомившись від першого весільного дня. Подружжя Михайлових (рідна тітка нареченої по батькові), які приїхали з міста, внесли торшер, поставивши в кутку.
— Та куди ви його? Завтра ж подарунки дарувати будемо! – Підказала Тамара.
— А ми куди його? По блату на базі дістали…
Загалом, торшер довелося забрати, інакше могли звалити і зламати подарунок.
Втомлені гості затягнули пісню. Бабця Василина, Сашкова рідна бабуся, прислухалася, ворушачи губами, але слабкий слух, яким її нагородила старість, не давав змоги приєднатися до загального багатоголосся.
І незабаром їй нічого не залишалося, як вийти з-за столу і вирушити додому. Благо, що хата була майже поруч – її будиночок був сусіднім із хатою молодшого сина Івана, який цього дня одружив Сашка.
Молодь зовсім роздухарилася, і коли зірвалося «викрадення нареченої» (свідок виявився дуже пильним), хтось пожартував: «Ну, тоді нареченого вкрадемо».
Наречений із нареченою тим часом то виходили на вулицю, то поверталися до хати, оскільки гості були і там, і там. На вулиці якось більше молодь і надривався магнітофон, а в хаті «ридав» баян.
Потім наречена повернулася одна і, не знайшовши Сашка, сіла на своє місце і стала терпляче чекати. Сашка не було. Вона знову вийшла на вулицю.
Сонце вже сідало, того й гляди, сховається. Оглянувши гостей, не знайшла чоловіка і пішла шукати свідка. Вітька, задоволений виконаною весільною місією, розповідав мужикам про зайченя, якого він із батьком упіймав минулого разу.
— Сашка не бачив? – тихо запитала наречена.
— А-аа, ну тут був… так він у хату пішов…
Наречена, притримуючи фату, піднялася на ґанок, ще раз озирнулася, раптом натрапить поглядом на Саньку.
Слова свідка не підтвердилися: нареченого в хаті не було.
— Доню, ти чого сама? – запитала Тамара. – Де чоловік молодий?
Наталя присіла поруч із матір’ю: — Не знаю, не можу знайти.
— Так, сваха, глянь, у мене донька одна, куди Санька подівся…
Галина вже прикидала в умі, що треба швиденько прибрати на столах, гості скоро розійдуться… а тут раптом приголомшили: Саншка немає.
— Іване, Сашка не бачив? – запитала вона чоловіка.
Іван, високий, але злегка сутулуватий, може, зросту свого соромився, озирнувся, погойдуючись, але ще при ясній пам’яті, розвів руки вбік: – Ну, то ж справа молода, наречену, так би мовити, в опочивальню…
Галина з досади махнула на нього рукою: — Не бачиш чи що, наречена тут…
Наталка тепер уже вискочила на вулицю і не на жарт розхвилювалася. До пошуків нареченого підключився свідок. Вітька розгублено моргав, озираючись і розмірковуючи, куди міг подітися Олександр.
— Та прийде він.
— Коли прийде? Півгодини вже немає, а може й більше.
— Гаразд, зараз пошукаю, може в палісаднику…
— Та була я там.
—А в городі? Ну, може… ну сама розумієш… до туалету може пішов…
— Ага, стільки часу….
Батьки нареченого і нареченої теж розхвилювалися. Близькі родичі стали пропонувати пошукати на городі, навіть у сарай заглянути.
Молодь, захопившись танцями, абияк змогли зупинити і підключити до пошуків.
— А може він у бабусі Василини? – запитали родичі.
Одразу кілька людей кинулися в сусідній двір, де в маленькому будиночку вже погасили світло. Ледве достукалися до глухуватої бабусі, оглянувши її кімнатки. Навіть на горище заглянули, хоча вже там що нареченому робити.
— Ні, ну тут точно немає, – журився Вітька.
Він уже оббіг усе подвір’я, розпитав усіх гостей, хто не встиг ще піти додому.
— А хто сказав, що нареченого вкрадуть? – запитала наречена. І в її голосі вже відчувався переляк. Здавалося, ніщо не могло затьмарити її в цей день, але зникнення нареченого вибило з колії.
Музика давно стихла. Більшість гостей розійшлися. А ті, хто залишилися, у цілковитому здивуванні будували різні здогадки, аж до трагічних.
Дільничного Семена Бойко висмикнули мало не з ліжка. Йти на весілля, щоб погуляти, це одне, а ось зникнення людини – це інше.
— Може він відлучився кудись… що вже ви одразу про зникнення, не голка ж, знайдеться.
Іван, батько нареченого, потягнув дільничного до столу, намагаючись пригостити.
— Та що ти, я ж при виконанні. – Бойко зняв кашкет, пригладив волосся, стримано хмикнув, розкрив робочу папку і став по одному опитувати гостей.
— Семене Захаровичу, рідненький, третю годину вже немає сина, наречена он як на голках, – Галина, мати нареченого, розплакалася.
Дільничний закрив папку.
— Давайте почекаємо до ранку. Що я можу сказати, може з’явиться, – припустив дільничний.
— Як це до ранку? А може з ним щось сталося?
— Люди мої дорогі, ніч надворі, де його шукати… Та й часу зовсім мало минуло, з’явиться, мабуть, у нього ж ця, як її, – дільничний поглянув на знічену наречену, – шлюбна ніч начебто намічається. Тож чекайте. І ви, наречена, йдіть додому, раптом наречений вас там чекає.
— А якщо ні?
— Ну тоді, завтра вранці – я у вас, почнемо шукати.
— То може собаку розшукового, – запропонував батько нареченого.
— Дорогий ти мій, де я тобі вночі собаку візьму? Це треба з міста везти…
Дільничний надів кашкет, опустивши погляд, вийшов.
Наталя сиділа, не ворухнувшись, обличчя стало блідим, як фата.
Повернувся захеканий Вітька.
— Я на річці був, усі човни на місці, і взагалі немає там нікого.
Свідок Світлана подала склянку з водою нареченій.
— Випий води і заспокойся. Треба просто чекати.
— І, справді, донечко, підемо додому, он дядько Коля відвезе нас. – Вона глянула на Галину та Івана. Шкода було доньку, яка так чекала цього дня. І ось сидить тепер як біля розбитого корита, одна… Але батьків Сашка теж було шкода.
— Гаразд, послухаємо дільничного, – запропонувала Тамара, – а завтра видно буде.
Додому Наталя повернулася одна. Але ж задумано було зовсім по-іншому. Тамара весь будинок повністю передбачала на цю ніч віддати молодим, а сама зібралася переночувати у сестри Тетяни. У нареченого гуляти, а в нареченої – ночувати.
У спальні вже було підготовлене ліжко з новим постільним комплектом, пишними подушками і новеньким покривалом.
Наталя, побачивши ошатне ліжко для шлюбної ночі, вибігла в зал і заридала.
— От що ми маємо думати? – загомоніла Тамара. – Куди він подівся? А раптом утік? Га? Може таке бути?
— Ні, не може! – закричала наречена. – Не може він так зробити!
— Ну гаразд, не може, значить чекати будемо, лягай, донечко, відпочивати треба, втомилася ти…
Тамара вийшла і прикрила двері. Наталя не помітила, скільки часу просиділа, майже не ворушачись. Вона згадувала, чи все оглянули, чи скрізь зазирнули, адже хтось казав, пройти по картоплі, раптом у бадиллі десь, може, погано йому стало.
Вона прислухалася до кожного шереху, здавалося, зараз стукне клямка, скрипнуть мостини від кроків Сашка.
Так минуло майже півночі. Вона роздяглася, знявши, нарешті, весільну сукню і фату. Потім знову присіла, дивлячись на нерозібране ліжко.
Сьогодні, цієї ночі, на цьому ліжку, вони мають бути разом… де ж він…
Вона знову заплакала. Ніхто не знає, навіть подружка Света, яка була свідком на весіллі, що в них із Сашком ще нічого не було. Крім поцілунків, нічого. Вони чекали на цей день, на цю ніч.
Тамара, напівсонна, знову заглянула. – Ну, ляж ти відпочинь, що ти себе мучиш, одні очі он стирчать, вимоталася вся…
— Не можу я спати, ти йди, я посиджу.
Але під ранок Наталка все ж прилягла, але не на ліжко, а на диванчик.
Їй усе чудилося, що стукнула хвіртка і що Санька зараз прийде.
Рано вранці, хлюпнувши водою в обличчя, Наталя натягнула просте платтячко з блакитного ситцю, і викотила велосипед.
— Куди ти? Зараз Микола приїде, відвезе нас… хоча чого поспішати, новин все одно немає. Ну, якщо ти вирішив пожартувати над моєю донькою, я тебе до порошку зітру, – бурчала Тамара, вже не знаючи, що думати про зникнення нареченого.
Цимбалюки цієї ночі теж не лягали. Іван кілька разів задрімав, та й то хвилин на п’ять. А Галина то виходила на вулицю, то поверталася до хати. Сестра і племінниці, та ще дві подружки прибрали зі столів, перемили весь посуд. У холодильниках стояла їжа на другий день, залишалося тільки розігріти… але ніякого настрою не було. У голові тільки одні думки: де син…
Іван, мотнувши від втоми головою, пішов умиватися.
— Іване, корову там вижени, – сумно нагадала Галина.
— Ти сиди, я впораюся, – пообіцяв чоловік. Думками він уже був поруч із дільничним, поглядаючи, коли ж підійде Семен Захарович. Те, що сина треба шукати, він не сумнівався.
Вигнавши корову, заглянув у двір до матері. Там, крім курей, нікого не було. Стара вже, та ще й оглохла кілька років тому. З усіх гостей, одна лише баба Василина не знала, що сталося з онуком, бо пішла раніше за всіх. А коли будиночок її оглядали, то так і не зрозуміла, кого шукають, думала, молодь розважається.
Іван зайшов на подвір’я матері, зробив це, скоріше за інерцією, промайнуло, що треба курям сипнути, раптом Василина ще спить.
Там, у городі, старий сарайчик із горищем, до нього прибудова. Іван увечері, коли сина шукав, підходив туди, на замку було, Василина любить усе під замком тримати.
Ноги наче самі понесли до цього сарайчика, він наче на відшибі стоїть.
Підійшов, помацав замок… і раптом стукіт незрозумілий, звідкись зсередини. Усе всередині заколотилося в Івана, заметушився, не знаючи, куди бігти: чи то ключ шукати, чи то замок зривати.
У прибудові цій невелика заготівля дров, завжди під дахом, тому сухі… ось і опинилася сокирка тут же. Збив замок, двері відчинив, а там у них у цій прибудові льох із кришкою. І на цій кришці ще один замок (Василина постаралася). Багато років тому обікрали її погріб, то відтоді замикає його.
Іван так само люто замок сокирою збив із кришки, а в самого руки трусяться і все всередині клекоче. Підняв кришку… Сашко піднімається драбинкою, тремтить увесь, хоч і літо, а в погребі холодно. Добре, старий овчинний кожушок дивом опинився в льосі, то ось ним і вкутався Сашко у свою першу шлюбну ніч.
— Саня, та як же це… ми ж шукали тебе…
— Батьку, закрив мене хтось, я стукав, довго стукав, ніхто не прийшов.
— Так не чути, льох он як далеко, а мати моя, вона ж глуха…
— Наталка де?
— Так удома, де їй ще бути.
— Я до Наталки поїду, – Санька скинув кожушок.
— Зачекай, ти хоч додому зазирни, матір заспокой.
— Загляну… і відразу до Наталки.
Але їхати нікуди не довелося. Щойно Галина обійняла сина, приїхали батьки Наталки з самою дівчиною. Наталя у своєму простенькому платтячку так і застигла біля ґанку, побачивши Саньку.
— Ти де був? – Вона заплакала, губи затряслися.
— Ой, Боже, та в погребі всю ніч просидів, замкнув хтось, знати б хто так пожартував, – відповіла за нього Галина.
— А навіщо в льох поліз? – крізь сльози запитала Наталка.
Сашко обійняв її і мовчав.
— Синку, навіщо тобі в льох знадобилося? – тепер уже запитала Галина.
— Та помідори солоні треба було дістати.
— А навіщо? – знову запитала Галина.
І тут здригнулася Тамара, а потім схлипнула й обійняла Сашка. – Ой, зятю ти мій рідний, це ж я винна, і навіщо я про солоні помідори сказала…
Сашко зніяковів і зовсім не хотів звинувачувати тещу. Він узагалі був радий, що вибрався.
Звістка про те, що Сашко з’явився, рознеслася швидко. Гості потягнулися до Цимбалюків із грошима і подарунками.
Галина і Тамара в одну мить пов’язали фартухи на молодят і відправили до плити, де вже сусідки Нюра і Люба пекли млинці.
— Подавайте гостям!
Де весь цей час був Санька, ніхто до пуття не зрозумів, але було ясно одне: весілля триває. Знову голосно вітали, вручали заготовлені купюри і подарунки. Прийшло подружжя Михайленків із торшером і, нарешті, вручило подарунок молодятам.
У цей час дільничний Захар Семенович, знехотя, ішов до будинку Цимбалюків. Обтяжливо в нього було на душі від того, що така весела подія затьмарилася зникненням нареченого.
Почувши музику і гучні голоси, з полегшенням зітхнув і переступив поріг.
Іван щасливий, що син знайшовся, взяв дільничного під руку і завів на кухню, потім, для секретності, зашторив фіранку, що відокремлювала кухню від залу, і ледве не силою посадив на стілець.
— Не відмов з нагоди такої події.
Дільничний зітхнув, сказав тост, потім схвально хмикнув.
Вийшовши з кухні, молодята подали дільничному млинці.
— Ну, молодь, що я хочу побажати… нехай у вашому житті не буде більшої біди, ніж розставання нинішньої ночі. Загалом, вважайте, що найгірше вже було, тепер тільки хороше.
Дільничний, задоволений, що все вирішилося само собою, хотів уже йти, але тут з’явилася бабця Василина і схопила його за руку. – Семене Захаровичу, ось тебе мені й треба… крадіжка в нас, замок на погребі зірвали…
Іван Цимбалюк одразу відвів матір убік. – Це ти вчора закрила льох? Що за звичка все під замком тримати? Нічого в тебе не вкрали, іди он краще онука привітай.
Василина Єгорівна, не встигнувши зрозуміти, навіщо син зламав льох, переключилася на молодих, діставши акуратно складені купюри, які збирала на весілля.
Під шумок ніхто й не помітив, що Сашко і Наталка незабаром вислизнули з дому і поїхали на мотоциклі.
Ліжко так і стояло не розправлене, немов чекало на них. Зашторивши штори і залишившись у напівтемряві, стояли, взявшись за руки.
— Нас будуть шукати, – сказала вона.
— Ну, тепер же ми вдвох загубилися, напевно здогадаються, – сказав він.
Гості тим часом веселилися. І Василина Єгорівна теж. Вона й не здогадувалася, що закривши вчора льох, на всю ніч залишила в ньому онука.
Після весілля Іван і Сашко перше, що зробили, так це зняли всі замки з сарайчика і льоху. Щоб навіть сліду від них не залишилося.
— А як же без замка? – засмутилася Василина Єгорівна.
— Ти, матір, до магазину йдеш, двері вдома без замка залишаєш, а на погребі в тебе замок. Усе! Ніякого замка більше не буде!
— Так-так, бабусю, це точно, – підтакував молодик Сашко Цимбалюк.
