У суботу вранці Аня приїхала у порожню квартиру. Вона хотіла виміряти гардини, вибрати штори, а потім зробити фотографії та виставити оголошення про здачу.
Ганна вже записала розміри і збиралася йти, коли з під’їзду долинув галас. За секунду в замку повернувся ключ.
Аня насупилась. Хто це міг бути? Ключі від квартири були тільки у неї та Сергія.
Вона вже дістала телефон, збираючись викликати поліцію, якщо за дверима опиняться злодії, але замок клацнув, двері відчинилися, і на порозі з’явилася свекруха.
– Ой, Аню? Що ти тут робиш? – здивувалася Галина Іванівна.
Аня кілька секунд мовчки дивилася на неї, а потім відповіла:
– А що ви тут робите?
І тут невістка помітила, що за спиною свекрухи хтось стоїть. Там переминалися дві жінки: Євдокія, сестра Галини Іванівни та її дочка Світлана.
У обох у руках були величезні сумки, а поряд з ними височили картаті баули, коробки та пакети.
– Гаразд, коли ти тут, допомагай. Треба речі занести, – як ні в чому не бувало сказала Галина Іванівна.
– Які речі?
– Як які? – роздратовано відповіла свекруха. – Не бачиш? Сестра із донькою приїхали.
Євдокія та Світлана ніяково усміхнулися.
– Доброго дня, Ганнусю, – тихо привіталася тітка.
– Здрастуйте, – Аня знову глянула на свекруху.
– Галино Іванівно, а чому ви привезли їх сюди?
Свекруха на мить зам’ялася, але відразу взяла себе в руки.
– А куди мені їх подіти? В мене ж квартира маленька. А у вас із Сергієм дві, і одна з них порожня. – От нехай Євдокія зі Світланою поживуть у вас. Недовго. До весни, мабуть. А там побачимо.
– До весни? – здивовано перепитала Ганна.
– Ну, так. А що таке? У селі їм робити нічого. Свєті роботу знайти треба, а Євдокії після хвороби важко. Тут і лікарні поряд, і магазини, і транспорт.
Аня повільно видихнула.
– Галино Іванівно, це вам не готель.
– А я й не говорю, що готель. Але родичі здалеку приїхали. Що тобі шкода?
– Не шкода, – спокійно відповіла Аня. – Але, якщо вони збираються тут жити, то нехай платять за оренду. За ринковою ціною. Жодних знижок родичам у нас немає.
Галина Іванівна навіть рота роззявила.
– Як це платити за оренду? Ти що, з моєї рідні гроші здерти хочеш?
– Мені байдуже, хто орендуватиме квартиру. Головне, щоб вона приносила дохід. Ми з Сергієм саме для цього її й купили!
– Ну, так здасте потім!
– Не потім, а зараз!
– Та що ти заладила? – обурилася свекруха. – Ну, не отримаєш ти місяць-другий гроші. Велика втрата?
– Для нас – так! У нас іпотека та кредити.
Галина Іванівна закотила очі.
– Господи, яка ти дріб’язкова стала. Двоє людей із села приїхали в місто пожити за нормальних умов, а ти вже трагедію влаштувала!
Аня хотіла брутально відповісти, але раптом замовкла. У голові постало питання.
– Зачекайте… А звідки у вас ключ від цієї квартири?
Свекруха помітно напружилася. Погляд її заметався з боку на бік, а пальці нервово стиснулися.
– Ем… Як звідки? Сергій дав.
– Коли?
– Яка різниця?
– Велика! Бо він мені про це нічого не казав.
Галина Іванівна підібгала губи.
– Гаразд. Не давав він. Я сама взяла.
– Де?
– У вас вдома. У комоді.
Аня відчула, як усередині наростає лють.
– Ви взяли ключ від нашої квартири без дозволу? Лазили по наших шафах, коли приходили в гості?
– Аню, ну не починай! Я таки мати твого чоловіка.
– І що?
– А те, що я не чужа людина!
– Але це не дає вам права копатися в наших речах!
Євдокія весь цей час мовчки спостерігала за родичами і почувала себе вкрай ніяково.
– Галю… може, ми справді не вчасно? – тихо сказала вона.
– Та нормально все! – відмахнулася сестра. – Це Аня просто з мухи слона робить.
Галина Іванівна повернулася до племінниці і вигукнула:
– Свєтко, занось речі!
– Не треба! – відрізала Аня і стала в дверях.
– Це ще чому?
– Ніхто сюди нічого не заноситиме, поки ми не домовимося про оренду.
Світлана так і завмерла із сумками в руках.
– Аню, ну не влаштовуй сцену, – скривилася Галина Іванівна. – Люди зранку до нас їхали. На автобусі, потім електричкою. Ти ж не станеш їх на вулицю виганяти?
– Я нікого не виганяю. Просто кажу, що безплатно вони у нашій квартирі не житимуть!
– Саме в нашій! – змахнула руками свекруха. – Не в твоїй і не в моїй, а в нашій спільній квартирі!
Аня здивувалася від такого нахабства. Пів року тому, коли вони із Сергієм оформляли іпотеку, їм не вистачало грошей на початковий внесок. Вони тоді буквально благали Галину Іванівну позичити їм невелику суму.
Кошти у свекрухи були, Аня точно це знала. Але мати Сергія не дала їм жодної гривні.
– З жиру біситесь, – сказала тоді Галина Іванівна. – Навіщо вам друга квартира, якщо одна вже є?
А тепер раптом виявилося, що ця квартира була “нашою”! Аня гірко посміхнулася, дістала телефон та заявила:
– Добре. Я зараз зателефоную Сергію. Нехай він з вами розуміється.
– Дзвони, – іронічно посміхнулася Галина Іванівна. – Тільки врахуй, що Сергій мене не кине. Я йому таки мати.
– А я його дружина!
– Лише дружина! А я мати! І якщо рідній людині потрібна допомога, він не відмовить!
Аня нічого не відповіла та натиснула кнопку виклику. Сергій узяв слухавку майже одразу.
– Так, Аню. Що сталося?
– Сергію, ти знаєш, що твоя мама привезла в нашу нову квартиру свою сестру з дочкою?
На іншому кінці повисла пауза.
– У сенсі? Яку ще сестру з дочкою?
– Тітку Євдокію та Світлану. Вони зараз стоять біля дверей із речами.
– Я нічого про це не знаю.
Галина Іванівна відразу простягла руку:
– Дай мені телефон.
– Навіщо?
– Передай слухавку мамі, – про те саме попросив Сергій. – І увімкни гучний зв’язок.
Аня увімкнула.
– Мамо, що відбувається?
– Нічого страшного. Євдокія приїхала зі Світланою у місто. Тепер їм треба жити десь.
– І ти вирішила, що вони можуть оселитись у квартирі, яку ми збираємося здавати? Хто тобі дозволив?
Галина Іванівна сплеснула руками.
– А що я мала робити? Відмовити рідній сестрі? Це ж твоя тітка. Єдина, між іншим!
– Мамо, ми купили цю квартиру для здачі!
– Ну, і здасте потім.
– Ми не можемо чекати! У нас іпотека та кредити.
– Синку, ну ти що? Зовсім тебе Анька зіпсувала. Євдокія та Світлана потребують допомоги!
– Я теж потребую грошей. Тому і збираюся здавати квартиру.
Галина Іванівна замовкла, а потім раптом усміхнулася.
– От як…
– Саме так! Мамо, забирайте речі та їдьте до тебе. Якщо тітка Євдокія зі Світланою вирішили перебратися в місто, нехай живуть у твоїй квартирі.
– Ти серйозно?! – обурилась Галина Іванівна. – Я що, повинна жити зі сторонніми людьми?
– Так вони тепер сторонні? – Усміхнулася Аня. – Ви ж щойно казали, що рідні!
– Так, мамо, це ж твоя сестра, – підтримав дружину Сергій. – Як ти можеш називати її сторонньою?
Галина Іванівна не знала, що відповісти на таке. А Євдокія, яка до цього мовчки слухала їхню розмову, нарешті не витримала:
– Галю, що ж ти одразу не сказала, що нас тут не чекають? Навіщо нам зі Свєткою локшину на вуха вішала?Говорила, що у вас є порожня квартира, і ми можемо жити в ній скільки захочемо.
– Замовкни! – різко кинула сестра, а потім повернулася до телефону:
– Бачиш, Сергію, як ти мене ганьбиш? Що тепер родичі про мене подумають?
– Мамо, ти сама поставила себе в таке становище. Я не збираюся сваритися з тіткою, але жити у нашій квартирі без нашої згоди вона не буде!
Сказавши це, Сергій відключився, і в передпокої зависла тиша. Євдокія нервово поправила хустку на шиї і подивилася на дочку.
– Гаразд, Світлано. Поїхали назад. Виявляється, на нас тут не чекали. Не будемо людей у незручне становище ставити.
Вони взяли свої баули і попрямували до сходів. Галина Іванівна провела родичів здивованим поглядом, а потім подивилася на Аню і насупилась.
– Зганьбили мене! Рідних людей у квартиру не пустили.
– Так не ганьбіться до кінця. Пустіть сестру до себе, – посміхнулася Ганна.
Але свекруха не стала слухати невістку. Вона провела Євдокію та Світлану до електрички і попрощалася з ними.
Увечері, коли Сергій повернувся з роботи, він насамперед попросив у дружини вибачення.
– Якби я знав, що мама здатна на таке, прибрав би ключі якомога далі.
– Та годі тобі! Ти тут ні до чого. Вона спеціально все влаштувала. Привезла рідних без попередження, сподіваючись, що ми не зможемо відмовити, коли побачимо їх із сумками. Ось тільки прорахувалася.
– Прорахувалась… – задумливо повторив Сергій.
Наступного дня він змінив замок у квартирі, а потім зателефонував матері. Їхня розмова була довгою.
Спочатку Галина Іванівна кричала, потім плакала, а під кінець почала розповідати синові, яка у нього безсердечна дружина. Сергій вислухав її і спокійно відповів:
– Мамо, ти не можеш розпоряджатися нашою з Аньою нерухомістю тільки тому, що ти моя мати!
– Значить, дружина тобі дорожча?
Сергій тяжко зітхнув.
– Справа не в тому, хто дорожчий. Ми дорослі люди і самі вирішуємо, кого пускати у свою оселю.
Після цього він попрощався і поклав слухавку.
Кілька тижнів мати не розмовляла із сином. А Сергій з Анею тим часом здали квартиру та продовжили виплачувати іпотеку.
Запасний ключ з того часу вони зберігало в надійному місці, про яке знали тільки вдвох, – від гріха подалі, та від нахабних родичів…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!