Чоловік ще не повернувся з роботи, тож я на нього чекала, стоячі біля вікна, та глибоко замислившись. На душі було не спокійно.
Я давно відчувала, як щось невидиме витає в повітрі, затримується в кімнаті, коли він з усмішкою читає повідомлення в телефоні, при цьому, з пересторогою зиркаючи на всі боки, ніби намагаючись щось приховати. Що?
Він увійшов тихо, ледве рипнувши дверима, і, навіть не дивлячись у мій бік, пройшов на кухню. Якийсь час тривала між нами мовчанка, а потім він наважився:
– Треба поговорити, – хрипким голосом промовив він.
– Говори, – байдуже відповіла я.
– Я… Ольго, зрозумій мене правильно, я чекав, поки Катя підросте, але ти мусиш мене зрозуміти.
Я заплющила очі, бо знала, що цей день настане, і він піде. Я давно знала про його другу сім’ю, про дитину. Треба було подарувати йому сина, майнула у мене думка, але відразу зникла. Все одно він пішов би…
Я завжди знала, що це станеться.
Але, колись я повірила, що у нас все по-справжньому, що він давно забув те, своє невдале кохання. Що її забув, бо зустрів мене.
Я кохала його сильно, заглядала йому в рота, а він, немов кам’яний, навіть бровою не вів, бо, як виявилося, був закоханий в іншу – гарну, яскраву, зухвалу. А я була простою дівчиною.
Він кохав ту – гарну, з чорними бровами, дзвінким голосом. Але та, чомусь обрала іншого. І він, на зло їй, запропонував мені вийти заміж, бо знав, що я божеволіла від нього.
Я не вірила своєму щастю! Коли прибігла додому, вся червона, мов у гарячці, то не могла стримати своїх емоцій:
– Мамо, нарешті він мене помітив! І не просто помітив – він мене заміж покликав! Звичайно я погодилася, навіть не роздумуючи! – Я така щаслива!
Мати похитала головою:
– Навіщо ти так вчинила? Він же тебе не любить, та й старший за тебе на п’ять років. Ти дівчисько, а він дорослий чоловік!
Але хто ж слухає матерів? Я не послухала найріднішу людину, яка бажала мені щастя, а побігла за ним, коханим. Все було, як належить: залицяння, квіти, подарунки, пропозиція, каблучка…
Але перед весіллям він мене приголомшив, бо сказав, що не любить мене. Ні, він не запропонував розійтись, а просто, мимохідь, поставив мене до відома.
Але я ж кохала… Я так кохала, та говорила, що вистачить мого кохання на нас двох. Він мені повірив, приречено кивнув, і погодився не скасовувати весілля.
Хорошим чоловіком був Назар: не мав шкідливих звичок, не простягав руки, у кіно разом ходили, раз на два роки на море їздили, дочку любив. І я вже думала, що так і житимемо. Але ні…
Я одразу все зрозуміла, бо давно чекала на це, от і дочекалася. З його боку нічого не змінилося. І це нічого, завжди було між ними.
Тільки, коли він читав повідомлення, які йому систематично надходили, у нього були щасливі очі, весела посмішка, м’який голос, думки про щось своє.
– Я здогадувалася…
Здогадувалася?
– Звісно, здогадувалася! Ти вважаєш, що це було непомітно? Бачив би ти себе збоку, коли борсався в телефоні!
– Чого мовчала?
Боже, що сказати, які слова підібрати? Як можна відпустити його? Може, це просто інтрижка? Вік у чоловіка такий, коли сивіють скроні. Сивина у голову, а дідько у бороду. Але ж ні, це не інтрижка… Там же його кохання, яке не дісталося мені.
– Я одного не можу зрозуміти, навіщо тоді ти мешкав зі мною?
Зачаїлася образа: подивіться, як тій усміхається, а зі мною п’ятнадцять років прожив! Навіщо? А я ж його кохала!
Хоч він і був завжди осторонь, трохи окремо від мене. У нього, чи бачите, кохання прокинулося! А мені, як мені тепер жити? Я дихала ним, подарувала йому дочку!
Доньку він любив, це правда. Тож я вирішила мовчати. Мовчати та чекати. Але не судилося… Як виявилося, там у них син.
Та жінка не побоялася. Не молода, не дівчисько, а моя ровесниця. Вона навіть не подумала, що раптом він кохає дружину? Може, просто оступився? Так я себе заспокоювала.
І ось нарешті він наважився. Чекати цього, і бути поставленою перед фактом – це різні речі. Моні здавалося, що мій світ обвалиться!
Але цього не сталося, бо перетліло все! Я зрозуміла, що кохання пішло, залишилася лише втома від довгого очікування! Скоріше б все це закінчилося, – думала я, бо втомилася боятися, переживати, чогось чекати.
Він щось говорив про те, як його життя осяяло світлом, коли він зустрів її… як зрозумів, що означає бути з коханою людиною.
А я згадувала, як ми йшли після весілля, він попереду, руки у кишенях. Він завжди так ходив, аби я його за руку не взяла. Якщо брала – пручався.
Так і прожили. Він попереду – я позаду!
– Я розумію, – тихо сказала я. – Іди…
Він здивувався:
– Як це «йди»? Ти не зрозуміла, мабуть. Я назавжди йду!
– Ну що ж, йди. Я розумію. Там дитина, вона – кохана.
Його взяла злість. Як я смію? Поплачу ще… Встав і пішов.
А я почала жити далі. Ніхто навіть не знає, що від мене чоловік пішов. Колеги почали робити мені компліменти, що я погарнішала, повеселішала.
– Ольга, ти просто світишся!
– Просто в мене гарний настрій!
Я живу спокійно, насолоджуюся життям. А він – спитаєте ви? А він повернувся зненацька!
– Доброго дня, Ольга!
– І вам не хворіти!
– Я прийшов!
– Куди?
– Додому!
– Який додому? Ти пішов, забрав гроші, машину, дачу. Мені залишив квартиру. Ми розлучилися!
– Але ж ти кохаєш мене…
– Кохала. Тепер ні. І мені так легко та комфортно!
Він здивовано стояв, і кліпав очима. Недолугий вважав, що я на нього буду чекати завжди? А я просто зачинила двері, та пішла жити далі, бо зрозуміла, як це чудово бути вільною…
