Віра озирнулася на матір, та спокійно сиділа на вокзальній лавці й роздивлялася перехожих.
«Я куплю тобі пиріжок із чаєм», – збрехала вона й пішла, сама завернула в бік вбиралень і вибігла через інший вхід, там, де був вихід на платформи.
Усе йшло за планом, у цьому місті Віра була проїздом взимку і встигла вивчити всі околиці. Взявши машину таксі, Віра попросила шофера відвезти її в сусіднє село. Там із вокзалу вона і застрибнула в потяг, що від’їжджав, який відвезе її додому.
Докори сумління через те, що покинула матір, мучили, а як же, мати не собака, проте жити з нею втомилася. «Будь що буде», – розмірковувала вона.
Опинившись удома, Віра замкнулася на всі замки й лягла в ліжко, накрившись ковдрою з головою. Сон не йшов до неї, незважаючи на втому. Тіло і душу переповнювали незрозумілі почуття.
Мати Віри, Вероніка Михайлівна, сиділа на лавці й чекала на обіцяні Вірою пиріжок із чаєм. Після двогодинного просиджування зрозуміла, щось не так. Вона витягнула шию, оглянула вокзал, наскільки змогла, потім піднялася на ноги й пішла в бік буфета.
Побродивши так трохи менше доби, зрозуміла, що Віра кинула її тут напризволяще.
«Мабуть настав той час, коли вже можна не прикидатися пацієнткою психіатра. Вірка обдурила мене, як мого чоловіка і зятя. Як же мене вдалося виховати таку бездушну погань? Вона думала, я стану волоцюгою, а я повернуся додому і подивлюся їй в очі.»
Після двогодинних прохань у оточуючих дати подзвонити по телефону, Вероніка Михайлівна набрала заповітний номер.
— Привіт, Олеже Михайловичу, вибач що так пізно дзвоню. Здається, я потрапила в біду. Пам’ятаєш, ти казав, що я можу звертатися до тебе в будь-який час? Я? На залізничному вокзалі. Зараз скажу в якому місті.
Через три години Вероніка Михайлівна сиділа в салоні автомобіля. Старий давній друг приїхав і забрав її з вокзалу. І вчасно, бо незнайомий, з поганим запахом волоцюга-старець уже кілька разів підходив до неї й придивлявся.
За вікнами мчала темрява, підсвічена фарами машин, що їхали назустріч.
— Ти напевно не вечеряла, – промовив водій, на що Вероніка промовчала. Чоловік ще десять хвилин вів машину, потім завернув до придорожнього кафе.
— Ходімо, Вероніко, перекусимо, – попросив він.
Після їжі жінка швидко прийшла до тями. Вона пила вже другу чашку чаю, на щоках її нарешті заграв рум’янець. Зізналася:
— Я забула про те, що зранку не їла.
— Розповідай, хто тебе довів до такого стану, – зажадав він. – Куди поділася вся твоя сім’я?
Вероніка видала зітхання.
— Моя дочка. Мені дуже соромно про це говорити, але терпіти її витівки в мене більше немає можливості. Я виростила монстра.
Олег витримав паузу, обдумуючи почуте, а потім видав:
— Потрібні подробиці. Що з нею не так?
— Віра з дитинства викликала в мене підозри, – тремтячим голосом зізналася жінка. – Мені завжди здавалося, що вона не від світу цього, інтроверт із замашками дуже тяжкої людини. Вона мізантроп у найгіршому своєму прояві, ненавидить оточуючих людей, у неї ні до кого немає прихильності!
Чоловік уважно подивився на ту, хто говорив.
— Так. У чому це проявляється, розкажи докладніше.
Вероніка скоса глянула на приятеля:
— Сподіваєшся розібратися в тому, що відбувається, з погляду психології? Запевняю тебе, не треба! Віра безнадійна, раз кинула мене в чужому місті без паспорта. Ти не знаєш через що мені довелося пройти. П’ять років тому я перенесла тяжку хворобу. Між іншим – вона довела. Пролежала рік, потім довго відновлювалася. У цей же час зліг мій чоловік Петро. Він досі був би живий, якби ми здогадалися з’їхати від Вірки.
— Із зятем що сталося? – поцікавився Олег.
— О, бідний Олександр, що впав від чарівності Вірки. Аварія. Розігнався, дізнавшись про її походеньки за його спиною. Коли я зрозуміла, чого ця стерва домагається, знущаючись з нас, то прикинулася, що впала в безпам’ятство.
— Чого вона «домагалася», уточни, будь ласка, – поцікавився чоловік.
— У нас шикарна чотирикімнатна квартира в центрі і непоганий будинок за містом.
Олег Михайлович криво усміхнувся:
— Ти вибрала в чоловіки забезпечену людину.
Вероніка відвела очі й посиділа так деякий час. Нарешті вона влила в себе останній ковток уже остиглого чаю і жваво піднялася з-за столу:
— Пора. Я знаю, у тебе є зв’язки. Допоможи мені запроторити Віру за ґрати.
— Ти ж знаєш, будуть потрібні докази. Та й… Чи такий страшний чорт, як його малюють?
Вероніка спалахнула гнівом:
— Тобі мало того, що я розповіла? Не смій слухати її брехливі промови, вона майстриня брехати. Хочу, щоб моє повернення додому стало тріумфальним. Ця гадина ще пошкодує, що на світ зʼявилась!
— Попросив би не нервувати. У твоєму віці важливо стежити за тиском.
Олег довго дивився на Віру.
Ця молода жінка здивувала його своїм виглядом.
Вона відчинила їм із Веронікою двері й мовчки відійшла вбік, виглядала як тінь, шкіра та кістки.
— Ти думала, я – овоч? – їдко усміхнулася Вероніка, коли увійшла в будинок. – Залишила мене безпорадну на вокзалі і втекла? А я повернулася щоб перетворити твоє життя на пекло. Як бачиш, я в повному здоров’ї. А тепер ти в мене за ґратами пропадеш негідниця!
Вероніка змахнула тонкою кістлявою рукою і пролунав звук ляпаса.
— Не треба так, – зауважив Олег і, взявши за плечі стару подругу, повів у кімнату і посадив у крісло.
Він вийняв із кишені платок і подав його Вероніці. Та ридала.
— У тебе тільки одна дочка, Вероніко? – тихо поцікавився гість.
— Одна. Є ще молодший син Максим. Це вона… Вона винна, що його більше немає з нами.
— Останнє, що я пам’ятаю про тебе, те що ти жила з матір’ю.
— Мами давно немає. І подякувати в цьому потрібно Вірці. Прошу тебе, допоможи мені її вгамувати!
— Я зроблю все, що в моїх силах. Але мені потрібно вислухати і другу сторону.
— Я ж сказала вже: нема про що з нею розмовляти!
Обличчя Віри було виснаженим. Шкіра біла, ніби знекровлена, очі горять гарячковим блиском.
Вона сиділа за столом і мовчала. Олег Михайлович роздивився її.
— Як часто мати прикладала руки до тебе?
Віра підняла очі:
— Що? Як ви дізналися.
— Замахнулася так, ніби все життя тільки цим і займалася.
Віра байдуже кивнула головою:
— Якщо хочете прикинутися, що хочете допомогти мені, то не намагайтеся. Все одно ніхто не вірить моїм словам.
Олег кивнув головою й уважно подивився на жінку:
— Ви маєте рацію. Я захищатиму інтереси вашої матері. Але і вам я можу надати психологічну допомогу, мені не складно. Обіцяю поводитися неупереджено.
Губи Віри торкнулася гірка усмішка:
— До семи років я жила щасливо в бабусі. Якби хвороба не забрала її, можливо, я жила б досі в невіданні, не знаючи про те, що в мене є мати. Коли бабусі не стало, Вероніка прийшла по мене.
Віра занурилася у спогади.
Ось вона дивиться на тітку Вероніку. Виявляється, та не тітка їй, а мама.
Вероніка, неймовірно красива жінка з довгим світлим волоссям, старанно відводить очі й говорить:
— Так буває дівчинка, я твоя мати. Мені було дуже погано, тому довелося віддати тебе на виховання бабусі.
Віра скипіла від обурення:
— Як же так?! Мами не віддають своїх дітей бабусям!
— Не кричи, – посмикнула її «мати». – І без тебе проблем вистачає. Я могла б промовчати про істинний стан речей і тоді б ти вирушила зараз до дитбудинку, дитино! Поводься добре і не зли мене, а то мало не здасться. А дядькові Петру ти маєш узагалі вклонятися, за те що він виявив милість прийняти тебе в нашу сім’ю.
Вероніка взяла притихлу дівчинку за руку і відвела до машини. За кермом сидів дядько Петро, тіткин чоловік.
— Здрастуйте, – ввічливо привітала його Віра.
Дядько нічого не відповів, промовчав. Він навіть не повернувся з-за керма.
Нове життя Вірі не сподобалося. Мати зводила її в салон до стиліста, одягнула в дорогі речі, перетворивши на лялечку з обкладинки, виділила окрему кімнату. На цьому все хороше закінчилося.
У «мами» був син Максим, молодший за Віру на два роки. Він випадково розбив дорогу вазу, що стояла в передпокої.
Розбив Макс, а звинуватили Віру.
Дядя Петя накричав на маму:
— Ти притягла в дім дівку, яку намагалася видати за мою дочку! А тепер вона все у квартирі трощить, здай її в дитбудинок!
Вероніка злетіла орлицею:
— Не смій вказувати! Я заради тебе дочку залишила, було б заради чого! Ти виявився поганим чоловіком, ти не вартий того, щоб заради тебе від дитини відмовлятися!
— Від кого ти її нагуляла, відьмо? – продовжував буянити Петро. – Адже ти нагуляла її, йшла за мене заміж мало того що зіпсованою, ще й із приплодом у утробі! От я дурень, добре вчасно послухав матір! Це вона мені очі відкрила, сказавши, що поява дитини раніше терміну підозріло!
— Так, це не твоя дочка, вона від коханої людини!
— Ось нехай твоя кохана людина її і забирає і крапка! Мені чужі діти в будинку не потрібні!
— Ну й дурний же ти, можна заощадити на прислузі! Чим тобі Вірка не служниця? Якій навіть не потрібно платити!…
— Ти була прислугою у власному будинку, я правильно розумію? – задумливо промовив Олег.
— Цілком правильно, – прошелестів голос Віри. – Я була порожнім місцем для матері й вітчима. Мене ніколи не лаяли, мене – карали. Усім що попадеться під руку. У п’ятнадцять років я втекла з дому. Мене розшукали і повернули. У двадцять два роки я вирішила скинутися з мосту. Мене відрадив молодий чоловік. Познайомилася і пішла жити до нього. Ми добре жили, поки мати не розшукала мене. Мого брата Макса якраз посадили в місця позбавлення волі, мама тинялася без діла, їй було нудно. Я чекала дитину, йшов п’ятий місяць. Мати попросила мене приходити частіше, що вона підливала мені в питво не знаю, тільки дитину я втратила майже відразу. Як наче сапою під корінь мати зруйнувала мою сім’ю, чоловік віддалився від мене… Як я виходила заміж знову, я взагалі не пам’ятаю, все відбувалося, як уві сні. Другий чоловік, Олександр, був старший за мене на двадцять шість років. Він був компаньйоном вітчима Петра. Це тепер я зрозуміла, що неспроста я втратила першого чоловіка і дитину. Я знадобилася вітчиму, щоб Олександр пробачив йому борги. Олександр виявився деспотом, я літала його будинком як пушинка. Вкотре прокинулася від його потурань на підлозі в спальні, від дзвінка. Мені повідомили, що чоловіка не стало, коли ганяв немов божевільний по мосту. Жодної спадщини я не отримала. Ба більше, наш шлюб виявився фіктивним, у Сашка була сім’я. Ким я для нього була? Декоративною собачкою?..
Олег дивився на Віру, яка боролася з емоціями.
— Обман, навколо мене був один обман, глуха стіна, – промовила вона. – Після того, що сталося, я не повернулася додому. Була безхатьком. Моє життя втратило сенс. Не було для чого жити. Мене розшукав вітчим, коли мамі знадобилася доглядальниця.
— Ти не дарма їла мій хліб, – заявив він, – Ось і стала в нагоді в житті.
— Мені було все одно де жити. Я стала доглядати за матір’ю, її розбив параліч, вона пролежала в ліжку майже рік, перш ніж я поставила її на ноги. Перше слово, яке я почула від неї замість подяки: «це ти мене довела».
Олег Михайлович вислухав співрозмовницю і зітхнув.
— Ти вчинила дуже погано, кинувши матір на вокзалі в чужому місті.
— Я вчинила з нею так само, як і вона зі мною, – холодно процідила Віра.
— Ти знала, що вона безпорадна, і забрала паспорт.
— Я кинула її, але паспорт був при ній. Як і гроші в її гаманці. Я давно зрозуміла, що мати почувається чудово. Їй просто подобається прикидатися хворою і користуватися мною.
Олег невідривно дивився на Віру.
— Кому з вас двох мені вірити? – тихо промовив він.
— Звичайно їй. Ви бачите мене вперше, – байдуже знизала плечем Віра.
Вероніка Михайлівна заснула в кріслі. Олег не став її будити. Він почекав, поки Віра збере речі, і допоміг їй винести з квартири валізу.
Коли грюкнули вхідні двері, Вероніка прокинулася від сну.
— Олеже! – хрипло покликала вона. – Олег Михайлович!
Вона виглянула у вікно і побачила Олега з Вірою. Ті сідали в автомобіль і навіть не дивилися в бік її вікна.
— Олеже Михайловичу! – відчинивши вікно, прокричала Вероніка.
Той зробив вигляд ніби не почув.
Коли машина від’їхала від будинку, Вероніка сповзла спиною по стіні, вона гірко плакала:
— Проклята Вірка! Ти навіть Олега в мене забрала!
Коли Олег Михайлович простягнув фотокартку, Віра посміхнулася.
— Вона дуже схожа на мене.
— Це моя мати, в молодості, – посміхнувся й Олег. – І ти справді дуже на неї схожа. Практично одне обличчя. Я одразу зрозумів, що переді мною – моя донька, щойно побачив тебе.
Віра опустила голову:
— Я дуже погана дочка.
— Подивимося.
Згодом Віра освоїлася на новому місці. Олег Михайлович допоміг їй зняти квартиру і знайти роботу до душі.
Віра довго не могла прийняти той факт, що доля знову подарувала їй рідних людей. Олег був одружений, у дружини йому дісталася чудова жінка. Двоє дорослих дітей.
Сам Олег зізнався, що й гадки не мав про те, що десь на землі в нього росте ще одна дочка. Вірочка.
Багато років тому Олег збирався одружитися з Веронікою, проте наречена втекла з-під вінця. Вона обрала йому іншого хлопця, багатшого.
Про те що чекає дитину від Олега, приховала. Вирішила провернути аферу, навісивши батьківство на Петра.
Не вийшло, той здогадався про все. Але розлучатися було пізно, тому Петро зажадав, щоб дружина позбулася дитини.
— Якби я знав, Віро, що в мене є ти, – вголос сильно шкодував Олег. – Я б одразу забрав тебе до себе. Як шкода, що зустрів тебе пізно.
— Не пізно тату, – не погодилася Віра. – Саме час, тепер у мене з’явився сенс у житті. Це ти.
…Вероніка стежила за Вірою, потайки слідуючи за нею всюди.
— Прикро. Я дала їй життя, а вона кинула мене і втекла з «татком». Змовилися! Але нічого, у мене ще є сили, щоб зіпсувати тобі життя, – бурмотіла вона собі під ніс.
Жінка, що сиділа на вокзальній лавці, мала поганий вигляд, вона була в старому одязі і з немитою головою.
— Ух ця Вірка. З її появою моє життя пішло шкереберть. – Вірка, – розгойдуючись з боку в бік бурмотіла вона.
