У Надії Петрівни закінчилися гроші. Зовсім закінчилися. Гаманець був порожній, і навіть у кишеньці для дріб’язку дзвеніло лише кілька монет по десять і п’ятдесят копійок…
Літня жінка зітхнула: якось доведеться тягнути тиждень до пенсії. Сама-то вона проживе: вівсянка є, гречки трохи, картопля теж залишилася, олії півпляшки стоїть. А ось Яшку чим годувати?..
Яшка – це кіт, якого Надія Петрівна торік підібрала біля магазину. Хтось викинув бідолаху, жінка не знала, але пройти повз пискляву грудочку не змогла.
Так і з’явився в неї пухнастий співмешканець, який виріс у справжнього рудого красеня. І його точно не змусиш їсти вівсянку на воді…
Ні, зазвичай пенсії на місяць Надії Петрівні вистачало. Чи багато їм із Яшкою треба? Але цього разу не розрахувала: сусідка з третього поверху попросила грошей у борг. Як тут відмовиш?
Марину нещодавно чоловік кинув, дитина маленька на руках, сама ще не працює… Жінка вона хороша, добра, і борг поверне – у цьому Надія Петрівна не сумнівалася. Але ось зараз самій теж… хоч позичати йти. Та тільки ні в кого їй грошима перехопитися…
У цьому будинку Надія нікого, крім Марини, не знала. Переїхала вона сюди якраз рік тому. І Яшку в нове житло, як годиться, першим впустила…
У більшості квартир мешканці постійно змінювалися: одні квартиранти виїжджали, інші в’їжджали. Де вже тут познайомитися? У кращому разі кивали одне одному, коли зустрічалися біля ліфта. Кілька квартир стояли порожні. А інші мешканці будинку більшу частину доби проводили на роботі або в дорозі, їм теж було не до знайомств із сусідами…
У будинку, де Надія Петрівна жила раніше, все було інакше: вона знала всіх і всі знали її. Прожила жінка там майже сорок років! З багатьма сусідами ще й працювала в одній лікарні. І ось на старості років довелося перебратися на околицю міста… Ех…
Колишню квартиру Надія з чоловіком отримали, коли тільки-тільки з’явився син. Покійний Василь Кіндратович був хірургом від Бога – так говорили про нього всі, кому доводилося працювати поруч або ж випробувати на собі майстерність лікаря.
У звичайній районній лікарні оперував він майже 38 років… А вона була там же медсестрою.
Не тільки за лікарську майстерність поважали Василя Кіндратовича, а й за разюче добре серце. Нікому не міг він відмовити: брався за найбезнадійніші випадки, коли від хворого відмовлялися всі інші лікарі, а потім сам доглядав за пацієнтами, довіряючи турботу про них лише дружині.
Бувало, і годував своїх хворих із ложечки, підбадьорював, навіть перев’язки робив сам. І адже витягав людей мало не з того світу!
Одного разу – Надія Петрівна добре запам’ятала той випадок – у відділення привезли чоловіка просто з вулиці… Скільки той пролежав у парку, важко сказати, але на стіл до чоловіка хворий потрапив уже практично бездиханним. Чоловік був не місцевим, приїхав до міста за робочою потребою. Пішов прогулятися й отримав по голові – хтось зазіхнув на його гаманець, телефон і куртку.
Оперував тоді Василь майже дванадцять годин. А потім кілька діб днював і ночував у реанімації, доки пацієнт не почав оговтуватися… І виявилося, що вдома в Леоніда (так звали потерпілого) залишилася дочка-підліток. Їдучи буквально на два дні, він попросив сусідку доглянути за дівчинкою…
Василь Кіндратович сам особисто поїхав у селище, де жив Леонід, привіз його доньку і поселив у своїй квартирі – до повного одужання батька. Тоді Яна жила в них три місяці, навіть до школи її Василь прилаштував.
У цьому був весь чоловік: якщо вже брався комусь допомагати, то робив це від душі й до кінця…
А ось свого сина вони з Васею упустили… Проводячи більшу частину часу в лікарні, забезпечували Марка всім необхідним, перевіряли щоденник, іноді ходили на збори до школи. І не помітили, як із домашнього хлопчика син перетворився на цинічного і безпринципного юнака.
Вчитися Марк не захотів, в армію його не взяли через поганий зір. Вдень син спав, ночі просиджував за якимись комп’ютерними іграми. І йому постійно були потрібні гроші, які він не вважав негожим вимагати в батьків…
– Надю, кого ми з тобою виростили? – іноді сумно запитував чоловік, дивлячись, як син із червоними після чергової безсонної ночі очима спустошує холодильник. – Кому в старості потрібні будемо?
Надія й сама думала про це. І розуміла, що підтримки від сина чекати нічого…
Так і вийшло…
65 років було Василю, коли в нього стався інсульт. Чоловік відновився, але оперувати більше не міг. Щоправда, роботу не кинув – ще кілька років працював у поліклініці на прийомах.
А три роки тому його не стало… Повернувся додому з роботи, роздягнувся, присів на диван – і все. Серце зупинилося…
І ось тоді Надія відчула повною мірою, що означає вираз “пекло на землі”… Марк просто мучив матір, вимагаючи грошей на свої іграшки, на якісь проекти, які йому нібито приноситимуть прибуток, на новий комп’ютер і далі, далі, далі…
І без того скромні заощадження, які вдалося зібрати ще за життя чоловіка, швидко розтанули. А пенсії Надії ледь вистачало на найнеобхідніше. Де вже тут виконувати всі забаганки Марка?..
Вона намагалася вмовити сина, щоб він сам почав заробляти. Ці вмовляння тільки злили Марка. І одного разу він підняв на матір руку…
Після цього випадку Надія Петрівна зрозуміла, що в одній квартирі з сином жити вона не зможе.
Через знайомого рієлтора, колишнього колись пацієнта чоловіка, вдалося продати їхню трикімнатну в центрі швидко і за хорошу ціну. На виручені гроші так само швидко придбала жінка дві однокімнатні квартири в спальних районах – собі та Марку. І потекло в неї зовсім інше життя…
Надія Петрівна злегка струснула головою, немов відганяючи сумні спогади. Так, минулим ситий не будеш… Треба щось придумати, щоб дотягнути цей тиждень до пенсії…
Жінка підійшла до книжкової шафи. Може, спробувати продати кілька книжок? На вуличному ринку – вона бачила – старі книжки постійно є в продажу.
Бібліотеку вони з чоловіком збирали все життя, але зараз вона вже навряд чи комусь знадобиться… Ось томик. Прекрасне видання! Цю книжку Васі подарувала одна акторка, яку чоловік оперував після надскладного перелому ноги…
Надія Петрівна провела пальцем по суворих палітурках, але так і не наважилася нічого вибрати…
“А якщо… продати шубу?” – промайнула несподівана думка.
Жінка вийшла в передпокій, відчинила дверцята шифоньєра, дбайливо дістала упаковану в чохол шубку…
У гардеробі Надії Петрівни це була єдина дорога річ. Шубу їй подарував чоловік на 45-річчя спільного життя, якраз незадовго до інсульту.
Тоді вони зайшли до невеличкої крамнички, де продавали хутро та шкіру, щоб купити Василю дублянку. І виявилося, що господар магазинчика – теж колишній пацієнт чоловіка. Побачивши доктора, той був невимовно радий. І запропонував на будь-яку річ ну просто казкову знижку. Чоловік одразу передумав купувати дублянку (“Я і в старій ще чудово походжу”) і запропонував Надії вибрати собі шубу…
Вона довго ходила між рядів, боячись навіть уявити себе одягненою в цю красу… Зрештою господар магазинчика запропонував їй звернути увагу на норкову шубку, заздалегідь сховавши цінник від погляду жінки.
Надія приміряла шубу… І чоловік без роздумів сказав: “Беремо! Буде тобі, Надюша, подарунок на 45-річчя нашого весілля!”
Шубу цю Надія так жодного разу й не одягла…
Василь бурчав: “Ну що ти її бережеш? Носи, а то ще моль з’їсть. Адже один раз живемо! Хоч королевою походиш, у молодості-то такої можливості не було…”
Але Надії було шкода вдягати розкішну річ для рядового походу в магазин. А більше вона нікуди й не ходила…
– Ну що, Яшко, – зітхнувши, промовила жінка, – пішла я добувати тобі грошей на м’яско та на рибку… Може, хоч тисяч п’ять хто за мої хутра дасть…
На невеликому ринку було малолюдно. Рідкісні покупці зупинялися біля товару, що їх зацікавив, торгувалися. Більшість із них підходили до столиків із книжками. Надія, яка, стоячи з самого краю, тримала свою шубу в руках, сором’язливо опускала очі щоразу, як хто-небудь кидав на неї погляд.
“Даремно я з цим приперлася сюди… Треба було книжки брати”, – подумала вона…
Увагу Надії привернув автомобіль, що припаркувався поблизу. З нього вийшла молода жінка, яка здалася Надії смутно знайомою. Пробігши повз, жінка теж поспішила до столиків із книжками…
“Так, прорахувалася я, – знову з сумом подумала Надія. – Залишиться, видно, сьогодні мій Яшка голодним”.
Зітхнувши, горе-торговка почала згортати свою шубу й упаковувати її в пакет…
– Надію Петрівно! Це ви?!!!
Жінка здригнулася. На неї зі здивуванням і водночас із радістю дивилася та сама дама з авто:
– Ви не впізнали мене? Я Яна! Пам’ятаєте? Я у вас жила, коли тато після операції в лікарні лежав. Його Василь Кіндратович оперував!
– Яночка! Точно! То-то я дивлюся, знайоме, начебто, обличчя! – здивувалася Надія. – Як ти тут? Як тато?
– Зачекайте,Надію Петрівно, спочатку я, – перебила її Яна. – Я ж вас шукала! На квартиру вашу їздила, але там нові мешканці, а адреси вашої вони не знають. Я і в лікарню ходила, там теж ніхто не зміг мені допомогти. Телефон дали, але номер не обслуговується… Що у вас сталося?..
Надія Петрівна зітхнула:
– Ой, Яно, довго розповідати… Василь Кіндратович пішов з життя, ти, напевно, вже знаєш… А одна я без нього… Та що там казати, важко мені без чоловіка…
Сльози самі по собі потекли по щоках Надії Петрівни. Яна підскочила до неї, обійняла, притиснула до себе худеньке тіло в старенькому заношеному пальто… Промовила:
– Так, згортайте свою торгівлю і поїхали до нас. Заперечення не приймаються! Тато буде дуже радий вас бачити!
Посміхнувшись, літня жінка пішла за молодою до машини…
Цього вечора сльози ще не раз виступали на очах Надії Петрівни… Плакала вона, коли згадували з Леонідом і Яною Василя, коли згадала про непрості стосунки із сином…
Яна ж розповіла, що вони з батьком переїхали в місто близько року тому. У них був свій бізнес, який після переїзду вдалося розширити.
– Ми відкрили кілька меблевих магазинів, є своє невелике виробництво. Квартиру купили. Я заміжня, чоловік зараз поїхав із новим постачальником контракт підписувати. Тато з нами живе, – ділилася Яна з Надією Петрівною…
Час пролетів непомітно. Глянувши на годинник, жінка схаменулася:
– Та в мене ж там Яшка один сидить, голодний! А я так нічого й не купила йому!
Яна посміхнулася:
– Не переживайте, Надію Петрівно, не залишимо ми вашого підопічного. Зараз заїдемо в магазин, і доставлю вас додому, як королеву!
Жінка зніяковіла:
– Та що ти, Яночко, перестань. Я доберуся потихеньку…
Яна подивилася прямо Надії Петрівні в очі:
– Люба моя, я не для того вас шукала, щоб так от просто відпустити. Ви з Василем Кіндратовичем зробили неможливе: повернули мені тата буквально з того світу! І мене прийняли, як рідну доньку, піклувалися про мене… Знаєте, я рано залишилася без мами. І часто уявляю, якою б вона була зараз… Ви на неї дуже схожі – своєю добротою, безкорисливістю…
Я б хотіла стати вам донькою, якщо ви не проти, звісно. Тільки дозвольте мені бути поруч і хоч трохи скрасити ваше життя…
І Надія Петрівна знову заплакала, уткнувшись у Янине плече… Леонід стояв поруч, теж крадькома витираючи сльози.
Із квартири Надія Петрівна вийшла у своїй шубі. Яна наполягла. Сідаючи в машину, жінка справді почувалася королевою.
“Васю, любий мій чоловіче, твоє добре серце і зараз допомагає мені, – думала вона. – Бачиш, як воно в житті буває… Ти людині допоміг, тепер і я не самотня… І подарунок твій став у пригоді… Правий ти, рідний: один раз живемо…
