– Як ви могли пообіцяти Соні мою квартиру? – Саша стояла посеред кухні, дивлячись на свекруху. – Це спадок від моєї бабусі!
– А що таке? – Тетяна Михайлівна незворушно помішувала борщ. – Тобі ж вона не потрібна. У вас із Дімою своя квартира є.
– Ми збиралися її здавати.
– Здавати? – свекруха різко обернулася до невістки. – Чужим людям? Коли рідній сестрі чоловіка нема де жити?
– Соня має де жити – з вами.
– Саша, як ти не розумієш? Соня з Максимом хочуть одружитися. Їм потрібне окреме житло. Не можуть вони вічно з нами жити.
– То хай винаймають, як усі.
– Навіщо винаймати, коли є вільна квартира в сім’ї?
– Це не сімейна квартира. Це моя спадщина від бабусі.
– Саме так – дісталася тобі просто так, без копійки вкладень. А Соня – рідна сестра твого чоловіка. Невже тобі не соромно? Ти мені ніколи рідною не була, але я тебе у сім’ю прийняла, як рідну.
Саша відчула, як до горла підступає ком. Три місяці тому не стало бабусі. Єдиної по-справжньому близької людини.
Бабуся виростила її, навчила всього, підтримувала завжди. І квартира – це пам’ять про неї. А тепер свекруха каже “дісталася просто так”…
– Тетяно Михайлівно, закриймо цю тему. Я не збираюся віддавати квартиру Соні. Можете не продовжувати.
– Яка ж ти… – свекруха стиснула губи. – Я вже розповіла Соні. Вона так зраділа. Вони ж з Максимом плани будують. У твоїй квартирі Соня житиме. Тобі шкода, чи що?
– Ви не мали права обіцяти чужу квартиру.
– Чужу? – Тетяна Михайлівна підвищила голос. – Ти частина сім’ї чи ні? Діма – мій син, Соня – його сестра. Усі свої! Ти все одно там жити не збираєшся, віддай квартиру Соні.
– Діма тут ні до чого. Квартира моя, я вирішую, що з нею робити, жити мені там чи ні. І це не ваша справа.
– Ах ось як? – свекруха примружилася. – Ну, добре. Побачимо, що Діма скаже. Думаєш, йому сподобається, що ти рідну сестру на вулицю виганяєш?
Саша розвернулась і вийшла із кухні. Сперечатись далі було безглуздо. Але вона розуміла – це лише початок.
Увечері, коли Діма повернувся з роботи, Саша розповіла йому про розмову з матір’ю.
– Уявляєш, вона вже пообіцяла Соні квартиру! Навіть не спитала мене.
– Мама завжди так, – Діма знизав плечима. – Спершу робить, потім думає.
– І це все, що ти скажеш?
– А що я маю сказати? Квартира твоя, ти маєш рацію.
– Але?
– Але ж і маму можна зрозуміти. Вона про Соню піклується.
– За мій рахунок? – Саша обурилася. – Чому вона вирішує, як розпоряджатися моїм спадком?
– Не заводься. Мама звикла все контролювати. Ти ж її знаєш.
– Знаю. Але це переходить усі межі.
У двері подзвонили. На порозі стояла Соня – молодша сестра Діми, висока світловолоса дівчина.
– Привіт! А я до вас, – вона пройшла до квартири. – Саша, мама сказала, ти проти того, щоб ми з Максом жили в бабусиній квартирі? Мама обіцяла нам твою квартиру.
– Соня, давай одразу розставимо крапки. Це моя квартира. І я не збираюся її нікому віддавати.
– Але чому? – Соня округлила очі. – Ми ж сім’я! Ми з Максом одружимося скоро, нам треба десь жити.
– Винаймайте собі квартиру.
– Навіщо винаймати, коли є в сім’ї зайва квартира?
– Не в сім’ї, а в мене моя квартира, – твердо сказала Саша. – Я вирішила здавати її та отримувати дохід.
– Тобто чужим людям ти готова віддати, а рідній сестрі чоловіка – ні? Мама дала нам ключі від твоєї квартири, ми вже вибрали шпалери. – Соня обернулася до брата. – Діма, скажи їй! Це ж несправедливо!
– Соня, я… — почав Діма.
– Що тут справедливого? – Перебила Саша. – Ти хочеш безкоштовно жити у квартирі, яка дісталася мені від бабусі? Чому я маю тобі її віддавати?
-Тому, що я сестра твого чоловіка! Ми одна родина! Невже тобі гроші важливіше, ніж стосунки?
– До чого тут гроші? Це пам’ять про бабусю. Вона мені її лишила, а не тобі.
– Ясно, – Соня підібгала губи. – Виходить, ти така. Мама мала рацію. Діма, а ти що мовчиш? Я ж твоя сестра!
– Соня, не тисни, – Діма скривився. – Саша має право вирішувати.
– Звичайно, дружина важливіша за сестру, – Соня заплакала. – А я думала, ми справді сім’я.
Вона вискочила з квартири, грюкнувши дверима. Саша повернулася до чоловіка:
– Ти бачиш, що відбувається? Вони тиснуть на жалість!
– Не звертай уваги. Соня завжди була розпещеною.
– А твоя мама? Вона ж не зупиниться.
– Саша, заспокойся. Поговорять та забудуть.
Але Саша розуміла – не забудуть. Наступного дня зателефонувала тітка Люба, сестра свекрухи:
– Сашенька, що я чула? Ти не хочеш допомогти Соні з житлом?
– А вам що вже Тетяна Михайлівна розповіла свою версію?
– Так, вона дуже переживає. Каже, ти вирішила здавати квартиру, щоб на цьому нажитися. Але Соня – рідна людина, як можна?
– Тітко Люба, давайте не будемо це обговорювати.
– Ні, я маю сказати! Ти зрозумій, Соня молода, їй сім’ю створювати треба. А що робиш ти? На родичах наживатись хочеш?
Саша поклала слухавку. Надвечір їй подзвонили ще дві далекі родички чоловіка. Усі говорили одне й те саме – як можна відмовити Соні, вона ж своя, рідна.
За тиждень Саша вирішила заїхати до бабусиної квартири – перевірити, чи все гаразд. Відчинивши двері, вона завмерла на порозі. У великій кімнаті стояв рулон шпалер, а Соня з Максимом та двоє незнайомих чоловіка щось вимірювали рулеткою.
– Що тут відбувається?
– А, Саша, – Соня посміхнулася. – Знайомся, це будівельники. Ми вирішили потихеньку ремонт розпочинати.
– Що?! Як ви взагалі сюди потрапили?
– Мама дала запасні ключі. Вона ж їх у твоєї бабусі колись узяла, коли приходи навідуватися до неї.
– Геть звідси! Все геть, сказала! – Саша затремтіла від обурення. – Негайно!
– Чому ти кричиш? – Соня надула губи. – Ми ж нічого поганого не робимо. Просто хочемо освіжити ремонт.
– У чужій квартирі? Без дозволу господині?
– Вона не чужа. Мама сказала, ми тут житимемо.
– Мама сказала? – Саша дістала телефон. – Зараз я викличу поліцію, хай розберуться, хто тут власник.
Соня зблідла:
– Максиме, поїхали звідси. А ти, Саша… ти ще пошкодуєш! Ми не пробачимо тобі такого відношення!
Коли вони пішли, Саша впала на бабусине крісло. Руки тремтіли. Вона набрала номер чоловіка:
– Дімо, приїжджай терміново. Ти маєш це побачити.
Коли Діма приїхав, Саша мовчки показала йому на рулон шпалер та будівельні інструменти.
– Це що? – Він насупився.
– Твоя сестра з Максимом та будівельниками вже робили тут заміри. Ключі їм твоя мати дала.
Діма дістав телефон:
– Мамо, ти вдома? Ми зараз приїдемо.
Тетяна Михайлівна зустріла їх у фартуху, накриваючи на стіл:
– О, діти мої! Проходьте, я пиріжки спекла.
– Ви навіщо Соні дали ключі від квартири? – Не заходячи, запитала Саша.
– А що таке? Я вже обіцяла твою квартиру Соні, вона там ремонт робить. А ти що проти?
– Чого це ти так вирішила? – Діма підвищив голос. – Мамо, ти розумієш, що це незаконно?
– Дімо, не кричи на матір! Я хотіла як краще. Соня з Максимом збираються одружитися, їм потрібне своє житло.
– Але не за рахунок Саші! Це її помешкання.
– Їй просто так воно дісталося! А Соня твоя рідна сестра. Невже ти не хочеш допомогти їй?
– Мамо, та годі! – Діма стукнув кулаком по столу. – Де ключі?
– Який ти став черствий, – Тетяна Михайлівна похитала головою. – Одружився і забув про рідну сестру.
– Ключі, мамо.
Тетяна Михайлівна мовчки дістала з шафки зв’язку ключів.
– І щоб більше жодної самодіяльності. Зрозуміла?
– Звичайно, звичайно, – свекруха сплеснула руками. – Робіть що хочете. А те, що рідна сестра по орендованих квартирах тулиться – вам все одно.
У цей момент у квартиру зайшла Соня:
– Мамочко, уявляєш, що ця… – вона осіклася, побачивши брата. – А, ви вже тут.
– Так, Соня, ми тут. І я хочу серйозно поговорити.
– Про що? Про те, як твоя дружина вигнала нас із квартири? Трохи поліцію не викликала!
– А що ти хотіла? Ви вдерлися в чужу квартиру без дозволу!
– Це не чужа квартира! – Закричала Соня. – Мама обіцяла, що ми там житимемо!
– Мама не мала права нічого обіцяти. Квартира належить Саші.
– Саші, Саші, – передражнила Соня. – Звичайно, дружина важливіша за сестру! А я, між іншим, в положенні! Але тобі начхати, що ми з Максимом скоро станемо батьками!
У кімнаті зависла тиша. Тетяна Михайлівна підбігла до дочки:
– Сонечко, це правда? Дитина моя!
Саша перезирнулась із чоловіком. Діма похитав головою:
– І коли ти збиралася сказати?
– Яка різниця? – буркнула Соня. – Тобі ж все одно на мене. Тепер у тебе своя сім’я.
– Дімо, – втрутилася Тетяна Михайлівна, – невже ти не розумієш? Соні потрібна ця квартира! Вона чекає дитину!
– Мамо, та припини! – Діма розвернувся до сестри. – Соня, я радий за тебе. Справді. Але це не привід відбирати чужу власність.
– Чужу? – Соня знову почала плакати. – Значить, я чужа для тебе?
– Досить маніпулювати! Якщо потрібна допомога, поговорімо спокійно. Але квартира Саші не обговорюється.
– Зрадник, – процідила Соня. – Я не хочу з тобою розмовляти.
Вона вибігла з кімнати. Тетяна Михайлівна кинулася за нею:
– Сонечко, доню, не хвилюйся! Ми щось придумаємо!
Саша з Дімою мовчки вийшли із квартири. Дорогою додому Діма сказав:
– Вибач за всю цю ситуацію. Я не думав, що вони так далеко зайдуть.
– А тепер що буде? Соня чекає дитину, вони використовують це як новий аргумент.
– Нічого не буде. Я не дозволю їм тиснути на тебе.
Наступного дня Саша розмістила оголошення про здачу квартири. Невдовзі знайшлися мешканці — молода родина з маленькою донькою. Соня з Максимом винайняли однокімнатну квартиру в спальному районі.
Тетяна Михайлівна не залишала спроб вплинути на ситуацію. Кожен раз, коли Діма приїжджав до батьків, вона починала здалеку:
– Сонечка так погано почувається. Токсикоз замучив. А квартира орендована, сусіди галасливі, палять на сходах. Хіба можна за таких умов бути спокійною?
Діма мовчав, і мати продовжувала:
– Ви хоч уявляєте, скільки вони витрачають на оренду? Адже незабаром малюк з’явиться, Соні в декрет йти. На які гроші квартиру винаймати?
Саша тепер намагалася рідше бувати у свекрухи. Але плітки все одно до неї долітали — родичі передавали. Соня з матір’ю розповідали всім, як Саша вигнала жінку в положенні надвір, обравши гроші.
– Вона навіть поліцією погрожувала! – обурювалася Соня. – А я ж ношу її племінника чи племінницю.
Саша не витримала, подзвонила свекрусі:
– Тетяно Михайлівно, давайте раз і назавжди прояснимо. Я не збираюся віддавати квартиру Соні. Ні зараз, ні після появи дитини. Можете припинити тиснути та розпускати чутки.
– Які чутки? Я просто розповідаю як є. Ти обрала гроші замість сім’ї.
– Ні, я обрала пам’ять про бабусю замість ваших маніпуляцій.
– Маніпуляцій? – обурилася свекруха. – Я турбуюся про дочку! Вона у положенні, їй потрібні нормальні умови. Я певна, твоя бабуся з нами б так не вчинила.
– А коли ви турбувались про мене? Коли бабуся захворіла, ви хоч раз запитали, чи потрібна допомога? Ні, вам важливіше було влаштувати Соні особисте життя.
– Ах, ти як заговорила! – Тетяна Михайлівна підвищила голос. – Дорікаєш мені? Так, я люблю свою дочку і хочу допомогти їй. А ти… ти мені ніколи рідною не була!
– Нарешті ви чесно сказали. Тільки тепер не треба прикриватися турботою про сім’ю.
Увечері зателефонувала Соня:
– Ти задоволена? Мама плаче через тебе!
– Соня, я не хочу це обговорювати.
– Звичайно, тобі все одно! Головне – гроші капають! А ми мучимося, тулимося в однокімнатній…
– Ви маєте дах над головою. Багато хто і про таке мріє.
– Ти зла і жадібна! Я не хочу більше мати з тобою нічого спільного!
Минуло кілька місяців. Соня з Максимом продовжували винаймати квартиру. Діма спілкувався з сестрою, але близькі стосунки не складалися – вона все ще ображалася.
Тетяна Михайлівна перестала тиснути відкрито, але при кожній зустрічі намагалася кольнути:
– Ах, як там наші квартиранти поживають? Мабуть, добре платять? А Соні на шостому місяці так важко по орендованих квартирах тулитися.
Якось Саша випадково зустріла маму Максима у магазині. Та зупинилася привітатись:
– Знаєш, я спочатку не розуміла, чому ти відмовилася віддати квартиру Соні. А тепер бачу – правильно зробила.
– Чому ви так вважаєте?
– Та тому, що розпестили дівчисько. Все їй на блюдечку подавай. Максим працює, старається, а вона носа верне – то квартира маленька, то район не престижний. Нехай вчиться жити за коштами.
Саша розповіла про цю розмову чоловіку.
– А вона ж має рацію, – зауважив Діма. – Соня завжди була такою. Все їй діставалося легко.
– Тож твоя мати вирішила, що й мою квартиру можна просто так забрати?
– Мама звикла все контролювати. Але ти молодець, що не піддалася.
Того вечора Діма довго не міг заснути. А зранку поїхав до батьків.
– Мамо, нам треба поговорити.
– Про що, синку?
– Про те, як ви із Сонею намагалися відібрати Сашину квартиру.
– Знову ти за старе…
– Ні, мамо, послухай. Ти не права. Ти весь час говориш про сім’ю, але сім’я – це не коли відбирають чуже. Це коли поважають одне одного.
– Я поважаю…
– Ні, не поважаєш. Ні Сашу, ні її почуття, ні пам’ять про її бабусю. Ти думаєш лише про те, чого хоче Соня.
– Бо вона моя дочка!
– А Саша моя дружина. І я більше не дозволю вам її ображати.
Так і зіпсувалися остаточно стосунки в родині, Діма припинив будь-яке спілкування з рідними, тому що зрозумів, що його не любили й не поважали.
Він просто був дуже зручний для них, вони завжди залюбки хотіли щось від нього отримати, а коли він відмовив – одразу показали свої обличчя.
Ставте вподобайку та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
