– Стефаніє, я запросив Ваню з Наталкою до нас у гості. Будуть за кілька годин. Тож давай, накривай стіл! – Знімаючи куртку заявив Андрій. – Завтра вихідний, треба трохи розслабитися.
Кирило тільки зайнявся іграшками, а я приготуванням борщу. Від почутого, я на мить завмерла.
– Який стіл? Який Ваня? Я ж не збиралася приймати гостей! – промайнуло в мене в голові. Ну от. Навіть не поцікавився моїми планами та справами. Сам вирішив, і запросив, – образилася я.
– Ну, що ти знову надула губи. Завтра – вихідний день. Маю право відпочити після трудового тижня. Подумаєш, не попередив!
– Хороша дружина повинна все вміти та встигати. Ти ж у мене гарна? Загалом, я в душ і полежати перед зустріччю. А ти давай, доводь, що я в тобі не помилився!
Я різала овочі, а мої думки бігали, як осінній вітер. Як же прикро! Чому Андрій не подумав про мене? Невже так складно було спитати, що я планувала на вечір? Я втомилася після довгого робочого дня, і не мала ні сил, ні бажання приймати гостей.
– Мамо, пограймося, – тягнув мене за руку малюк.
– Синку, пограй поки що один, – сказала, а саму таке почуття провини охопило. Вічно ніколи. Робота. Андрій здається, іноді навіть до сина ревнує. Постійно потребує моєї уваги.
Я мала бути з дитиною, а не на кухні готувати вечерю для людей, яких навіть не бачила жодного разу в житті.
Подумаєш, колега чоловіка. Вкотре почувала себе, наче в пастці. Обов’язки дружини та матері накладали вантаж, який ставав для мене дедалі важчим з кожним днем.
Андрій завжди був таким впевненим у собі. Знав, що я зроблю так, як він хоче.
– Але чому чоловік ніколи не питає про мої бажання? Мріяла про спокійний вечір з книгою та кухлем чаю. А довелося готувати й накривати стіл для непроханих гостей, думалося мені.
Коли Ваня та Наташа нарешті прийшли, я намагалася посміхатися і поводитися приязно. Але всередині мене все кипіло від невдоволення.
Я почувалася втомленою і виснаженою, ніби весь вечір був лише черговим випробуванням на міцність. Наприкінці вечора Ваня з Наташею мало не в один голос заявили:
– Приходьте тепер ви до нас наступними вихідними, – щиро покликали в гості.
– Будемо раді прийти до вас! – сказала я з натягнутою усмішкою, намагаючись приховати свої справжні почуття.
– Це буде чудово! Ми так давно не приймали гостей, – відповіла Наташа, сяючи радістю. – Приходьте, Стефа. Будемо дуже раді бачити вас у себе.
Тільки за Ванею з Наташею зачинилися двері, як Андрій відразу ж заявив:
– Все, я йду спати, бо втомився. Прибери тут все. І Кирила спати поклади. Пізно, а дитина не спить. Що ти за мати така? – І пішов у спальню.
– А я не втомилася? – Від образи хотілося заплакати. Ну, чому тільки бажання чоловіка йдуть у рахунок. А я, як обслуговчий персонал. Уклала Кирила спати, а сумні думки не виходили з голови.
Наступними вихідними ми вирушили в гості до Наташі з Ванею.
– Дивись, Стефаніє, як Наташа сервірувала стіл, – з усмішкою промовив Андрій, підморгуючи Вані. – Чудова господиня.
– Не те, що деякі, – з докором глянув на мене. – Вміти приймати гостей красиво не кожна господиня вміє.
– Я старалася, – тихо відповіла я, намагаючись стримати сльози. – У мене ж лише дві години було. Та й Кирюша був на мені. І взагалі, я не знала про прихід гостей.
– Не важливо? – перебив мене Андрій. – Ну звичайно. Для тебе важливіше було встигнути подивитися серіал, ніж зробити щось для гостей. Дивись на Наташу – вона справжня господиня!
Наталя спробувала змінити тему:
– Андрію, спробуй салат? Я додала туди трохи волоських горіхів. Від цього особливий смак. Мені цікава твоя думка.
– Салат? – Андрій пирхнув. – У нас вдома такого не роблять. Стефа, ти б могла хоч раз взяти приклад із Наташі. Мені набридли твої однотипні салати.
Я опустила очі й тихо промовила:
– Я намагаюся. Але ж я працюю. На вишукані страви нема часу.
– Намагаєшся? – посміхнувся Андрій. – Подивися на Наташу! Вона не просто намагається – вона робить!
– А фігура, – Андрій навіть прицмокнув. – Цукерка, – і для переконливості облизав губи.
Наташа знову глянула на мене зі співчуттям:
– Андрій, може, годі? Стефанія робить все можливе. І стіл був розкішний. І страви дуже смачні були.
– Досить? – Андрій підняв брови. – Ти не розумієш! Я просто хочу, щоб моя дружина теж могла пишатися тим, що робить.
– А не так, як зараз: прийшли у гості до інших, і соромно за себе. Ось Вані не те, що мені. Пощастило із дружиною.
Мені хотілося провалитися крізь землю від сорому, але тут не втримався Ваня.
– Заспокойся, Андрію. У хорошого чоловіка – і дружина королева. Я разом із Наталкою сьогодні вечерю готував. І прибираємо ми квартиру разом. А як же інакше? Ми приклад своєму сину показуємо.
А салати… То я для Наталки кулінарні курси сплатив. Це все для сім’ї. Ми ж однакову зарплату отримуємо. Ти що, не можеш курси Стефанії сплатити?
– Ось ще. В мене зайвих грошей немає. Нехай сама оплачує. А не хоче, то в інтернеті вчиться в інших готувати. Буду ще гроші на дурницю витрачати. Та і які нові страви, і так фігура не дуже у Стефи.
– Тож, щоб фігура була, треба над собою працювати, – не втримався Ваня. – Нехай Стефа ходить із Наташкою до тренажерної зали.
– Думаєш легко після появи малюка просто так відновитись? Наташка ще й удома займається. Я з сином сиджу, а Наталка над собою працює.
– Щоб щось вимагати, треба спочатку щось вкластися в об’єкт твого обожнювання, – Ваня з любов’ю глянув на дружину.
– Ось ще. Досить, що в цукерково-букетний період витрачався на квіти та цукерки. Що ж я, до кінця днів маю «підмазувати» її. Нехай відпрацьовує те, що вже витратив.
Від сорому хотілося провалитися крізь землю. А від образи всі губи собі покусала. А ще прикро: у Наташі й зачіска сучасна, і вії, як у моделі, а в мене за останні місяці не було часу навіть на манікюр.
– Збирайся, додому підемо, – гаркнув на мене чоловік. – Загостювалися вже. Набридло мені слухати ці вчення. Теж мені друг називається. Все зіпсував, – схопив Кирила за руку, і потяг до виходу.
– Дякую вам за гостинність. Вибачте Андрію, – сором’язливо опустила я очі.
Дорогою все всередині кипіло. У Вані з Наталкою гарні стосунки. Дбають один про одного. Усі питання вирішують спільно. А в нас. Навіть сім’єю назвати це не можна. Не дружина, а служниця.
Та й чи було кохання? З мого боку – так. А ось чоловік навряд чи любив. Майже одразу після весілля, як підмінили.
– Все, усім спати. Кирила, щоб не чув. Я відпочиватиму. Не хочеш скандалу – сидіть, як миші, – і завалився, навіть не переодягнувшись упоперек ліжка.
Кирило заснув, а я вмостилася в його ногах. До чоловіка йти не хотілося. Та й називати його чоловіком теж не хотілося. До ранку так і не заплющила очей.
Рішення, та впевненість у його правильності, прийшло до ранку. Встала, і почала збирати речі. За цим заняттям і застав мене чоловік.
– Ти куди зібралася?
– Я подаю на розлучення і йду від тебе.
У кімнаті зависла така тиша, що чула, як серце калатає в грудях. Андрій навіть потилицю почухав, не міг повірити в те, що чує.
– Ти серйозно?
– Так. Серйозно. Більше не можу жити, як раніше.
Андрій завмер на мить, потім його обличчя спотворилося від гніву.
– І що ти збираєшся робити? Просто взяти, та піти? А хто готуватиме мені. Квартиру прибиратиме?
Я продовжувала складати речі у валізу, та намагалася ігнорувати його слова. Від страху навіть руки тремтіли.
– Ти не зможеш без мене! – крикнув Андрій так, що здавалося, луна пішла по кімнаті.
Я зупинилася на мить, і вперше без страху подивилася чоловікові у вічі. У них було стільки люті та болю, але мені вже було байдуже.
– Можливо, але я вже не можу жити з тобою, – тихо промовила я.
Зібравши останні речі, я зачинила валізу і попрямувала до дверей. Кириле, ходімо.
– Стефанія! Ти ще пошкодуєш, зрозуміла!
– Прощавай.
Я вийшла за двері, залишивши позаду всі свої страхи та сумніви. Досить. Для Андрія чужа дружина завжди буде кращою за мене. Він звик бути лише споживачем.
А я не готова бути лише служницею, і тільки віддавати. Я маю маленького чоловіка, якому готова служити.
В цей час під’їхало таксі. Я посадила сина, і востаннє глянула на вікна нашої квартири. Знаю, що буде не просто. Зате без приниження та образ…
