Я випадково почула ту розмову між свекрухою і сестрою мого чоловіка. Як Олена хлипала, то ж який талант от так голосити! “Мамо, я добре бачу їхні наміри, мамо! Тебе тут немає, а брат із жінкою такого надумали. Я нічим зарадити не можу, тільки ти допоможеш”.
Я із тих невісток, що у музей можна відправляти, бо люблю і поважаю свою другу маму, чи то пак – свекруху. Галина Петрівна важко працює за кордоном уже десятий рік як. І все заради своїх двох дітей.
Свекруха себе не шкодує, нам допомагає, як тільки має змогу. Саме завдяки її самозреченій праці ми придбали трикімнатну квартиру, вона нам допомогла і доклала більшу частину коштів.
Якщо направду – я не пам’ятаю коли востаннє собі купувала взуття та верхній одяг. Мені навіть ціни не відомі, бо мама мого чоловіка передає нам повні торби речей. Розміри кожного вона пам’ятає і завжди усе таке, ніби то ми самі і на свій смак обирали.
У чоловіка ще й батько є він у селі проживає. Свого часу свекор також їздив на заробітки, але здоров’я підвело, тепер тільки біля дому порається.
Ми із чоловіком намагаємось йому допомагати коли є час, та й коли не маємо того часу – їдемо. Город саджаємо, в теплиці роботи багато. Та й так я чисто жіночу роботу по дому роблю, бо він підмете, а от генерального прибирання не зробить, звісно.
Приїздить в село і сестра мого чоловіка, але Олена завжди не здорова і якщо направду, то привозить татові бавити свою двійню. Вона має чоловіка, він далекобійник, тож удома його ніколи немає. От Олена і катається в село, аби тато її розвантажив із дітьми.
Знаєте, мені теж хочеться відпочити і прилягти, але ж не цілий день. Я мию люстри пил стираю, килими перу, а Олена лежить у своїй кімнаті замкнувшись: пані зле, дітей не пускає, фільми дивиться.
На городі, чи в теплиці її не намалюєш. Де, якщо у неї спина? Зате вантажити в своє авто продукти у неї здоров’я вистачає, ще й “дякую” не скаже, бо ж вона із дому власного бере.
Звісно, я чоловіку скаржусь, бо дивитись на таке дуже неприємно, але Олені все пусто, що не кажи. Вона виморюється у місті з двома семирічними дітьми і до тата приїздить відпочити, а все інше її не обходить.
І от приїхала свекруха у відпустку. Звісно що ми приїхали також. Та й не на довго вона в Україні – усього лиш два тижні. Олена також прибула і люди, я її не впізнала: пурхає птахом по хаті. О шостій піднімається, готує їсти на всіх, виявилось, вона знає з якого боку віник вмикати і як свиню в сараї звати.
А тут, проходжу я повз кухню і чую, що мова про мене між свекрухою і Оленою. Ой леле, сестра чоловіка голосила і хлипала! Бачте ми з чоловіком надумали хату у селі собі до рук прибрати:
— Бачила б ти як вони довкола батька бігають і співають та з бубнами скачуть. Так годять, аж зайве. А брат? Вони ж тату на мене намовляють, бо йому уже й донка не така. А що я можу одна, мамочко, хіба ти на них вплинеш. Та татові що скажи, але ж хіба на довго стане. Думаю. вже зараз тобі треба щось із домом вирішувати, бо їм трикімнатної квартири замало.
Я не знала, чи сміятись, чи плакати. Дім у селі і справді гарний і село то лиш назва, бо вже почали тут багатоповерхівки будувати, адже Київ не так далеко.
Ходжу і не знаю як бути. Розповідати чоловіку? Поговорити зі свекром, чи зі свекрухою? А чи не втручатись, хай самі собі розбираються?
Як би ви на моєму місці вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
