Семен був задоволений. Він купив дачу саме у селищі. Не в дачному, а саме в сільському. Ділянка велика, село вздовж річки розкинулося – простір, краса.
…Семену було лише тридцять п’ять, і він уже володів клінікою з протезування зубів. Він завжди прагнув до того, щоб стати, якщо не багатим, то, як мінімум, забезпеченим. Народився він у невеликому селі, виховувала його одна мати, і він завжди хотів бути найкращим.
Марія Антонівна прижила сина, як то кажуть, від заїжджого молодця, коли їй уже стукнуло тридцять сім. Просто для себе, бо більше не могла одна.
Вона відчувала себе винною перед сином, адже жили вони не заможно. Але обидва уникали цієї теми, й ніколи не розмовляли про гроші та статки.
Звичайно, можна було спробувати рвонути в місто, знайти там роботу, та жити по-іншому. Але Марія Антонівна боялася.
Тут у них гарний будинок, у неї, нехай і не високооплачувана, але стабільна робота, свій город. А там? Раптом щось не вийде, що тоді? Так і жили вони, а Семен готувався до того, щоб поїхати, і ніколи більше не повертатися сюди.
Коли мати спитала, куди він хоче вступати, Семен відповів чесно:
– Мамо, яка різниця, куди я хочу. Вступатиму я тільки туди, де є можливість заробляти.
І ось він досяг успіху, і купив будинок для своєї матері. Ну, і собі теж. Мати, коли він забрав її з села, якось зажурилася, хоч намагалася не показати виду.
Річ у тім, що кілька років тому їм довелося продати будинок, щоб Семен зміг придбати обладнання до свого кабінету.
Мама ні секунди в ньому не сумнівалася, тільки жити в місті їй не подобалося. Та й сам Семен сумував за простором, тому вже за рік підшукував будиночок, щоб багато місця, щоб річка чи озеро.
Семен озирнувся. Ну все. Ремонт дороблено, все готово, можна робити сюрприз матері. Через три дні у неї день народження, ось він і привезе її сюди.
Увечері, за вечерею, мати завела свою улюблену розмову:
– Семене, а у твоїй клініці є молоді жінки?
Він одразу зрозумів, куди хилить мати, і зітхнувши, відповів:
– Звичайно, є, мамо, так, вони гарні, так, серед них є незаміжні, ні, мамо, жодна з них мені не подобається настільки, щоб стати в майбутньому моєю дружиною.
Марія Антонівна навіть руки в боки вперла:
– Смішно тобі, так? А мені? Сидиш цілими днями у своїй клініці, а мати вдома одна. От був би внучок чи внученька, я б при ділі була.
– Мамо, скільки можна? Я тобі сто разів пояснював – у мене ще купа планів! І дитина, та й дружина, лише завадять.
Семен не планував поки що одружуватися, він збирався розвиватися, відкривати нові кабінети, нові клініки. А одруження? Можливо, колись, але точно не зараз. Тим більше, що браку жіночої уваги він не відчував.
– Синку, тобі вже тридцять п’ять. А мені скільки, знаєш? Так і не встигну онуків побачити…
Він знову хотів різко відповісти, але глянувши на матір, стримався. А може, й справді одружитися? Ну щоб вона від нього відстала.
Семен раптом подумав про те, що якщо взяти за дружину просту сільську дівчину, то можна буде поселити її в новому сільському будинку, приїжджати по можливості – та й усе. А якщо дівчина завжди жила в селі, то їй там і буде комфортніше.
Ця думка буквально засіла Семенові на думку. Щоправда, мамі він її озвучувати не став.
У День народження матері він оголосив на роботі, що його пару днів не буде, і поїхав крамницями, а потім подзвонив їй:
– Мамо, збирайся. Бери із собою… Не знаю, загалом, бери все, що може знадобитися на два дні.
– Ой, Семене, що ти вигадав?
– Як що? Ми їдемо святкувати твій День народження.
– Ой, а я думала, що ти забув… А може ми вдома, тихесенько? Я торт спекла.
– Наполеон?
– Він самий.
Семен мимоволі проковтнув. Мамин торт – це щось. Ніколи в житті він нічого смачнішого не куштував.
– Ось і його теж бери з собою!
Коли вони зупинилися біля будинку, Семен допоміг матері вийти й… простяг ключі.
– Ось, мамо. Це тепер наша хата, наша дача. Ми з тобою багато часу проводитимемо тут.
Вона здивовано повернулася до Семена:
– Ти не жартуєш?
– Ні. Ти ж завжди говорила, що тобі тяжко без села. Тут навіть город є, як годиться.
За стіл вони сіли не скоро. Поки Марія Антонівна не оглянула всі свої нові володіння, навіть у хату не зайшла.
– Ось тут треба буде посадити яблуні. Тут – вишні та сливи. Ой, синку, а як же ми все це перекопаємо?
Він зітхнув:
– Мамо, а без копання ніяк? Може, просто купимо газонокосарку і відпочиватимемо?
– Ти збожеволів? Де це бачено, таку ділянку мати, й нічого не садити? Ти подивися, земля яка гарна!
– Мамо, ми ж можемо все купити!
– І не кажи мені такого! Порівняв, покупне та своє.
За столом мама одразу оголосила йому:
– Я в місто не поїду. Привезеш мої речі, а восени побачимо.
– Добре, мамо… А хто мене годуватиме?
– Хто? Ця твоя з губами.
– Мамо, Аліса …
– Та яка різниця? Ось що тебе з нею пов’язує? Добре б одружитися збирався, а то ні. Та і яка з неї дружина? Худюща, вся прикрашена, тьху! Очі б мої не дивилися.
Семен промовчав. Приблизно місяць тому Аліса заявилася до нього додому, наївно вважаючи, що знайомство з мамою наблизить їхнє весілля. Семен тоді розлютився. Неодноразово він говорив Алісі, що одруження у його плани не входить.
– Мамо, Аліса просто моя знайома.
– От і добре. А взагалі, до міста недалеко, тож раз на кілька днів зможеш приїжджати до мене. Роботи тут багато …
Через тиждень, він, у шортах, майці та наскрізь мокрий, тихо загинався на лопаті, скопуючи мамі грядки під огірки. Він, звичайно, запропонував найняти когось, але відразу отримав від матері відповідь:
– А тобі що, і грядку не подужати?
Взагалі мама дуже змінилася. Вона ніби помолодшала, ніби сил набралася, у тому числі й щоб ним командувати. І він підкорився – що він, не мужик, зрештою? Фізична робота корисна для організму.
– Доброго дня. Може, квасу холодного?
Він підвів голову. За парканом стояла молода дівчина, й усміхалась до нього.
– Дякую, це було б чудово.
Вона зникла, і з’явилася вже в їхньому городі із запітнілою банкою. Поки Семен пив, вона мовчки посміхалася. Потім сказала:
– Я Настя, сусідка Марії Антонівни.
– А я…
– Я знаю, ви Семен. Мені ваша мама про вас розповіла.
– Боюся навіть подумати, що?
Настя показала йому, як краще тримати лопату, щоб спина не втомлювалася. Вони трохи поговорили, і Семен раптом зрозумів, що Настя йому дуже сподобалася. Коли вона збиралася йти, він сказав:
– Насте, а приходьте ввечері до нас? Я шашлик посмажу. Посидимо, ви мені про село розповісте.
Вона не роздумувала.
– Дякую. Прийду!
Серце дівчини калатало. Вона знала про Семена з розповідей його мами. Але такого красеня вона побачити не очікувала. Ішла додому, і сама себе лаяла – як маленька! Ще не вистачало закохатися.
Але вона закохалася. Вона втрачала всю волю, коли Семен опинявся поряд. Трималася з останніх сил, щоб він нічого не помітив. Куди їй!
Все своє життя вона прожила у селі, спочатку з бабкою, потім одна. Вивчилася на агронома, та повернулася.
Роботи за фахом не було, тож пішла працювати кухарем до школи. А Семен… Гарний, багатий. З такими їй ще не доводилося дружити.
Семену дівчина теж сподобалася. Коли мати в черговий раз завела розмову про те, що непогано б йому одружитися, він з усмішкою сказав:
– То може, ось з Настею й одружуся.
Мати глянула на нього.
– Знову жарти?
– Чому? Я дуже серйозно.
Він чесно хотів сказати Насті, як справи насправді, але, коли вона подивилася на нього ясними, щасливими очима – не зміг.
Вони просто розписалися. Семен узяв кілька вихідних, провів їх із молодою дружиною у селі. Він тріумфував – виявилося, що в Насті не було серйозних стосунків до нього. Коли настав час їхати, він сказав:
– Поки що в мене дуже багато роботи, тому я приїжджатиму тільки на вихідні. Можливо, потім вийде частіше.
Настя здивовано глянула на нього.
– Я думала, що я поїду з тобою.
– А навіщо? Я ж із восьми до десяти, а то й пізніше – на роботі. Ти нікого там не знаєш, тільки й будеш, що в чотирьох стінах сидіти.
Вона погодилася, легко усміхнувшись.
– Мабуть, ти маєш рацію. Ми займемося чимось із Марією Антонівною.
– От і займіться.
Спочатку Семен приїжджав навіть частіше. Його тягло до Насті, до її молодого тіла. Вони багато гуляли у його приїзди, розмовляли. Якось він спитав, чого вона хоче.
– У сенсі?
– Знаєш… Я хочу тобі щось подарувати, ось що скажеш, те й подарую.
– А на яку суму розраховувати?
Настя хитро подивилася на нього.
Семен зітхнув. Ну от, вона така сама, як і всі. Він назвав їй суму, і вона заплескала в долоні.
– Чи можу я замовити саме те, що хочу, і ти не здивуєшся і не відмовишся?
Семен трохи роздратовано відповів:
– Точно.
– Слухай, у місті, поряд із технікумом, де я навчалася, є притулок для тварин. Я завжди допомагала їм, ну не грошима, звісно, а руками.
– Я вже давно не можу їм нічим допомогти. А найбільше лихо там, із ліками та їжею. Ти не міг би купити за всі гроші те, що я напишу, і передати туди?
– Ти серйозно? На всю суму?
– Так. Чи ти передумав?
– Ні… Але ти уявляєш, скільки це?
Вона радісно закивала, і цмокнула його в губи.
– Ти в мене найкращий.
Настя втекла вихвалятися Марії Антонівні, а Семен задумливо дивився їй услід. Буквально позавчора в Аліси був день народження. Він запропонував їй вибрати подарунок, а суму назвав удвічі більшу.
– Вона так зневажливо кривилася, коли вибирала собі сережки. І, зітхаючи, скаржилася, що, мабуть, ніколи в її вухах не блищатимуть діаманти.
Цими вихідними він приїхати не зміг. Подзвонив, сказав, що прийшло нове обладнання, і що він живе на роботі. Настя засмучено поклала слухавку, а Марія Антонівна запитала:
– Ну, що сталося? Ти наче привид побачила.
– Він не приїде. Роботи багато. А мені треба було йому сказати…
– Що?
Настя заплакала:
– Я хотіла йому сказати, що у нас буде малюк.
– Господи, нарешті! Збирайся! Їдь до нього, приготуєш вечерю, зустрінеш його з рабти, і все розкажеш!
Настя відчинила двері ключем, який їй дала Марія Антонівна, і озирнулася. Вона жодного разу тут не була. Дивно якось. Ну, нічого, зараз вона все розгляне. Семен буде здивований, і щасливий…
Вона пройшлася по кімнатах. Нічого собі квартира. Відчинила двері в одну кімнату – все зрозуміло, ця належить Марії Антонівні. Ось ще двері, напевно, це кімната Семена.
Настя штовхнула їх, і завмерла. Це справді була кімната Семена, судячи з того, що він спав на ліжку. Але спав він не один. Поруч із ним лежала дівчина. Коротке яскраво руде волосся, надто пухкі губи.
– Семен …
Настя відчула, як у очах усе пливе. Він розплющив очі, і глянув на дружину.
– Настя! Якого біса ти тут робиш?
Настя розвернулася і побігла. Стукнули вхідні двері. Семен вилаявся. Дідько! Для чого вона приїхала? Такий добрий план був, а тепер? Але, на подив, відчував він не роздратування, а страх. Страх втратити Настю.
Він почав одягатися.
– Алісо, збирайся. Це була моя дружина, і я буду повним ідіотом, якщо не поверну її.
– Дружина? Ти коли одружитися встиг?
Аліса лютувала, але Семен уже не слухав її. Він вискочив надвір, потім із двору, і майже відразу побачив натовп. Серце в нього стислося від передчуття, і він кинувся до цього натовпу.
Настя лежала на дорозі. Поруч стояв автомобіль, який її збив. Водій хапався за голову:
– Я не знаю, звідки вона взялася! Вискочила, не дивлячись, куди біжить… Може, вона не твереза?
Семен упав навколішки перед Настею. Обережно взяв її руку в свою. Здавалося, вона непритомна.
– Настя, кохана… Пробач мені… Я такий дурень. Я нічого не розумів. Зовсім нічого. Мені було так легше думати, що я нікого не кохаю.
– Щоб кохати, потрібен характер, потрібна сміливість, тому що доведеться віддати всього себе людині, яку любиш. Як це зробила ти!
– А я не встиг! Якби ти знала, як я хочу повернути все назад, зробити все по-іншому! Тільки коли ти втекла, я зрозумів, як сильно тебе кохаю.
Люди довкола притихли. Семен плакав. Він навіть не почув, як під’їхала швидка. Його відтіснили, а потім лікар запитав:
– Ви поїдете з нею?
– Звісно…
Він сидів у швидкій, тримав руку Насті і все повторював:
– Господи, будь ласка…
Якоїсь миті вії Насті здригнулися. Вона розплющила очі, подивилася на Семена. Злегка посміхнулась і прошепотіла:
– Я все чула. Вдруге не пробачу…
– Настя! Не буде вдруге! Присягаюся! Мені ніхто, крім тебе, не потрібен!
Але його дружина вже спала, а може… тільки вдавала. Він твердо вирішив, що більше ніяких “Аліс”. Саме сьогодні він хотів все розповісти Алісі, і припинити стосунки – але не встиг.
Сьогодні він нікуди не встиг, але має надію, що його дружина все зрозуміє, і простить. А він все для цього зробить…
