Дід тобі квартиру подарував. Бабуся дарчу на дачу підписала. Тепер ти з боку батька пішла нерухомість збирати? Куди тобі стільки?

Донька подивилася на матір і підняла брови.

— У сенсі куди? А кому після вас це має дістатися?

— Хоча б твоїй молодшій сестрі.

— Їй шістнадцять, мамо.

— І що? Вона має право розраховувати на частину спадщини. Якось просто в тебе все.

— Я всю свою юність із вашою донькою сиділа, коли мої подружки гуляли і дружили, заміж виходили. Я вас не питала, куди вам стільки? І ти, будь ласка, не цікався. Я з вашої милості залишилася старою дівою, без освіти, бо з Віркою сиділа. І зараз ти мені дорікаєш квартирою, що дісталася від діда? За неї більше мільйона ніхто не дасть.

Донька підскочила зі стільця, так і не допивши чай, і вискочила(розповідь для сайту Рідне Слово) на вулицю.

На ґанку сидів батько, димів.

— О, Олю, привіт.

— Привіт, тату.

— Як справи?

— Мати знову свою пластинку про квартири завела, не можу слухати.

— Мені теж усі вуха просвербіла, що Вірці має залишитися житлоплоща якась, скоро вступати.

— От і нехай вступає, я їй не заважаю.

— Ти її зрозумій, донечко, їй вас обох шкода.

— Шкода? – голос її здригнувся, сльози покотилися з очей. – Чотири роки, найважливіші чотири роки мого життя я втратила, тепер як мені жити? Мені двадцять вісім у вересні, сім’ї немає, освіти немає, працюю де доведеться.

— Пробач мене, я ж сто разів уже вибачився.

— Грошей краще дай, що мені твої вибачення.

— Ось, – батько простягнув доньці п’ятсот гривень. – Більше немає, у матері все.

— Стільки не треба. Не хвилюйся, потрібні будуть гроші вам або Вірі, все продам.

Вона відвернулася і пішла до хвіртки.

— Завтра знайду, приходь, – крикнув батько слідом, але Оля навіть не обернулася.

Вона й не думала заходити завтра. Ольга б хотіла взагалі не повертатися в цей дім, який її приніс тільки страждань.

Жили Семененки на околиці невеличкого міста в приватному секторі, що впирався в схил річки. Будинок був одноповерховий, виділений батькові від автогосподарства. Мати працювала на взуттєвій фабриці до 90-х років, потім, коли підприємство ліквідували, пішла на хлібозавод формувальницею тіста.

Коли Ользі виповнилося дев’ять, її семирічний брат потонув. Утік із друзями на річку і не повернувся. Ніхто, виявляється, не бачив, як це сталося, тому одразу не схаменулися, тіло знайшли тільки пізно ввечері. Брата Ольга дуже любила. Потім майже рік ревіла, страждала.

Коли зʼявилася Віра, Ользі було дванадцять. Поява в сімʼї сестри здалося їй зрадою. Зрадою по відношенню до брата, до неї… Батьки зовні ніяк не показували своєї (розповідь для сайту Рідне Слово)скорботи, і це нервувало доньку. Віру Оля не сприймала дуже довго, як рідну людину.

А потім, потім батькові запропонували підзаробити. Якісь незнайомі йому мужики вирішили незаконно вивезти з території заводу метал. Попросили батька приїхати на вантажівці, домовилися зі сторожем. Завантажили все, а самі поїхали слідом на легковику.

Коли батька зупинили поліцейські, стало зрозуміло, що залізо крадене. Пояснити він нічого не зміг, тільки й розвів руками. Посадили. Час минав. Мати металася між двох робіт, та батьком. А Оля була змушена стежити за сестрою. Батько, коли повернувся, його довго нікуди не хотіли брати, навіть сторожем… Ось і минуло чотири роки.

Вийшло, що всю юність Ольга витратила на молодшу сестру, яке тихо ненавиділа. Коли подружки кликали гуляти, Олі не можна було виходити з дому, залишати Віру. До восьми можна було гуляти з сестрою, але в компанію з дитиною її не брали. Прикро Олі було, до сліз прикро. Перший час Ольга злилася на молодшу сестру, кричала, руку не піднімала, знала, що мати покарає.

Після школи майже всі однокласники вирішили вступати хто куди, багато хто націлювався на інститут, школа була хороша, знання давала прекрасні. А в Ольги грошей навіть на проїзд не було, не те, що на нову блузку, вона одягала речі матері, які їй були завеликі, і почувалася ніяково. На бюджет не вступила. Мати не пропонувала пробувати на наступний рік чи кудись іще, сказала, що їй у зміну потрібна ще одна формувальниця. Оля і пішла, гроші були потрібні.

Дідусь з боку матері ще за життя говорив, що квартиру залишить старшій онучці. Щоб був свій кут і було з чого почати. Квартирка була маленька, у старому двоповерховому будинку, який ось-ось готували затвердити в списки під знесення.

За дідом швидко «пішла» і бабуся, довго не витримала розставання з близькою людиною. Від бабусі Олі дісталася дача. Точніше ділянка в шість соток і крихітний будиночок. Але розташовувалася дача в гарному місці і точно коштувала дорого.

Оля давно хотіла відкрити свій бізнес. Продати все, що їй дісталося від родичів, і вкласти в те, про що вона марила зі шкільного випускного. Ользі шалено подобалися квіти, а власний квітковий кіоск здавався чимось чарівним. Засинаючи після важкої зміни, вона часто уявляла собі, як стоїть в оточенні квітів, її квітів. Дитяча мрія не відпускала Ольгу ні на хвилину.

В окрузі був усього один квітковий магазинчик у будівлі (розповідь для сайту Рідне Слово)супермаркету. Закуток три на чотири метри, заставлений вазами. Продавцем, флористом і прибиральницею, та й власницею цієї пишноти була тітка Марія, хороша знайома Олиної матері. Тітка Марія колись теж працювала формувальницею на хлібозаводі. Ольга цим знайомством користувалася часто, заглядаючи в цю запашну кімнату. Вона заходила, заплющувала очі й робила неспішний вдих.

— Олю, ти мені всі квіти винюхаєш, залиш для клієнтів хоча б трохи, – сміялася тітка Марія.

Оля теж сміялася, коли відкривала очі. Запахи п’янили, дурманили.

— А ось ці сині подивися, нові квіточки, забула як називаються, у них дуже тонкий аромат.

Оля тут же припадала носом до дрібненьких синіх суцвіть і знову посміхнулася.

— Не надумали працівника взяти, га тітко Маріє?

— Які працівники, Олю? – вона подивилася на високу, худеньку жінку перед собою і махнула рукою. – Тут стільки платити доводиться, що в збиток часом сама сиджу. Тому й тобі не раджу починати. Ось зайшла, понюхала і досить.

Із продажем квартири, в якій вона зараз жила, Ольга зволікала. Мали обміняти нову з доплатою, коли затвердять будинок під знесення, але щось усе відкладали й відкладали. Дачу Ольга теж поки що не продавала. Хоча покупці вже цікавилися. Городу вдома Ользі вистачало позаочі, тому на дачі нічого не висаджувала, кілька разів з’їздила виполоти бур’яни і перевірити замки, щоб не лазили.

Того дня Ольга, як зазвичай, заскочила в магазин і на зворотному шляху завернула до тітки Олі. Пробула в неї недовго і вирушила додому. На ґанку з супермаркету затрималася. Починався дощ, мокнути не хотілося, але й залишатися в магазині, щоб іти темрявою додому, Ольга(розповідь для сайту Рідне Слово) не горіла бажанням.

— Оля! Оля-я-я-я-я! – нестямно закричав хтось у темряві за поворотом.

Потім стала швидко наближатися фігурка дівчини.

Оля зморщилася. Це була Оленка, подруга Вірки. По обличчю та розмазувала туш, помаду і ревіла.

— Що сталося? Та заспокойся ти, припини істерити.

— Там, там… Віра.

— Де? – Оля кинулася до повороту швидше за Олену.

Біля дороги, поперек тротуару, упершись одним плечем у чийсь паркан, лежала Віра. Одна нога її була неприродно задерта, крім верхньої куртки і роздертої футболки на ній нічого більше не було. Один чобіт валявся поруч, а другий дівчина тримала в руці.

— Віра! – закричала Оля і впала на коліна.

— Що сталося? – Оля скинула з себе куртку і накрила сестру. – Що ти стоїш? – кричала вона на Олену, дістаючи телефон. – Віро… Віро, відкрий очі. А-а-а-а.

— Так, швидка, терміново… – Оля не переставала трясти сестру і називала адресу, її дані.

— Ми повз супермаркет пройшли, а тут у глухому куті машина стояла. Ми не бачили її, вони виїхали, стали хапати нас за руки. Віру відразу на заднє сидіння затягли і поїхали, я телефон загубила, десь тут. Почала бігати, шукати, кричати. Пішла стукати в будинки. А ніхто не відчиняє. У магазин збігала, там сказали, що викликали поліцію. Я стояла тут. А потім вони приїхали і викинули її. Олена знову розревілася.

— Ясно. Скільки їх було, ти їх знаєш? Номер машини запам’ятала?

Оля ввімкнула диктофон.

Номер не пам’ятаю. Темна, тонована іномарка. Троє їх було. Із нашої школи, я їх бачила, старшокласник був за кермом, такий, темненький. Вони коли під’їхали, я сховалася.

Віра застогнала і спробувала схопитися за вивернуту ногу.

—- Лежи, не можна чіпати, Вірочко, дівчинка моя, жива!

У лікарню Ольга поїхала із сестрою.

— Що сталося? – спокійно запитав лікар, який оглядав Віру.

— А ви не бачите? – не витримала Ольга, не давши відкрити рота другому чоловікові.

— Не бачу, – так само спокійно відреагував лікар і подивився на працівника швидкої допомоги.

— Хлопці в машину закинули і знущалися, а потім викинули її на дорогу, – прокричала Оля.

— Ось бачите, скільки подробиць. Тут не просто надання допомоги. Без медобстеження ви потім ні в поліцію, ні в суд не зможете піти.

— Вибачте, – Оля опустила голову.

Лікар зняв рукавички і попросив медсестру запросити ще якогось лікаря, а Ольгу відправив чекати на лавці, а сам став розглядати подані йому документи від швидкої допомоги.

* * *

— А ви постраждалою хто? – запитав слідчий.

— Сестра.

— А чому батьки не прийшли? Від них же надійшла заява.

— Батьки в лікарні. Сестрі роблять повторну операцію на нозі.

— Нехай приходять батьки.

Оля не дослухала чоловіка й опустилася на стілець поруч із його столом.

— Ось. Тут між паперів ще нові обставини, які, я думаю, дадуть змогу нам, і вам, звісно, прискорити процес справи.

Оля підсунула до слідчого папку з паперами і подивилася на нього серйозно.

— Я знаю, що до вас приходили батьки винних, знаю, що хтось намагався підробити документи у швидкій і лікарні. Я все знаю, тому прийшла до вас.

Чоловік, усміхнувшись куточками губ, поправив зачіску на голові рукою.

— Тому, або ви берете ці документи у справу, або я йду далі.

Слідчий злегка підняв один аркуш і одразу ж поклав його на місце.

— Я нічого не обіцяю. Але справа розглядається, я намагаюся…

— Намагайтеся, звісно, – Ольга встала зі стільця і пішла.

Батько ходив біля будівлі лікарні туди-сюди, розтираючи пальцями якісь папірці в кишені.

— Є новини? – підійшовши, запитала Ольга.

— Ні. Я не витримав, вискочив…

— Я була у слідчого, дала йому грошей, може хоч зараз справа зрушиться з мертвої точки.

— Треба було мені сходити, – батько стиснув кулак.

— Не сміши, він би тебе слухати не став. Ти ж відсидів.

— Ну і що! – тут же скипів тато. – Я що тепер не людина?

— Для слідчого ні. Ти вже ходив до нього. І що? А мати взагалі всього боїться і вважає, що і без нас розберуться. Тільки ось три місяці й нічого. Для нього тільки гроші важливі. Нехай так буде. Добре, що вдало дачу продала, грошей вистачить.

Батько кинув папірці на землю і сунув руки в кишені. Оля зітхнула і підняла сміття, щоб викинути в урну.

У дверях лікарні вона зіткнулася з матір’ю.

— Що?

— Усе добре. У реанімації. Стабільно важкий стан. Лікар сказав, що виправив усе, що хотів.

Після виписки з лікарні ввечері Вірі кур’єром доставили букет. Гарний, дорогий. Оля взяла його в руки і запитала в молодого хлопця, чи є записка?

Він знизав плечима.

— Я бачив, що хлопчина оплачував, темненький (розповідь для сайту Рідне Слово) такий, молодший за мене.

Оля кивнула і простягнула букет назад.

— Я не можу.

— І я не можу назад. Він вручений.

— Тоді доставте за новою адресою, я напишу, відправник помилився, оплачу, не хвилюйтеся, – додала Оля.

Вона повернулася в будинок і винесла гроші та адресу, яку списала зі справи.

— Хто був? – запитала Віра, коли сестра повернулася.

— А, помилилися, напевно. Ми ж не замовляли букет. А хочеш, я тобі троянди куплю, білі як ти любиш?

— Ти запам’ятала?

— Звичайно, – посміхнулася сестрі Оля. – Мені довелося весь квітник у сусідки виполоти за те, що ти в неї троянди обдерла.

— Не хочу квіти, посидь зі мною. Я пам’ятаю, ти мені казки читала на ніч. Почитай ще що-небудь, щоб я заснула. Дуже я любила, як ти це робила.

— Добре, – Ольга кивнула.

* * *

Через тиждень відбувся суд. Віра сиділа в залі абсолютно відчужена. Вона немов не хотіла згадувати все те, що так намагалася забути. Зараз вона знову переживала ці моменти і не вникала в слова судді. А розгляд усе йшов і йшов.

Ольга взяла сестру за руку, коли озвучували вирок. Покарали всіх трьох. Ніхто не втік від правосуддя. Ольга видихнула і стиснула руку сестри сильніше, коли мати одного з хлопців завила.

— Вони мають бути покарані, Віро. Не звертай уваги, хочеш вийдемо?

Віра замотала головою й опустила погляд. Справедливість перемогла!

У Ольги задзвонив телефон.

— Так, тітко Маріє, – відповіла Ольга знайомій, коли вони всі разом виходили з будівлі суду. – Можу, завтра в мене вихідний. Добре, зараз приїду.

— Я в супермаркет, їдьте без мене, – махнула Ольга батькам і сестрі. – Завтра я їду купляти квітковий магазин, збулась і моя мрія…