В мене скоро день народження, двадцять п’ять років виповнюється. Якщо чесно, я не хотіла святкувати. Ну а для чого це все? В країні війна, щодня тривоги по декілька разів, ракети над головою літають. То ж про яке святкування може йти мова? Однак чоловік вмовив мене.

– Марино, двадцять п’ять років бувають всього раз в житті. Ти не можеш просто так втратити цю можливість. 

Я погодилась. Але організовувати нічого сама не хотіла, тому всі моменти взяв на себе чоловік. Сам замовляв ресторан, обирав прикраси і меню, що ми питимемо. Словом я обрала тільки одяг на своє свято. Та і в мене подвійне свято, адже за два дні до дня народження я дізналась, що вагітна. 

В день народження мене чоловік привіз в ресторан. Там все так гарно прикрашено. Мені надарували подарунків, сказали багато приємних слів. Словом, була дуже щаслива і вирішила нарешті взяти слово.

– Дякую всім хто прийшов і розділив цей день зі мною. Зізнатись чесно, я не дуже хотіла святкувати, але мій коханий чоловік переконав мене. У мене для вас є одна новина. Ми з Сашком довго очікували на цю подію. То ж, я вагітна. 

Спочатку в залі утворилась тиша. Ніхто не промовив і слова. А потім Сашко підбіг до мене і запитав.

– Це правда, ти мене не обманюєш? У нас справді буде дитина? 

– Так, ти станеш татком. 

Потім всі інші вже пішли нас вітати. Мами наші так взагалі почали обирати дитині ім’я. Вирішували яку дитячу треба зробити. Словом дитинка ще не народилась, а її долю вже розписали ледь не до старості. Додому ми повертались дуже щасливі. 

На наступний день ми записалися в консультацію на УЗД, щоб впевнитись, що з нашим малюком все добре. 

– Вітаю, з вашим плодом все в порядку. Малюк розвивається. Ніяких відхилень я не бачу. Єдине, що сильно не напружуйтесь, щоб уникнути відшарування плаценти. 

Ми раділи, що в нас нарешті вийшло зробити дитину. Ми намагались п’ять років і кожного разу ставався викидень на третьому місяці.  То ж зараз, коли нам сказали, що все добре, ми наче видихнули. 

Шість місяців все було добре, а на сьомий місяць я припинила відчувати рухи малюка. Звісно ж я поділилась переживаннями з чоловіком і ми поїхали в лікарню. Поки мене оглядали думала, що зійду з розуму. А потім лікар нарешті повідомив, що сталось. 

– На жаль, ваш плід завмер. Таке стається. Тим паче, що у вашій картці написано, що були викидні. Цей протримався і так довше інших. То ж ми маємо зробити операцію, щоб витягти його. 

Це стало справжнім ударом для мене. Спочатку відмовлялась від операції, адже вважала, що мене розігрують. Потім я почала запевняти всіх, що відчуваю штовхання малюка. Мене перевірили ще раз. Але все марно. Дитинка вже була неживою.

– На жаль, ми нічого не можемо зробити. Мені шкода…

Словом зробили операцію і поклали в лікарню на тиждень, щоб поспостерігати за моїм станом. Намагались навіть підсунути нам психолога. Однак мені було не того. Я просто хотіла швидше поїхати додому. 

Через тиждень мене виписали. Вдома мене зустрів чоловік. Однак в його поведінці я помітила деякі зміни. Спочатку списала все на те, що він теж втратив дитину. Але ввечері Сашко покликав на розмову. 

– Марино, я подаю на розлучення. Вже не витримую цих невдач. Я хочу нормальну родину, з дітьми і дружиною. А ти мені цього дати не можеш. Скільки раз ми вже намагались завести дитину? І скільки з них це було вдало? Жодного. 

– Добре, скажеш дату, коли явитись в суд. Квартиру мені подарували батьки. Речі збирай і вихід сам знаєш де. 

А що він очікував? Що я буду битись в істериці і кричати, щоб він мене не кидав? Ні, я втратила дитину. Просто хочу десь закритись, щоб ніхто не чіпав мене. Потім якось розберусь з цим всім.

Насправді мені навіть жити не хочеться. Стільки років жила з думкою, що вийде, що ми разом здолаємо всі невдачі. Знаєте, як я зраділа, коли дізналась, що вагітна і малюк перетнув цю прокляту межу трьох місяців? А тут тепер таке. То ж розлучення з Сашком, це останнє про що я хочу зараз думати.