Я два дні лежала з температурою, а ти навіть чаю не зробив! Ти не чоловік, а марна істота! А тепер, коли захочеш пожерти готуватимеш сам!
Дмитре Дмитре, будь ласка сходи в аптеку.
Голос був чужий, сухий і ламкий, мов листя, що підвисло на підвіконня. Олеля ледве впізнала його. Він дряпав пересохле горло, і кожне слово лунало в її голові тупим, розпеченим ударом. Вона лежала, притиснувшись до потієї подушки, і дивилась у стелю, яка, здавалося, повільно опускалася, готова розчавити її. Тіло стало єдиним вогнищем болю. Кожен суглоб, кожна кістка крихке скло, і навіть найменший поворот голови викликав нову хвилю мук. Жар був не лише температура це була живий демон, що вкоренилася під шкірою, заливала мязи свинцем і плавила її зсередини.
З коридору вітальні долинав ритмічний стукіт клавіш і люті клацання миші, переплітані короткими гортанними вигуками. Це був світ Дмитра. Світ, у який він занурювався, надягнувши величезні, схожі на шолом пілота навушники. У віртуальній реальності вирували бої, захоплювалися бази, лилася цифрова кров. Там він був командиром, героєм. У їхній крихітній киянській квартирі лише силуетом, що згорбився в ігровому кріслі.
Дмитре, ти чуєш? Мені дуже погано. Потрібні жарознижувальні та щось від горла.
Вона бачила його спину широку, сильну, зараз напружену азартом гри. Він не обернувся. Лише ліва рука на мить піднялася над клавіатурою, ніби жестом «чую, зрозумів, залишай мене в спокої».
Угу, зараз
«Зараз» не наступало. Час став тяжкою, тягучою масою. Хвилини зливалися в години. Сонячне світло, що пробивалося між вікном і рамою, перетворилося на сірі сутінки, а потім зникло в густій темряві. Олеля то провалювалася в липкий кошмар, то виринала в реальність, сповнену болю, спраги й нескінченних звуків його бою. Вона мріяла про простий курячий бульйон не про делікатес, а про гарячу, солону рідину, що зігріла б її зсередини.
Раптом у вітальні зявився звук дзвінка домофону, коротка розмова, шелест. А далі запах. Густий, пряний, убивчо апетитний аромат гарячого тіста, плавленого сиру й пепероні. Піца. Він замовив собі піцу. Це не викликало гніву на гнів уже не залишалося сил. Тільки хвилю безвихідного відчаю. Він, за десять метрів від неї, їв і задовольнявся, а вона в спільній кімнаті розчинялася у лихоманці, ніби зайвий предмет.
Зібравши останні крихти волі, вона знову крикнула, цього разу голос майже схожий на кахікання.
Дмитре води, будь ласка Пити хочу.
Тоді він нарешті відреагував. Зняв один навушник, повернув голову. Його обличчя, освітлене синюватим блиском монітора, виглядало чужим. Очі блищали азартом, губи напівусмішкою передчуття перемоги. Він дивився на неї, але не бачив. Погляд ковзав по ній, ніби по предмету інтерєру.
Зараз, катку дограю. Майже фінал.
Він знову надягнув навушник, і стіна звуку відрізала його назавжди. Олеля заплющила очі. «Катку дограю» ця фраза, кинута з легким роздратуванням, стала останнім цвяхом у кришку її терпіння. Вона більше не просила. Лише лежала, відчуваючи, як по щоці повільно повзе гаряча сльоза, миттєво випаровуючись на розпеченій шкірі. Вона була не просто хвора. Вона була одна. Абсолютно, гранично одна в одній киянській квартирі з людиною, колись обіцяною бути поруч у горі і в радості. Грип з температурою майже сорока, схоже, не входив до жодної категорії.
Час перестав існувати. Він розчинявся в низці липких снів і коротких болісних пробуджень. Олеля не знала, скільки пройшло день чи вічність. Але зрозуміла, що вогонь всередині згас. На його місце прийшла крижана, виснажлива слабкість. Тіло, що раніше палало, стало холодним і чужим. Простирадла під нею були вологими й липкими, а в роті стояв огидний присмак хвороби.
Спрага охопила її всім тілом. Вона спустила ноги з ліжка, і кімната заштовхнулася, втрачаючи обриси. Олеля заплющила очі, схопившись за край матраца, готуючись до нападу нудоти. Звуки з вітальні не зникли, лише змінили тональність: тепер це був гучний фон його онлайнкоментарів, адресованих невидимим співрозмовникам. Він жив. Його віртуальний світ продовжував крутитися.
Шлях до кухні став для неї підйомом на Еверест. Кожен крок лунав у скронях. Тримаючись за стіну, як старий немічний чоловік, вона повільно, хитаючись, рушила вперед. Повітря в коридорі було спертим, пахло кислим і застарілим. Вийшовши в простір кухнівітальні, вона на мить осліпла від денного світла, а потім зрозуміла, що бачить.
Це був не просто безлад, а памятник егоїзму, збудований за ті два дні. На журнальному столику стояла піраміда з трьох коробок від піци, вкрита застиглим жиром. Поруч гора банок енергетиків і липке кільце від пролитої коли. У раковині вежа з брудних тарілок, кухлів і виделок, що плавали в каламутній воді. На підлозі крихти і упаковки. Він не лише не прибирав, а й перетворював їхнє спільне житло на свою особисту барлогу, де єдиною чистою плямою був екран монітора.
Олеля перекинула погляд на нього. Дмитро сидів спиною до неї в тому ж кріслі, у тих самих навушниках. Він не помітив її появи. У його світі все було простим і зрозумілим, без хворих дружин, без побутових проблем і відповідальності.
Вона підбігла до холодильника, відчепила пляшку мінеральної води і зробила кілька глибоких ковтків, відчуваючи, як рідка життя повертає її до реальності. У цей момент він, почувши шурхотіння дверцят, зняв навушники. На його обличчі з’явилася лінива, байдужа цікавість. Він окинув її поглядом блідою, розблювленою в незмінній футболці і на губах виросла крива усмішка.
О, очуняла? А то їсти вже хочеться.
Фраза впала в оглушливу порожнечу її свідомості, ніби камінь у глибоку криницю. Не «Як ти почуваєшся?», а просте «очуняла». Вона стала, ніби побутовий прилад, що нарешті полагодився, готовий виконувати свої функції і його потребу. «Їсти хочеться». У цей момент її слабкість випарувалася, замінена хвилею кристально чистої люті. Вона подивилася на нього, на гори сміття навколо, і вперше за два дні відчула себе надзвичайно сильною.
Всесвіт, що раптом хитався, замер, набувши дзвінкої різкості. Слабкість, що затуманювала свідомість, спалахнула, спалена білим полумям гніву. Це був не крик, а вибух глибинний, тектоничний зсув, якого Дмитро у своєму затишному світі з пікселів і фастфуду не міг передбачити.
Ти серйозно? Я тут два дні в поті плавала, встати не можу, щоб до туалету дійти! Я тебе просила, благала, як остання жебрачка, сходити за ліками! А ти ти катку догравав! Я хотіла пити так, що губи прилипали до зубів, а ти їв свою піцу, і її запах тут, у спальню, тягло! Я задихалася, а ти навіть не підходив!
Вона не кричала, а випльовувала слова, кожне важкий, гострий камінь, який вона кидала в його непробивний спокій. Звинувачення були настільки конкретними, що на них не можна було відповісти «сама винна» або «не перебільшу».
Дмитро спостерігав за спалахом, схрестивши руки на грудях, і на його обличчі був той вираз, який Олеля ненавиділа більше за все вираз дорослого, що слухає беззмістовне бормотання. Він чекав, коли словесний потік вичерпається, коли вона видихнеться, і можна буде знову надягнути навушники. Для нього це був лише шум, фон.
Нарешті Олеля замовкла. Не тому, що закінчилися слова, а тому, що зрозуміла це безглуздо. Вона дивилася на нього, на його позу, на легку посмішку, і вся її лють сконцентрувалася в крижану кулю в грудях.
Дмитро, зачекавши паузу, з глузливою турботою сказав:
Виговорилася?
Це була остання помилка. Він чекав сліз, закидів, продовження скандалу. Але Олеля нічого не відповіла. Вона мовчки вивчила його очі кілька секунд, і в її погляді не було ні болю, ні образи лише холодна рішучість хірурга перед операцією. Тоді вона розвернулася.
Я два дні лежала з температурою, а ти навіть чаю не зробив! Ти не чоловік, а марна істота! А тепер, коли захочеш поїсти пожерти собі сам!
З цими словами вона різким рухом відкрила дверцята холодильника. Холодна пара вирвалася назовні, огорнувши її фігуру. Дмитро з подивом спостерігав, що вона робить. Він уявив, що вона просто підете їсти наодинці, а вона підготувала справжню битву.
В її руках зявилася велика, пятилітрова каструля, у якій дожидався свій час темнорубіновий борщ, зварений ще до хвороби. Вона витягла її, поставила на підлогу. Потім її рука схопила важкий контейнер із золотистим пловом, де рис був просочений ароматом мяса та спецій. Поруч гуляш, тушкована капуста, курячі котлети усе, що вона готувала, щоб залишитися живою кілька днів.
Дмитро, глядач у власному кухонному театрі, не міг зрозуміти задуму. На його обличчі застиг вираз здивованого, трохи збентеженого. Він відкрив рот, аби сказати щось, та Олеля, не обертаючись, підхопила найважчу каструлю з борщем і, впевненим кроком, попрямувала до туалету.
Двері у туалет були відкриті. Білий керамічний унітаз, звичний і буденний, тепер виглядав як жертвенний вівтар. Олеля стояла над ним, тримаючи важку каструлю. Вона нахилилася, і густий, рубіновий потік борщу, з мяськом та овочами, вилетів у воду. Аромат буряка, часнику й наваристого бульйону заповнив маленьку кімнату, змішуючись з запахом хлорки.
Ти що робиш? вигукнув Дмитро, стоячи у дверях кухні, мовши, що втратив здатність сприймати.
Вона не дала йому відповіді. Після того, як останній шматок картоплі зник у потоці, вона натиснула кнопку зливу. Рев води оголосив кінець сцени гучний, остаточний, немов крапка в довгому реченні. Поставивши порожню каструлю на кахель, вона повернулася на кухню.
Тепер Дмитро зрозумів, що це не спонтанна істерика, а методичне, холодне знищення. Він крикнув:
Ти з глузду зїхала?! Це ж їжа! Ти уявляєш, скільки це все коштує?!
Його крик був спрямований не на неї, а на товари, на цінність, яку він так цінував. Олеля пройшла повз нього, ніби він був порожньою постаттю. Після борщу слідував плов, який зникав у каналізації, під час кожного спуску звучав оглушливий рев води.
Лють Дмитра досягла піку. Він метався по кухні, розмахуючи руками, обличчя червоне від гніву.
Що ти робиш?! Вилити всю їжу! Я що, маю її їсти? Ти готувала, а тепТепер залишилось лише порожнє спокійне шепотіння вітру, що проникає в порожню кухню.
Залишити відповідь