Маленька Віка, щоб її ніхто не помітив, потихеньку спостерігала за тим, як батько заводить у її маленьку кімнату стареньку жінку. Жінка була низького зросту і вся у зморшках.

-Так, мамо, тут, звісно, не так просторо, як у тебе, але решта умов значно краща: опалення центральне, вода сама ллється – нікуди ходити та тягати її не треба, туалет теплий. А коли ми твою хатинку продамо і купимо собі квартирку більше, то й у тебе місця буде багато – виділимо тобі персональну кімнату.

-Ой, а що ж таке ліжечко маленьке? – голос бабусі був ледве чутний, але дуже добрий. – Навіть я зі своїм зростом на ньому не поміщуся…

-А! Це Вікі, твоєї внучки. Ти не бійся, ми тобі інше ліжко принесемо, більше!

-Так потім зовсім місця не залишиться!

-А що ти бігати-стрибати тут хочеш? Вже не дитина! – добродушно засміявся батько. – Нічого, якось поміститеся!

-А Віка це …

-Так! – голос батька раптом став жорстким. – Дочка Поліни.

-І твоя, – м’яко поправила старенька, анітрохи не злякавшись грізного голосу сина і додала: – Царствіє небесне, Поліночці.

Віка інтуїтивно перехрестилася.

Мама була дуже гарною і дуже доброю. Вона дуже любила свою доньку, Вікторію, яку назвала на честь коханої героїні одного з романів, які читала запоями.

Але одного дня все це зруйнувалося. Мама не прокинулася. Віка не розуміла, що відбувається. Чому всі плачуть та шкодують її.

Чому тато ходить чорніше за хмари та не звертає на неї уваги. Страшне слово “пом.ерла”, яке вимовляв майже кожен, хто заходив до них додому, переслідувало Віку, хоч вона й не розуміла, що воно означає.

Потім вони довго їхали з батьком його машиною. Він мовчав і не відповідав на її запитання. Зрештою, не витримав, зупинився.

-Немає більше мами, Віка! І не буде! Житимеш зі мною та моєю родиною! У тебе є ще два брати.

Віка трохи заспокоїлася. Але коли вони увійшли до квартири до батька, їх зустрів пронизливий крик якоїсь скуйовдженої жінки:

-Навіщо мені твій виродок? Нагуляв – сам і займайся тепер нею! Не треба вішати на мене свою байстрючку!

Віка стояла, втиснувшись у стіну. На крики вийшли два хлопчики-погодки. років з дванадцяти. Вони вороже дивилися на дівчинку.

-Гей, ти хто? – Запитав один з них. – Що за опудало?

А другий просто взяв, підійшов і відібрав сумку. Розстебнувши її, він вивалив вміст на підлогу.

-Так! Що тут у нас? Фу! Ганчір’я якесь! Ти його на смітнику зібрала чи що? – Він почав топтати речі дівчинки ногами. Віка закричала. На крик прибігли батько з жінкою, яка сильно кричала.

-Ось, бачиш! – Знову заверещала баба. – Не встигла зайти до хати, одразу скандал влаштувала. Чого ти репетуєш?

Віка підвела злякані, зі сльозами, оченята на батька. Той, оцінивши ситуацію, холодно кинув:

-Марш у кімнату! А ти, – звернувся він до Віки, – йди за мною!

Дівчинка слухняно пройшла за батьком. Слідом їм линули шипіння жінки.

-Віка! – вони ввійшли в крихітну кімнату з маленьким віконцем, що служила раніше, мабуть, коморою. – Так вийшло, що твоєї мами не стало. Ти житимеш зі мною та моєю родиною. Ця жінка – моя дружина. Звати її Олена. А хлопчики – сини, Рома та Коля. Спробуй порозумітися з ними.

Батько залишив її, але не на довго. Незабаром він приніс маленьке стареньке ліжко і ту саму тумбочку.

-Звикай!

Життя Віки кардинально змінилося. Хоч як вона намагалася, сім’я батька так її й не прийняла її.

Тітка Олена, побачивши дівчинку, починала злитися і кричати, що посадили їй на шию нагуляну дитину. Хлопчаки намагалися якомога болючіше вщипнути чи стукнути дівчинку.

Незабаром Віка зрозуміла, що їй краще не виходити зі свого кута, поки хтось є вдома. Вона всі дні сиділа у своїй кімнатці та грала старою лялькою – все, що залишилося в неї від минулого життя.

Іноді хлопці заходили до неї та починали знущатися, але після того, як їх помітив батько і всипав гарного ременя, хлопці не підходили до її дверей.

Зате повною мірою відривалися, коли вона змушена була виходити зі свого притулку: у туалет, помитися чи поїсти. Годували її теж не з усіма разом і не тим, чим всіх інших.

Віка відчувала запах млинців, що готуються на сніданок, але сама отримувала вівсяну кашу на воді та порожній суп. Лише іноді батько крадькома давав їй пару цукерок.

Віка мріяла швидше піти до школи, щоб хоч із кимось поспілкуватися та знайти друзів. Але до школи було ще дуже довго.

І ось ця бабуся – її нова сусідка. Віка забилася в куток свого ліжечка і потихеньку спостерігала, як влаштовується бабуся.

Як батько з хлопчиками втискає в її комірчину старенький диван і невелику шафу. Після всіх установок, у кімнатці зовсім не залишилося місця для будь-яких пересувань.

-Ну що, давай знайомитися, – сказала бабуся, сівши на диван, – я, тітка Клава, мати твого тата, отже, бабуся. Можеш мене так і називати.

-Я Віка. Вікторія, – тихо промовила дівчинка.

Вона не хотіла спілкуватися з цією бабусею. Не вірила, що та може ставитися до неї по доброму.

Хай там як, але вони потоваришували. Об’єднало їх те, що їх обох родина батька ненавиділа.

Щоправда, у вічі бабці Клаві своїх претензій ніхто не висловлював, але Віка чула, як тітка Олена шипіла, що батько підкинув на її голову ще й шалену стару.

А хлопчаки намагалися якось нашкодити бабусі. То окуляри в неї стягають і розіб’ють, то чай проллють, то капці сховають. Щоправда, їла старенька разом з усіма, на кухні. І це її дуже дивувало.

-Петро, а що ж Віку ви за стіл не садите? – спитала вона, коли помітила, що дівчинка харчується у своїй кімнаті.

-Так місця немає! – відповіла за сина дружина.

-Та як же немає? Он, я можу посунутися, хлопці теж.

-Ще чого! – скривився жвавий Роман. – Не вистачало ще всяких байстрюків за стіл садити!

-Та що ж ти таке кажеш? – ахнула бабуся Клава. – Адже вона ж сестричка твоя рідна!

-Петро! – Заголосила Олена. – Будь ласка, поговори зі своєю мамою! Це не її справа, як ми виховуємо дівчисько!

-Мамо … – почав Петро, ​​але вона його перебила.

-Я дивлюся, Віка у вас тут як тваринка живе. Ви її й годуєте відповідно. А в чому винна дитина? У тому, що ти загуляв від дружини? Хоча я тепер розумію чому!

-Петро! – Заверещала Олена. Чоловік знову спробував щось сказати матері, але та підняла руку:

-Я зрозуміла! Не хочу більше сидіти з вами за одним столом! – Клавдія підвелася і попрямувала геть із кухні.

Обернувшись, додала:

– Безсовісні ви!

Вночі Віка тихенько, щоб нікого не розбудити, кралася до туалету. Вона знала, що якщо її хтось почує – буде лайка! Батько спить міцно і не почує, як її нишком лаятимуть.

Раптом вона почула пристрасний шепіт Олени.

-Петро! Коли ти будинок продаси? Сил моїх нема! Мало того, що свого виродка притяг, то ще свою шалену матір на мене повісив! А про дітей ти подумав? Про своїх, законних дітей? Як їм жити у такій атмосфері?

-Я що винен, що до нотаріуса запис треба чекати? – Почула дівчинка відповідь батька. – Зараз оформимо довіреність і все можна продавати!

-І відправь будь ласка свою маму кудись!

-Куди? Я обіцяв, що вона житиме з нами!

-Тільки не це! Ти постійно на роботі! А я мушу терпіти все це! Відправ її в будинок для людей похилого віку!

-Ну гаразд! Вирішимо це питання!

-І з дівчиськом треба щось вирішувати! Не місце їй із нами! Хоч і дочка вона тобі, а, мабуть, у матір пішла: якась дика. Може, у неї психічна хвороба! Звідки знаєш? Ти ж не завжди був з ними!

-Добре! – чути було по голосу, що батько засинає.

Забувши про туалет, Віка кинулася назад до себе в комірчину.

-Бабуся! Бабуся! Баба Клава! – голосно зашепотіла вона, штовхаючи сплячу стареньку. Та злякано розплющила очі й сіла.

-Що сталося? Якщо ти мене вперше назвала бабусею, то щось серйозне!

-Вони хочуть тебе в будинок для стареньких здати! Твій будинок продадуть, гроші заберуть, а тебе … туди, ну ти зрозуміла, – плутаючись у словах, зашепотіла дівчинка.

-Ось як! А ти звідки довідалася? – поцікавилася старенька, суворо дивлячись на неї.

Віка злякалася, що зараз отримає, за те, що підслухувала, та й заплакала. Клавдія теж злякалася.

-Ну гаразд, гаразд, що ти? Адже я так! Не бійся! Підслухала? – Дівчинка кивнула. – Ну і молодець! Дякую, знатиму! А тепер лягай, поспи.

Вранці Віка прокинулася від крику. Кричала Олена, називаючи всіх поганими словами та кляла, на чому світ стоїть, Клавдію, а та спокійно складала в сумку свій одяг і казала:

-Вам від мене лише гроші були потрібні. А мене хотіли викинути через непотрібність! Не бувати цьому!

Побачивши, що Віка прокинулася, Клавдія задумливо подивилася на дівчинку і раптом скомандувала:

-А ну, збирайся, Віка! Зі мною поїдеш!

Дівчинка не забарилася, швидко почала збирати свої дрібнички. До квартири увірвався викликаний з роботи Петро.

-Мамо! Що відбувається? Куди ти збираєшся? – Побачивши повністю одягнену дочку, він закричав на неї: – А ти куди?

-Вона поїде зі мною! – твердо промовила Клавдія. – У село! Я не дозволю знущатися з дитини! А опиратимешся, подзвоню Сашкові та все про тебе розповім!

Олександр був молодшим братом Петра і, до того ж хорошим юристом. Петро його побоювався.

Він замовк і сів на стілець. Клавдія, взявши за руку дівчинку, пішла до дверей. Обернувшись, докірливо похитала головою:

-Безсовісні!
***
Віка вийшла на ґанок покликати Мурку. Ось уже пів року вона жила у бабусі Клави та намагалася їй допомагати. Бабуся була дуже добра і смачно пекла млинці.

-Мурко! Мурко! Ну, куди ти знову втекла? У тебе кошенята скоро з’являться, а ти все гуляєш!

До будинку під’їхала величезна гарна машина. З неї вийшов молодий чоловік та вродлива жінка. Вони подивилися на Віку, яка уважно їх вивчала та весело запитали:

-Гей, принцесо! Не знаєш, господарі вдома?

-Ну я господиня! – відважно повідомила дівчинка. – Що вам треба?

-А бабуся Клава, бува, не з тобою живе, господине? – Чоловік підійшов і дістав з сумки, яку тримав у руці шоколадку. Простягнув її Віці.

-З нею, з нею! – почувся радісний голос бабусі. – Сашенька, Оленко, як я рада! Проходьте!

-Пішли, господиня? – Чоловік, якого бабуся назвала Сашенькою, весело підморгнув Віці.

Через кілька хвилин усі пили чай з гарним та смачним тортом, привезеним гостями та весело балакали. Сашенька виявився молодшим сином бабусі Клави, а Оленка – його дружиною.

Увечері Віка пішла показувати Олені село, а Олександр сів на ганку поряд з матір’ю.

-Хто це? – кивнув він услід Вікі.

Клавдія йому все розповіла. Чоловік похитав головою.

– Ніколи мені не подобалася ця Олена братова. Зла, жадібна та хлопчаків такими ж виховала!

-Ну, а ваш Костик як? – спитала бабуся.

-Добре. Ось відправили до табору, а самі вирішили до тебе на тиждень. Ти не проти?

-Та що ти таке кажеш, синку? Звісно ні.

Весь тиждень Віка була на вершині блаженства. Її тітка та дядько не відходили від неї ні на крок. Вони разом ходили до лісу, на річку, до сільської крамниці, де Віці скуповувалися всі солодощі, які вона бачила.

Але наближався день розлучення. Віці було дуже сумно прощатися з новими родичами.

-Ви ж ще приїдете? – Запитувала вона по черзі то Олександра, то Олену.

-Звичайно, принцеса! – Усміхався чоловік і брав її на руки, а Олена цілувала її в щоку.

В останній вечір, коли дівчинка вже заснула, вся трійця сиділа за столом і тихо шепотіла.

-Ви впевнені? — спитала Клавдія. – Я не хочу, щоб дитина знову страждала!

-Мамо! Ну, ти що? Ми дуже полюбили її! Особливо Олена. Та й Костя буде щасливий мати маленьку сестричку!

-Ну дивіться! Якщо щось… краще вертайте її назад, до мене!

Вранці Віка прокинулася від того, що хтось дивиться на неї.

-Дядько Сашко, ти чого? – Здивувалася вона.

-Та ми тут з тіткою Оленою подумали, а може ти до нас у гості хочеш?

Віка розгублено завмерла.

-А як же бабуся Клава?

-А вона тебе зачекає. Та і їй Мурка скоро кошенят приведе.

-Ой! А чи можна?

-Звісно можна!

***
Минуло два роки.

-Бабусю! Ура! Канікули! Ми з Костею їдемо до тебе! На все літо! – оглушливо кричала у трубку Віка. – Ти рада?

-Звичайно ж! – Сміялася Клавдія, відсуваючи трубку від вуха. – Батьків візьмете?

-Ні! Ми самі! Дорослі вже!

Клавдія поклала слухавку і розплакалася. Поїхавши від неї два роки тому, Віка так і не повернулася.

Син із невісткою її вдочерили та вона приїжджала до неї лише на свята та канікули. Дівчинка дуже полюбила свою нову родину і вони відповідали їй повною взаємністю.

Клавдія змахнула сльозу і поспішила на кухню, ставити тісто на пироги.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?