— Бабусенько, а коли мама з татом приїдуть? — запитувала Ліза, не відриваючи очей від млинців, що шкварчали на сковорідці. — А чого ти плачеш?

— Тому що ти скоро поїдеш від мене, — відповіла бабуся Галина, витираючи куточком рушника сльози.

— Я ж буду приїжджати. І мені теж плакати хочеться, — зітхнула дівчинка й втекла до своєї кімнати, щоб не бачити бабусиних сліз.

— Я ж казав, треба було відразу їй усе розказати, — промовив дідусь, відсунувши недоїдений млинець.

— Микола — її батько, йому й вирішувати, коли сказати доньці, — заперечила бабуся. — Ох, горе яке…

Тієї ночі Лізі наснився жахливий сон. Мама щось казала, а потім просто пішла. Ліза плакала, кричала, намагалася її наздогнати, але ніяк не могла.

— Тихіше, сонечко. Це був лише сон, усе добре, — бабуся сиділа на краю ліжка й гладила Лізу по спині, заспокоюючи.

— Мамо… Вона пішла! Я не могла її наздогнати… — ридала Ліза, судомно схлипуючи. — Я хочу до мами…

Коли вранці вона нехотя розмазувала ложкою кашу по тарілці, приїхав тато. Ліза з криком кинулася йому назустріч, а тато підхопив її на руки й міцно притиснув до грудей. Ліза зазирнула йому за плече, але мами там не було.

— Мама чекає мене вдома? — з надією запитала вона.

— Ні, сонечко. Вибач, треба було відразу тобі сказати, — відповів тато, опускаючи її на підлогу й не дивлячись в очі. — Мама… вона стала янголом.

— А як же я? — нарешті, усвідомила дівчинка. До неї дійшло, що мами більше немає і ніколи не буде.

Хоч їй було лише шість, вона помічала, як часто шепотілися дідусь із бабусею. Бабуся постійно плакала й називала її «сиротинкою». А тато раптом став сумним і мовчазним. Ось чому її відправили до бабусі!

Ліза чекала пояснень, але їх не було. Вона повільно побрела до своєї кімнати, притиснула до грудей улюбленого зайчика, подарованого мамою, згорнулася калачиком на ліжку й знову заплакала, як уві сні. Вона чула, як тато сів поруч і гладив її по спині. Поступово вона заспокоїлася, наплакавшись, і заснула.

Через кілька років батько розповість їй усю правду. Мама поїхала з подругою в магазин за продуктами, щоб відсвяткувати її день народження. Навіщо вони поїхали, коли стіл уже був накритий, ніхто не пам’ятав.

Та це й не мало значення. На трасі на них вискочила вантажівка, водій якої заснув за кермом. Мама та її подруга пішли з життя на місці, недалеко від дачного селища.

Ліза не пам’ятала того дня. Вона гралася в саду з Павликом, сином маминої подруги. Він був старший за неї на два роки. Не бачила, як татові подзвонили, як він змінився в обличчі й поїхав.

Вона лише пам’ятала, що плакала, бо свято чомусь скасували, і Павлик більше не грав із нею. Вони їхали додому, у місто, і батько мовчав усю дорогу.

— Миколко, може, мені до вас приїхати на перший час? Як ви впораєтеся самі? — переживала бабуся.

— Ні, мамо, все одно доведеться звикати жити удвох, — відповів батько, забираючи сумки з речами Лізи й несучи їх до машини.

Усю дорогу Ліза сподівалася, що, приїхавши додому, мама зустріне її й обійме. Із завмиранням серця вона зайшла до квартири. Батько прибрав з очей усі мамині речі.

Минув рік.

Одного разу до них у гості прийшла колега батька. Він так її й представив Лізі. Вона була висока, худа, з прямим темним волоссям, що нагадувало блискучий атлас. Лізі вона не сподобалася: від неї віяло холодом, і навіть її посмішка не робила світ теплішим. Коли тато вклав Лізу спати, колега ще не пішла.

Уночі Ліза пішла в туалет. Зазвичай батько залишав увімкненим нічник у передпокої, щоб вона не боялася. Але сьогодні він забув його ввімкнути. Ліза залізла на стільчик і ввімкнула світло. На вішалці висіло пальто колеги, а на підлозі стояли її чоботи, такі довгі, що склалися навпіл. Ліза штовхнула їх, і вони впали в різні боки. З почуттям задоволення вона повернулася у своє ліжко.

Колега ще кілька разів приходила до них у гості. Ліза злилася, ревнувала і востаннє влаштувала скандал із ревом і погрозою втекти з дому, якщо батько не любить її, Лізу. Вона справді втекла б, якби на вулиці не було так темно й холодно. Уночі Ліза не побачила довгих чобіт у передпокої. Тільки на підлозі залишилися брудні сліди. Увечері йшов дощ.

Вранці незадоволений батько розбудив Лізу, квапив одягатися швидше. Машина не завелася. Довелося бігти на зупинку маршрутки. Ліза спотикалася, але батько міцно й боляче тримав її за руку. Раніше він сказав би, що Ліза незграбна як ведмежа. А тепер із роздратуванням кинув, що вона клишонога як ведмідь. Ліза мовчала і щосили намагалася не розплакатися від образи.

У маршрутці було багато народу і тісно. Тато посадив Лізу навпроти дівчини, круглі коліна якої торкалися худеньких гострих колін Лізи. По плечах дівчини розсипалося пишне кучеряве волосся, а на голові був одягнений смішний берет. Яскраво червоний, він закривав половину чола і стирчав, як тарілка. Ліза в усі очі роздивлялася дівчину. Вона сиділа не біля вікна, а більше нічого цікавого не було навколо, крім цієї дівчини навпроти.

Вона теж іноді поглядала на Лізу. Її очі посміхалися, а на щоках то з’являлися, то зникали ямочки.

На наступній зупинці Ліза з татом вийшли з маршрутки. На мить, через відчинені двері, вона знову побачила дівчину. Та помахала їй рукою. Але наступного моменту двері зачинилися, і дівчина поїхала.

Увесь день Ліза згадувала пухнасті кучерики, смішний берет і ямочки на щоках. Увечері вона запитала батька, чи сподобалася йому та дівчина в маршрутці?

— Яка дівчина? – Батько навіть погляду не відірвав від комп’ютера.

— У червоному береті. Ти не міг не помітити її. – Наполягав Ліза.

— Ти говориш про товстушку? Не відволікай, мені терміново потрібно доробити дещо, – відповів він, продовжуючи друкувати.

— Вона не товста, а пухнаста. – Ліза ображено відійшла від батька.
— Треба ж, пухнаста. – Механічно повторив батько.

Наступного дня вони їхали в садок на машині. Татова колега більше не приходила до них у гості. Після дощової осені настала сніжна зима. Щодня вранці Ліза мріяла, що б машина знову не завелася, і вони поїхали б маршруткою. Мріяла знову зустріти ту пухнасту дівчину. Але машина заводилася справно.

Чи то Ліза дуже хотіла, чи хтось згори почув і вирішив допомогти, тільки одного разу машина знову не завелася. Ліза зраділа, але батько викликав таксі. Тільки на зворотній дорозі із садочка вони сіли в маршрутку. Батько взяв Лізу на руки, щоб її не затоптали пасажири, які тісно набилися в салон.

— Сідайте, будь ласка. – Почула Ліза дзвінкий голос, повернула голову і задихнулася від щастя.
Вона впізнала б із тисячі це кругле обличчя, усміхнені очі та ямочки на щоках. Тільки цього разу на дівчині надітий не смішний берет, а в’язана шапочка, з-під якої в різні боки стирчали дрібні кучерики.

Батько посадив Лізу на сидіння, а дівчина стала поруч із ним.

— Тату, тату, – кликала Ліза і смикала батька за рукав.

— Що? – Він трохи нахилився до неї, наскільки дозволяла тіснота в маршрутці.

— Це вона. – Помітивши не розуміючий погляд батька, Ліза нагадала. – Ну та, пухнаста дівчина.

Батько невдоволено випростався, але все ж подивився на верхівку шапки поруч. На наступній зупинці пасажири пробиралися до виходу, раз у раз штовхали, притискали батька і дівчину один до одного.

Батько вибачався, дівчина посміхалася у відповідь, і Ліза не могла визначити, хто з них має радісніший вигляд.

— А мене Ліза звати. А вас? – Ліза вирішила не проґавити можливість познайомитися з дівчиною.

— Василина, – відповіла та й усміхнулася.

— Вам дуже личить ім’я. А мого тата звати Микола.

— Дуже приємно. – Посміхнулася Василина і підняла очі на Миколу.

Вигляд у тата був винуватий, немов він вибачався за Лізину зухвалість.

— А ви заміжня? – випалила Ліза і з надією втупилася у Василину.

— Припини. Так не можна розмовляти з дорослими. – Тато сердито подивився на Лізу.

Вона опустила очі. Василина нахилилася до неї, серйозно і тихо сказала: «Не заміжня».

Серце Лізи розширилося від радості, вона хотіла сказати щось важливе, але батько вже підштовхував її до виходу. На вулиці він помітив сльози на очах доньки, занепокоївся, чи не віддавили їй ногу. Ліза плакала і мотала головою.

Увечері батько лаяв Лізу за поведінку в маршрутці.

— Вона на маму схожа. А твоя худа колега ні. – Ліза капризно тупнула ногою. – А тобі вона не подобається, бо товста.

— Пухнаста. – Поправив її батько. – Не можна ось так узяти і змусити людину стати твоєю мамою. У неї можуть бути свої плани, чоловік і діти. Ти не знаєш її. І я… Мама тільки одна.

— Але її немає! Ні! – Ліза втекла у ванну і замкнулася там.

— Лізо, відкрий. Я обіцяю, коли ми її знову зустрінемо…

— Ми весь час їздимо на машині. Як ми зустрінемо її?! – Ліза відчинила двері.

У суботу вранці вони з татом поїхали на машині в торговий центр. Ліза дивилася у вікно від нічого робити. Раптом вона помітила знайоме обличчя.

— Тату! Зупини! – закричала вона, дивлячись назад.

Завищали гальма, машина зупинилася біля тротуару.

— Що? Де болить? – захвилювався батько, але Ліза не відповіла.
Вона відчинила дверцята, вибралася з машини і побігла назад.

— Василино! – Ліза врізалася в неї, уткнулася в живіт, потім підняла ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,,щасливе обличчя.
Василина теж радісно посміхалася їй.

— Вибачте її. Ліза вбила собі в голову, що ви підходите їй у матері. – Почувся збентежений голос батька.
Ліза, як і раніше, притискалася до Василини.

— Це ви мені вибачте. Я чекала вас із Лізою. Думала, якщо ви поїдете куди-небудь маршруткою, то ми зустрінемося на зупинці. А у вас машина, виявляється. – Просто зізналася Василина. – Я зрозуміла, що в Лізи немає мами. Я весь час думала про неї, – щиро, без збентеження сказала Василина.

— А поїдьте з нами. Що ми стоїмо посеред вулиці? – Микола з надією подивився на Василину.

Вони весело провели час. Батько вперше багато посміхався і жартував, зовсім як раніше. А Василина зовсім виявилася не товстою. Просто пухнасті кучерики й об’ємне пальто створювали таке враження. Але й не худа, як колега.

Тепер, коли Ліза виходила вночі в туалет, завжди перевіряла, чи висить на вішалці її пальто. Чи не наснилася вона. І засинала щаслива. Адже в неї тепер є мама. Пухнаста.

Свою першу маму вона пам’ятала і любила. Але ж вона стала янголом. Ліза була впевнена, саме вона влаштовувала поломку машини і зустрічі з Василиною. Адже життя триває. І дівчинці, яка дорослішає, потрібен хтось поруч, з ким можна ділитися жіночими секретами.

***

Ця історія неначе зворушлива казка про те, як дитяче серце відчуває правду, яку дорослі намагаються приховати. Ліза, незважаючи на свій юний вік, відчула втрату і самотність, навіть коли її тато та бабуся намагалися захистити її від болю.

Її відчайдушні пошуки нової мами та її інтуїтивне відчуття Василини — це не просто дитячі примхи, а глибока потреба у жіночій любові та опіці.

Це нагадує нам, що любов та зв’язок не завжди мають бути біологічними, а іноді їх може “спроєктувати” і янгол. Ця розповідь показує, що навіть після втрати, життя триває, і нове щастя може прийти в найнесподіваніший момент. А іноді для цього потрібна лише поломка автомобіля, щоб доля зіштовхнула людей разом у тісній маршрутці.

Історія Лізи та Василини — це також нагадування для дорослих про те, що іноді потрібно слухати дітей, які бачать світ не через призму образ чи розчарувань, а через призму щирості та надії.

Дитяче серце не знає, що таке “товстушка” чи “худа”, воно відчуває лише доброту та тепло. І саме ця простота дозволяє йому знаходити те, що дійсно має значення.

Чи були у вашому житті такі моменти, коли ви вірили в диво, і воно справді траплялося? Поділіться, дорогі читачі.