Гліб почав цю розмову у вівторок за вечерею, коли Леся зчищала крихти зі столу. Він розслаблено сидів на стільці, крутив у пальцях дерев’яну зубочистку й говорив так, ніби пояснював елементарну задачу.
– Я розлучатися не збираюся, одразу кажу. Хочу, щоб нам обом стало легше, розумієш?
Леся покидала тарілки в мийку, повернула кран і, не обертаючись, перепитала:
– Це в якому саме сенсі легше?
– Я за вільний шлюб. Якщо вже гуляти, то гуляти, – усміхнувся чоловік. – З ким захочеться бачитися, без огляду один на одного. П’ятнадцять років на обручках, від цього обов’язку вже тисне.
Говорив він про це буденно, наче радив узяти щось по акції в магазині біля дому. Спокійно, з ледачою впевненістю людини, яка все вирішила й тепер чекає лише на згоду.
Леся клацнула краном, витерла руки об рушник, розвернулася і сперлася стегнами на тумбу.
– Тобто ти зібрався ходити наліво?
– Я за те, щоб нам обом не було затісно.
– А побут?
– А побут іде собі як ішов. Навіщо ламати те, що й так працює?
Він усміхнувся, і Леся раптом зрозуміла, що за всі роки шлюбу не бачила на його обличчі такого самовдоволення. Наче він щойно винайшов щось геніальне й уже чекає оплесків.
– Добре, – коротко сказала вона.
Гліб моргнув, збившись із думки:
– Що “добре”?
– Ти правий. Ми ж уже дорослі люди.
Вона зняла фартух, закинула його на цвях біля плити й пішла до спальні. Гліб ще трохи посидів, потім піднявся до холодильника по пиво й дивився в телевізор із виглядом переможця.
У середу зранку все було, як завжди. Леся встала ще затемна, зварила каву, поставила перед ним сковорідку з яєчнею, повісила на спинку стільця випрасувану футболку. Гліб снідав, втупившись у смартфон, і аж світився від своєї шляхетності.
На заводі він підійшов до свого приятеля Богдана з інструментального цеху:
– Коротше, ми з Лесечкою вирішили дати одне одному простір. Вільний шлюб!
Богдан глянув на нього з-під лоба так, ніби почув дурницю:
– І вона не вибухнула?
– Ні жодного крику, нормальна розмова двох дорослих людей.
– Ну-ну, – хмикнув Богдан і повернувся до токарного верстата.
Гліб вирішив, що той просто заздрить. У Богдана дружина без кінця дзвонить: де ти, купи хліба, чому затримуєшся. А тут – справжня свобода!
Того ранку Леся взяла відгул і поїхала до адвоката. Перед прийомом вона завантажила з банківського застосунку виписки по всіх рахунках, до яких мала доступ: і зі свого, і зі спільного.
Адвокат пояснив, які гроші та яке майно доведеться враховувати, якщо розмова про свободу таки дійде до розлучення.
Увечері Леся поклала витяг перед Глібом.
– Раз у нас тепер свобода, давай спершу розберемося з грошима. Ось усі рахунки, які я бачу. Тепер покажи й свою особисту виписку.
– Навіщо це? Я ж сказав, розлучатися не збираюся.
– А я після ранкової поїздки до адвоката хочу розуміти, на що можу розраховувати, якщо передумаю. І спільні витрати теж будемо ділити навпіл. Як і побут.
Усмішка одразу сповзла з його обличчя. Гліб мовчки відкрив банківський застосунок і показав їй виписку зі свого рахунку. Потім ще спробував пожартувати, але Леся вже склала папери в теку.
У четвер у Гліба був вихідний. Леся розбудила його о восьмій.
– Я їду на дачу до Руслани. Надовго.
– А що їсти?
– У холодильнику майже порожньо, придумай собі щось сам.
– Зачекай! А футболки? Мені ж завтра на нараду в цех, треба йти в чистому.
– Футболки в пральні біля базару. Талончик на комоді. Забереш сьогодні, вони до шостої працюють.
Вона це випалила на ходу, натягуючи рюкзак, а Гліб знову відчув холод усередині, наче в підписаному договорі раптом виліз пункт дрібним шрифтом.
– Стій, ми ж домовлялися, що дім не ставимо на паузу!
Леся зупинилася біля порога, поправила лямку й глянула на нього із жалем:
– Ми домовилися бути вільними. А вільні самі вирішують, де їхні вихідні і де їхні випрані речі, любий.
Двері грюкнули глухо, а в квартирі монотонно закапав несправний змішувач.
На обід Гліб з’їв сухий шматок батона з рештками майонезу. Хотів зварити сосиски, але забув про них на плиті: вода википіла майже повністю, оболонка полопалася, а сосиски пригоріли.
Він спробував увімкнути трансляцію матчу, та думки вперто поверталися до завтрашньої білої футболки. Пральня зачиняється о шостій, а де її шукати – незрозуміло.
П’ятнадцять років чистий одяг сам з’являвся у шафі, і Гліб жодного разу не замислювався, скільки для цього треба порошку й чужих нервів.
Він знайшов талончик і набрав номер.
– Алло, яка адреса?
– Базарна шістнадцять. Сьогодні працюємо до п’ятої.
До п’ятої лишалося сорок хвилин. Гліб швидко взувся, схопив ключі й помчав. До пральні він влетів за п’ять хвилин до закриття, захеканий і роздратований.
Вдома запхав футболки в шафу, сів на табуретку. Мийка була вщерть забита брудним посудом. Він дивився на це так, ніби бачив уперше.
Мив він усе понад годину, впустив чашку – та розлетілася вщент. Коли збирав уламки, порізав палець, поліз шукати пластир і перерив усю аптечку. Все валилося з рук.
Увечері замовив доставку ролів, їв їх просто з коробки й написав Лесі:
– Ти як там?
Відповідь прийшла лише за кілька годин: «норм».
Гліб перечитав це слово разів п’ять, і з кожним разом воно здавалося дедалі більш глузливим.
У п’ятницю він прокинувся голодний. Звичного запаху млинців не було, кухня зустріла холодною пусткою.
У холодильнику знайшлися тільки дві пляшки з-під мінералки та засохлий шматок ковбаси. Довелося йти в гастроном за рогом. Він купив пачку пельменів, батон і масло.
Пельмені розварилися в клейку масу, і він доїдав їх без жодного бажання, запиваючи водою з фільтра.
Знову написав:
– Коли повернешся?
– Завтра.
– О котрій?
– Без поняття. Я ж вільний птах, забув?
Він кинув телефон на клейонку. Мийка знову була повна. На підлозі розтікся соус із упакування, яке впало. Рушник лежав зім’ятим клубком біля ніг.
Гліб розізлився й зателефонував тещі.
– Мамо, а як ця мікрохвильовка вмикається?
– Та що у вас на кухні? А де Леся?
– На дачі в подруги.
– І ти не можеш навіть суп розігріти?
У її голосі прозвучала втома, ніби вона вже тисячу разів передбачала цей безлад.
– Натисни кнопку з тарілкою, потім крути ручку на потрібні хвилини й запускай.
– Яку тарілку? У нас сенсор!
Теща зітхнула так важко, що Гліб скривився.
– Глібе, ти хоч розумієш, що робиш?
Він скинув дзвінок, кинув слухавку й ударив ногою по ніжці стільця.
Леся повернулася в суботу пізно вночі. Скинула куртку, окинула кухню поглядом.
На столі стояли дві коробки від ролів, плита була заляпана. Мийка переповнена. Рушник валявся в бруді. Сам Гліб сидів перед телевізором із кислою міною.
– Привіт, – сказав він.
– Привіт.
– Повечеряєш?
– Я не голодна.
Він підійшов ближче, сперся плечем об одвірок:
– Лесю, давай уже згортати цю історію зі свободою.
– Це з чого раптом?
– Та це ж повна маячня!
– Що саме?
– Ну ось це життя окремо. Навіщо воно, якщо ми сім’я?
Леся сіла на єдиний вільний стілець, скинувши з нього його брудні шкарпетки, і схрестила руки на грудях.
– Глібе, ти за три дні не зміг просто розігріти напівфабрикати, знайти засіб для миття посуду й випрати свої речі. І ти думав, що ми так живемо нормально?
– Ну, я трохи розгубився…
– Стоп. Дай мені договорити. Ти завів розмову про свободу у вівторок після вечері, яку я приготувала, за столом, який я витерла, у чистій сорочці, яку я випрасувала. І запевняв, що побут не постраждає. Так?
– Я про інше думав…
– Я знаю, про що ти думав! Ти збирався тинятися де заманеться, а я мовчки й далі тягнула б усе на собі. Прання, готування, прибирання йшли б собі далі, ніби так і треба. За твоєю логікою це “побут сам якось крутиться”, а за моєю – “я горбачусь”!
Гліб відійшов від стіни й зробив крок до неї.
– Лесю, я справді помилився.
– Ще б пак. П’ятнадцять років не думав, а тут раптом просвітліло!
Вона говорила тихо, без крику, і від цього спокою йому ставало ще гірше. Жодної бурі, просто розбір його нікчемності по деталях.
– Я зав’язую з цією свободою, чуєш?
– Дійшло нарешті. А далі що?
– Житимемо, як і раніше.
Леся підвелася, підійшла до мийки, окинула поглядом завал і повернулася до чоловіка.
– Як раніше вже не буде, Глібе! Мені набридло бути прислугою. Поки я сиділа на дачі, голову добре провітрила.
– Це ти натякаєш на розлучення? Тому й їздила до адвоката?
– Я їздила дізнатися, що робити, якщо до цього дійде. А поки що це натяк на те, що завтра посуд миєш ти. Обід готуєш ти, а речі прасуєш сам, хоч би й через раз. Сміття виносиш не тоді, коли я гаркну, а коли відро вже повне під зав’язку.
– Та я праску востаннє в руках тримав в армії!
– Навчишся! Я теж не народилася з дипломом кухаря.
– Ти з пелюшок готуєш!
– Помиляєшся! Я з пелюшок уміла тільки плакати, а борщі варити й підлоги мити навчилася тут, бо комусь треба було розгрібати цей бардак!
Він замовк. У кухні повисла густа тиша. Гліб не відмахуався і не жартував, просто слухав, і кожне слово точно влучало в ціль.
У неділю о сьомій ранку Леся прокинулася від дивного гуркоту. На кухні хтось брязкав посудом і шкварчав олією. Вона вийшла в коридор.
Гліб стояв у самих трусах і фартуху з намальованими котами та намагався перевернути омлет, який уже підгорів по краях.
– Доброго ранку, – кинув він, не обертаючись.
На столі стояли дві тарілки з криво нарізаним хлібом, масло в розм’якшеній маслянці та чашки.
Леся зазирнула йому через плече.
– Газ прикрути, а то отримаєш вуглинки.
Гліб слухняно повернув вентиль.
– Я думав, що на великому вогні воно швидше схопиться.
– Швидше тільки зіпсуєш.
Він розклав омлет по тарілках і більший шматок підсунув їй.
– Скільки цукру?
– Дві ложки.
– А вчора ти казала півтори.
– Вчора був інший день.
Вони їли мовчки. Омлет був пересолений, хліб нарізаний грубо, чай гарячий. Гліб сидів навпроти, їв ту саму їжу й дивився на неї з незвичною увагою, якої в їхньому домі не було вже дуже давно.
Через тиждень, у середу ввечері, Гліб прийшов додому раніше, ніж звичайно. Леся визирнула з кімнати.
У передпокої він розкладав пакети з супермаркету й меншу торбу. Звідти чоловік дістав дивну гладку дошку для рукавів, яку продають у господарських магазинах.
– А це що за штука? – усміхнулася вона.
– Дошка для рукавів. Продавчиня порадила. Каже, з нею рукави прасувати легше.
Леся глянула на дерево, потім на чоловіка й пирхнула:
– Ну ти й вигадник!
Він трохи ніяково сховав її в шафу й почав викладати продукти: картоплю, шматок свинини, пучок кропу.
– Хочу зробити ту свинину в горщиках, яку ти готуєш.
– Ти навіть не знаєш, які спеції я туди додаю.
– Звичайні, до м’яса.
– Суміш перців і сушений часник. Гаразд, прощаю, але наступного разу купуватимеш сам.
Вона повернулася до книжки, а на кухні вже постукував ніж, шуміла вода, пахло цибулею. Леся прислухалася до незвичних звуків чужої метушні на своїй території, і всередині було одночасно тривожно й тепло.
За півтори години Гліб покликав її до столу. М’ясо виявилося жорсткуватим, картопля трохи сирою, а цибулю він порізав великими шматками, але Леся все з’їла.
– Ну як? – чекав він на оцінку.
– Їстівно. Наступного разу ріж картоплю дрібніше, а м’ясо тримай у духовці довше.
Гліб кивнув і щось занотував у смартфоні. Леся помітила, що в телефоні в нього вже ціла колекція записів: “м’ясо – 190 градусів”, “біла білизна – окремо від кольорової”, “сіль – півтори ложки”.
У горлі защеміло, і вона поспіхом відпила води, щоб не розплакатися від якоїсь дурної ніжності до цього безглуздого чоловіка з плямою підливи на майці.
У п’ятницю вони сиділи за тим самим столом і їли макарони по-флотськи, які Гліб приготував за відео з інтернету. Вийшло непогано, лише олії він налив забагато.
– Я тут подумав, – пробурмотів він, витираючи рот серветкою.
– Знову свобода не дає спокою?
– Та й до біса її! Я зрозумів, що взагалі не уявляю, як ти крутишся весь день.
– Раніше до тебе це не доходило?
– Раніше здавалося, що воно в хаті саме тримається.
Леся відклала виделку:
– Нічого само з неба не падає, Глібе. Ні чиста підлога, ні випрасувані стрілки, ні повний холодильник. Усе це я роблю після зміни на заводі.
– Тепер я в курсі.
– Ти тиждень тому хотів урвати всі бонуси шлюбу, а побут скинути на мене. Так?
Гліб підняв долоні:
– Винен, був недолугий.
– Був.
– Я зав’язав із цією дурнею.
– Ти це вже казав. Але ти плутаєш різні речі. Ти хочеш мене поряд не тому, що цінуєш, а тому, що без мене твій побут за сорок годин перетворюється на смітник. Оце і прикро!
Він довго мовчав. Уже без виправдань, просто приймаючи удар.
– Ти маєш рацію на всі сто. Але я виправлюся, чесно.
– Яким саме чином?
– По-діловому. Готуватиму у вихідні. Прибирати теж буду сам. Сорочки прасуватиму сам. Усе записуватиму, бо пам’ять у мене дірява, але я навчуся.
Леся подивилася на нього й подумала, що п’ятнадцять років тому виходила заміж за гарного хлопця з квітами, а тепер перед нею сидів пом’ятий життям чоловік у брудній майці, який занотовував правила прання в телефон. І чомусь саме цей варіант здавався їй у тисячу разів дорожчим.
– Гаразд, – видихнула вона.
– Справді гаразд?
– Пробуємо.
Гліб шумно видихнув, ніби щойно склав найважчий іспит у житті, й потягнувся до тарілки:
– Добавки?
– Досить з мене. Але посуд сьогодні миєш ти.
– Домовилися, – відповів він і посміхнувся так щиро, ніби щойно закрив кабальну іпотеку.
Леся встала, зробила кілька кроків до виходу з кухні й кинула через плече:
– І ще, Глібе…
– Що?
– Якщо ще раз заговориш про вільні стосунки, я зберу речі й піду вже по-справжньому.
Заперечити було нічим, тож Гліб примирливо підняв руки й усміхнувся. Ось тобі й вільні стосунки…