П’ятдесят мені виповнилося в середу. А вже у вівторок під вікнами стояв синій, пузатий кросовер з величезним бантом на дзеркалі.
Поруч, спираючись на палицю, стояла мама. Робила вигляд, що це її зовсім не хвилює.
— Мамо… Ти при своєму глузді? Що це?
— Машина. Не впізнаєш?
— Звідки в тебе гроші на машину?
— Батьківську квартиру продала. Свою я лишила, не хвилюйся. А на цій ти мене на діаліз возитимеш.
— Мамо, це ж твої гроші!
— Тепер твої. І машина твоя. Набридло мені чужим водіям платити.
Я обійняла її так міцно, що вона забурчала:
— Обережніше, водійко. Мені ще в твою машину сідати.
Я двадцять два роки вчу людей водити. Переважно тих, кому потрібне адаптивне керування: людей без руки чи ноги, з травмами спини. У моєму кабінеті висить табличка: «Машина слухається того, хто тримає кермо». Я сама її замовила, ще й золотими літерами.
Моя п’ятнадцятирічна Соня обійшла кросовер тричі.
— Мамо, ти тепер як таксистка з серіалу. Тільки дуже красива.
— Дякую, доню. Це в тебе комплімент такий?
— Найкращий, який я змогла придумати до школи.
Перший місяць був чудовий. У вівторок і п’ятницю я возила маму на діаліз, у понеділок і четвер — Соню на танці. А по суботах ми з донькою тікали за місто й купували на заправці сосиски в тісті.
— Татові не скажемо? — питала Соня з набитим ротом.
— Навіщо? Він же переживатиме, що ми їмо шкідливе.
— Ага. І що йому не купили.
Чоловік спочатку тільки посміювався.
— Це тещин хабар? Щоб ти з нею носилася?
— Аванс за майбутні поїздки, — відповіла я.
А потім я одного ранку зібралася до мами й не знайшла ключів на гачку.
Дзвоню Артемові.
— Ти не бачив мої ключі?
— А, я на твоїй машині. Кавомашину в кафе везу, вона важка.
— Артеме, мені до мами треба. Ти міг запитати?
— Ларисо, ми одружені. Мені тепер заяву писати?
Того дня я викликала таксі. Ключі він повернув увечері, навіть не вибачився.
Незабаром подзвонила його молодша сестра Віка.
— Ти ж у вівторок повз басейн проїжджаєш? Забери хлопців.
— Не можу, Віко. Я маму на діаліз везу.
— Ну ти ж усе одно повз!
— У мене час розписаний. Я не встигну.
Вона помовчала.
— Раніше ти добріша була.
— Раніше в мене машини не було, — відповіла я.
Свекруха, Раїса Іванівна, одразу влаштувалася на передньому сидінні й показала рукою:
— Спочатку на ринок. Потім до Люсі. І в аптеку заїдемо, там дешевше.
— Пристебніться, будь ласка.
— Та тут їхати п’ять хвилин.
— Поки не пристебнетеся, не поїдемо.
Вона фиркнула, але ремінь застебнула. А ввечері Артем запитав:
— Ти чого мою матір виховуєш?
— Я прошу її пристебнутися.
— Можна ж якось м’якше.
— Можна. Але їхати будемо пристебнутими.
Соня все це бачила.
— Мамо, а чому вони вважають твою машину спільною?
Я знизала плечима.
— Мабуть, тому, що я сама довго була для всіх спільною. Хто покличе — до того й біжу.
Соня щось записала у свій блокнот. Вона в мене вірші пише, трохи похмурі, але дуже точні.
Усе вибухнуло одного вівторка.
Я відвезла маму на діаліз і поїхала на роботу. Повернутися по неї мала о четвертій. Уже збиралася виходити з кабінету, коли не знайшла в сумці ключів.
Задзвонила Артемові.
— Ти брав мої ключі?
— Я на пів години. Тітку з вокзалу зустрічаю.
— У мене мама о четвертій!
— Почекає твоя мати. Там же лавки є.
— Вона після процедури ледве стоїть! Артеме, поверни машину.
— Я вже їду. Не починай.
Не через пів години. І не через сорок хвилин.
Я викликала таксі, але місто стояло в заторах. Телефонувала мамі, водієві, знову мамі. Коли нарешті дісталася лікарні, минула понад година.
Мама сиділа біля стіни, притиснувши сумку до колін.
— Мамочко, пробач. Я таксі шукала, а там затори…
— Та я ж не на морозі, — тихо сказала вона. — Чого ти так розхвилювалася?
— Ти бліда зовсім.
— Медсестра нова гарна в нас. Водички принесла. Ходімо, доню.
Дорогою додому вона все розповідала про ту медсестру. А я думала тільки про те, як мама сиділа сама й чекала.
Увечері я поклала ключі на стіл і накрила долонею.
— Відтепер ключі тільки в мене.
Артем підняв брови.
— Ого. Імператриця.
— Ти знав, де я маю бути. Знав, як вона почувається після діалізу.
— Я знав, що ти з цього цирк зробиш.
— Вона годину тебе через мене чекала!
— Жадібна ти стала, Ларисо. Машинка з’явилася — і характер прорізався.
— Характер у мене завжди був. Просто ти звик, що я мовчу.
Він підійшов ближче.
— Ключі дай.
— Ні.
Тиждень він зі мною не розмовляв. Потім приніс тістечка, полагодив полицю й назвав мене левицею.
— Дай машину на вихідні. Матір на дачу відвезу.
— Я сама відвезу.
— Ти ж тепер машину охороняєш.
— Так, Артеме. Охороняю.
Раїса Іванівна всю дорогу повчала мене:
— У сім’ї треба поступатися. А чоловікові машина потрібніша. Він же чоловік.
— У мене в групі чоловік без обох ніг водити вчиться, — сказала я. — Він нікому не доводить, що йому щось потрібніше. Просто дякує за допомогу.
— От любиш ти чужих за приклад ставити.
У листопаді я розбирала сімейні витрати. Відкрила паливну картку й побачила заправки в районі, куди не їжджу. Мийки по вівторках і п’ятницях. Шиномонтаж, на якому я ніколи не була.
— Артеме, ти де заправлявся? — запитала я ввечері.
— Не пам’ятаю.
— А на мийку коли їздив?
— Ларисо, я що, кожен чек тобі пояснювати маю?
Я перевірила навігатор. Одна й та сама адреса з’являлася там двічі на тиждень. Навіть після того, як я заборонила брати машину.
Я кинулася до шухляди, де лежав запасний ключ. Його там не було.
Потім залізла в бардачок за серветками й знайшла гумку для волосся. Не мою. І не Соніну: донька носила тільки чорні.
У п’ятницю я попросила колегу Валерія підмінити мене на занятті й позичити свою стару машину.
— Ларисо, щось сталося? — запитав він.
— Не знаю. Хочу перевірити.
— Бери. І подзвони, якщо знадоблюся.
Біля будинку за тією адресою стояв мій кросовер. Я припаркувалася навпроти й чекала.
За годину вийшов Артем. Під руку з ним ішла світловолоса жінка, а позаду — хлопчик років п’яти із самокатом.
— Тату, я сам! — крикнув хлопчик, коли Артем підхопив його на руки.
— Сам потім. А зараз пристібаємося.
Він посадив його в дитяче крісло на задньому сидінні. Я ніколи не ставила туди дитячого крісла.
Вони поїхали, а я ще довго сиділа, тримаючись за кермо Валеріїного седана. Потім набрала Соню.
— Доню, ти вдома?
— Так. Мам, що сталося?
— Нічого. Тобто… Поговоримо вдома. Я скоро.
Коли Артем повернувся, я сиділа в передпокої.
— Затори, — сказав він. — Мати, як завжди, затримала.
— А хлопчика як звати?
Він завмер.
— Якого хлопчика?
— Не треба. Я бачила вас біля будинку.
Артем повільно зачинив двері. І посміхнувся.
— Ну нарешті. Я втомився ховатися.
— Як її звати?
— Жанна.
— Давно ви разом?
— Шість років. Сергійку п’ять. Рахувати вмієш?
Я дивилася, як він знімає куртку й вішає її на місце.
— Ти возив її сина у вівторок?
— У секцію. Ну і що?
— У вівторок моя мама на діалізі.
— От ти знову про своє.
— Про своє? Вона чекала тебе в лікарні!
— Ларисо, з тобою нудно. У тебе вічні графіки, діалізи, Соніні танці, твоя золота табличка.
— А з Жанною не нудно?
— З Жанною я чоловік, а не водій трамвая.
— На моїй машині? З моїм бензином?
— Не починай.
Він пішов спати. А я сиділа в передпокої й згадувала маму в лікарняному коридорі, з сумкою на колінах.
Уранці я розповіла все Соні.
Вона вислухала й опустила очі.
— Я знала.
— Що?
— Бачила його влітку. З ними. Я хотіла сказати, але… Мам, я думала, ти не переживеш.
— І ти носила це в собі?
Вона кивнула, і в мене нарешті покотилися сльози.
— Пробач, — прошепотіла Соня.
— Ти за що просиш пробачення? Іди до мене.
Вона обійняла мене, а я гладила її по спині й повторювала:
— Переживемо. Чуєш? Ми з тобою переживемо.
Того ж дня подзвонила Галина, старша сестра Артема. У неї троє дітей, чоловік давно поїхав на заробітки й не повернувся. Вона працювала в розпліднику, а навесні майже жила в теплицях.
— Ларисо, я чула, — сказала вона. — Не хочу лізти. Але якщо потрібна допомога, скажи.
— Дякую, Галино. А вам машина досі потрібна?
Вона гірко засміялася.
— Років вісім уже потрібна. Дітей узимку на санках тягаю. Та мені кредит не дають, а в тих паперах я нічого не розумію.
— Приїжджайте. Разом подивимося.
Дві суботи ми розбирали документи, їздили банками й сперечалися з працівниками. У четвертому банку Галині нарешті погодили кредит на невелику вживану машину.
Коли вона сіла за кермо, то поклала руки на обід і завмерла.
— Ларисо, боюся.
— Це нормально. Я поруч.
— А якщо заглухне?
— То заведемо ще раз. Ви ж мене вчите розсаду пересаджувати, а я вас водити. Домовилися?
Вона усміхнулася.
— Домовилися. Поїхали.
Тим часом я зібрала речі. Артем два дні пропадав у Жанни й навіть не подзвонив.
Ми з Сонею переїхали до мами. У неї тісно, пахне ліками, а ложки я кладу не в той ящик.
— Ларисо, ну скільки можна? Великі ложки справа!
— Мамо, я двадцять років клала їх зліва.
— А тепер будеш справа. Звикай.
Зате на гачку висіли мої ключі. І ніхто їх не брав.
Артем з’явився через тиждень.
— Ти забрала машину, — сказав він із порога.
— Свою машину. І Соня поїхала зі мною.
— А я як на роботу добиратимуся?
— Автобусом.
— Ти серйозно?
— Цілком.
Соня не захотіла до нього виходити. Я передала їй, що батько приїжджав, і більше не наполягала.
Після цього Артем поїхав до Галини. Вона сама мені подзвонила й розповіла.
— Знаєш, що він сказав? «Дай ключі на вечір».
— А ви?
— А я сказала: «Ні».
— І що він?
— Образився. Каже: «Я тобі брат, я тебе в дитинстві захищав». А я питаю: «Де ти був, коли я з трьома дітьми взимку в переході стояла? Де ти був, коли в мене кран у ванній зірвало?»
— Що відповів?
— Що я, як ти, зіпсувалася.
За кілька днів до Галини в теплицю приїхала Раїса Іванівна.
— Негайно вези мене до Люсі! — зажадала вона.
— Мамо, я працюю. Не можу зараз.
— Рідну матір відмовляєшся везти?
— Мамо, я двадцять років усім догоджала. Тепер у мене є машина, і я сама вирішуватиму, куди їхати.
Свекруха підвищила голос, із сусідньої теплиці вийшли жінки.
— Змовилися проти мене! І ти, і твоя Лариса!
— Ніхто не змовлявся, — сказала Галина. — Автобус буде за двадцять хвилин. Ходімо, я тебе проведу до зупинки.
Артем телефонував мені ще довго. Спочатку вимагав, потім просив, потім скаржився.
— Ларисо, Жанна постійно грошей просить. То за садочок заплати, то зуби синові, то куртку купи.
— Він твій син, Артеме.
— Думаєш, я не знаю? Ти зловтішаєшся.
— Ні. Просто тепер це не мої турботи.
Він залишився в орендованій квартирі, де ми колись жили втрьох. Власного житла в нас так і не з’явилося: усе чекали, поки він «розбереться» й «стане на ноги».
Жанна до нього не переїхала. У неї була своя квартира. А в січні Артем зателефонував і розповів, що він не єдиний чоловік у її житті.
Я мовчала.
— Ти навіть не скажеш, що я ідіот? — запитав він.
— Ні.
— Чому?
— Бо я більше не твій інструктор, Артеме. У мене черга з людей, які справді хочуть навчитися водити.
У березні мамині показники покращилися.
— Тримаємося, — сказав лікар і задоволено кивнув.
— Чуєш? — шепнула мама. — А ти переживала.
— І далі переживатиму. Ти вже вибач.
Соня посіла друге місце на міському конкурсі. Її вірш був про жінку, яка їде дорогою й нікому не виправдовується.
— Це про мене? — запитала я.
— Трошки, — відповіла донька. — Але там машина красивіша.
Галина возила своїх дітей, а іноді й мене. Якось забрала мене після роботи й усю дорогу усміхалася.
— Знаєш, Ларисо, я раніше думала: сяду за кермо — і одразу всі дороги забуду. А тепер їду і ніби дихати легше.
Раїса Іванівна й далі їздила маршрутками та розповідала попутникам про невдячну доньку й погану невістку.
А я щовівторка забираю маму після діалізу рівно о четвертій. Вона виходить із відділення, бачить мене й щоразу питає:
— Донечко, ти давно чекаєш?
— Щойно приїхала, мамо.
Я допомагаю їй сісти, пристібаю ремінь і обходжу машину.
Мені п’ятдесят. Позаду — роки в чужих орендованих стінах. А попереду дорога. І тепер за кермом я.