Закривши парасольку, Данило миттю опинився біля дверей. У цей сирий жовтневий день він мав написати статтю про потреби дитячого будинку.
… – Ось такі в нас справи, Даниле Івановичу: не вистачає ні інвентарю, ні одягу, та й для малечі потрібно ще дуже багато всього, — навіть волонтерів долучили, — зі світу по нитці, як кажуть. Дякую добрим матусям: хто памперси віддасть, хто суміш, хто пелюшки…
– Та вже ж, Людмило Петрівно… Ситуація, звісно, не надто добра. Начебто ж зараз фінансування від держави непогане…
– Фінансування фінансуванням, а наш дитячий будинок, здається, обминає. Пишу-пишу прохання, а у відповідь — тиша, — зітхнула директорка.
– Ледве-ледве нещодавно зробили косметичний ремонт на гроші одного підприємця… Та й узагалі чиновники кажуть: дітей мало — треба закривати, — сумно мовила директорка. — Ось так.
– Напишемо, напишемо, Людмило Петрівно. Найближчим часом статтю опублікуємо. Данило вже збирався йти, як у двері директорки постукали.
До кабінету захеканий зайшов хлопчик років чотирьох, на обличчі в нього була медична маска:
– Людмило Петрівно, а коли медсестла плийде мені ліки давати? — картавлячи, запитав він.
– Скоро, уже Ромчику, скоро. Ти знову бігаєш! Скільки разів я тобі казала, щоб ти не розтрачував сили на цю біганину? — мовила директорка голосом, у якому поєднувалися суворість і ніжність.
– Так, я тлохи побіг, мені так наблидло постійно лежати, — опустивши очі, відповів малюк. — А це що за дядько? — пошепки спитав він.
– Цей дядько — журналіст! — усміхнувся Данило, встаючи з-за столу. — Я різні історії пишу для газет і журналів.
– І казки теж? — жваво запитав Ромчик. — Я дуже люблю казки! Тільки мені їх ніхто не читає… — сумно додав малюк, опустивши очі.
– Ромчику! — у двері зайшла медсестра. — Ну де ти? По всьому корпусу тебе шукаю, ходімо на процедури!
– Добле, до побачення, дядько-жулналіст! — усміхнувся хлопчик і зник за дверима.
– Господи Боже! Скільки всього на твою голову звалилося! — бурмотіла собі під ніс Людмила Петрівна.
– Ви про Ромчика? А що з ним? — уже в дверях запитав журналіст.
– Лей.коз у нього! — підійшовши до вікна, сказала жінка. — Прийомні батьки відмовилися від нього, коли дізналися про діагноз.
– Ось нам його й повернули, а лікування дуже дороге… А в лікарні сказали: забирайте, мовляв, гроші потрібні величезні, а платити нікому.
– От і робимо йому тільки підтримувальну терапію. Лікарі пів року дають… Спочатку мати в пологовому будинку від нього відмовилася, а потім і прийомні… Двічі відданий виявився…
Кілька днів Данила не полишало відчуття пустки й тривоги, а з голови не йшов той малюк із дитячого будинку, з великими блакитними очима, без вій.
Через тиждень Данило знову прийшов до Людмили Петрівни й сказав, що після виходу статті кілька підприємців хочуть допомогти дитбудинку. Уже біля виходу він почув позаду швидкі кроки.
– Дядько-жулналіст, пливіт! Ти знову пишеш казки? — запитав Ромчик.
– Привіт, Ромчику! Так, знову пишу! А хочеш, я тобі принесу книгу казок? — присівши навпочіпки, запитав чоловік.
– Так, хочу! Таку лізнокольолову й велику! Тільки щоб там були казки про гидке каченя і хлопчика з пальчика, адже я вже знаю літери й можу тлохи читати! — гордо сказав малюк.
– Добре! У вихідні чекай! — погладивши хлопчика по голові, відповів чоловік і вийшов за двері.
У суботу Ромчика вже чекала величезна книга з різнокольоровими малюнками та казками.
– Дядько-жулналіст, дякую тобі! У мене ніколи не було такої великої книги! Та й ні в кого тут немає, а в мене тепер є! — радісно відповів малюк.
– Ну ось, тепер будеш потроху читати сам, — усміхнувся чоловік. — А ходімо на вулицю погуляємо?!
– Ходімо! — зрадів Ромчик, обережно поклавши книгу в шухляду. — Сьогодні саме сонце, адже мені тільки в сонечко можна трошки гуляти.
На вулиці стояла золота осінь із різнобарвним листям. Свіже повітря п’янко кружляло голову.
Данило гойдав Ромчика на гойдалках, катав на гірці, вони грали в слова, дивилися на птахів, що летіли в небі. Хлопчик аж заходився від сміху, коли чоловік підкидав його вгору!
– Ромчику! Валентина Петрівна прийшла тобі процедури робити, давай назад іди! — крикнула Людмила Петрівна.
– Дядько-жулналіст, мені час… — сумно сказав хлопчик. — Ти ще плийдеш до мене? — повними надії очима подивився він на Данила.
– Звичайно, прийду! — усміхнувся чоловік і повів малюка в корпус…
– Даниле Івановичу, ну навіщо ви знову прийшли? — нервово запитала директорка. — Хлопчик же звикне до вас! Походите, набридне вам, і ви перестанете, а він чекатиме…
– Людмило Петрівно, я нічого поганого не роблю! Хлопчикові зі мною добре, до того ж я не перестану приходити! Я сам дуже прив’язався до Ромчика.
– Хто знає… — замислено сказала жінка. — Зайва травма малюкові ні до чого.
– Людмило Петрівно, нічого поганого не буде! Я вас запевняю! Краще відпустіть нас у парк, будь ласка, сьогодні ж така чудова погода. А Ромчику так потрібні позитивні емоції!..
«Який чудовий тато», — думали перехожі, дивлячись на високого чоловіка та хлопчика в медичній масці, який дзвінко сміявся, спостерігаючи, як маленькі каченята в озері вчаться плавати.
Стільки всього цікавого було того дня! І гойдалки, і каруселі, і повітряні кулі, що пливли небом, і маленькі поні з сумними очима!
Тієї ночі Ромчик не стулив очей: він пролежав у ліжечку всю ніч із усмішкою на обличчі, згадуючи минулий день.
– Лікарю, ну невже нічого не можна зробити??? — запитав Данило в завідувача онкологічного відділення Сергія Петровича.
– Ні, шановний! Час утрачено… — відповів лікар, гортаючи картку Широкова Романа. — Нічим допомогти не можемо, хіба що продовжити життя дорогими препаратами! А ви, власне, хто йому? Наскільки я знаю, він із дитбудинку?
– Я… я… родич… далекий.
– Ну, отже, родичу! Якщо хочете, щоб хлопчик пожив довше, потрібні ці препарати, — сказав лікар, простягаючи список…
Після продажу машини Данило з медикаментами для Ромчика та повними пакетами іграшок прямував до дитячого будинку. Було 28 грудня.
– Даниле Івановичу! Дякую вам за Ромчика! Просто велике спасибі! — не знаходячи слів, казала директорка.
– Людмило Петрівно! Я це роблю не просто так. Я полюбив цього малюка, — хрипким голосом відповів Данило. У двері влетів Ромчик.
– Дядько-жулналіст, пливіт! — кинувся він йому на шию. — Я тебе ще з вікна побачив! Я так чекав!..
– Ну, дивися, скільки я тобі тут усього приніс! Розбирай пакети!
– Та мені не тлеба нічого! Головне, що ти… ти плишов! Ми ж підемо на вулицю сніговика ліпити? — зніяковів хлопчик.
– Звичайно, ходімо! — усміхнувся Данило. — Іди вдягайся, я чекаю!
Так минали день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. На щастя, їхньому щастю не було меж.
Данило, якому було тридцять років, який утратив дружину й не мав дітей, радів, що може приносити радість цьому малюкові.
Він грався з ним, наче дитина, і вже просто не уявляв свого життя без нього. Він категорично не пускав у голову погані думки, що часом приходять самі.
Ці двоє просто жили одне для одного — одним днем.
Настала весна — тепле сонце, спів птахів, струмки.
Нервово поглядаючи на годинник, вулицею поспішав чоловік. Данило запізнювався на пів години до Ромчика.
Він знав, що зараз хлопчик сумно сидить біля вікна й чекає на нього. Він просто не міг допустити, щоб ті очі сумували.
Сьогодні вони з Ромчиком підуть пускати справжні кораблики! Адже малюк дуже цього чекав!
Вбігши в корпус, журналіст замість дзвінкого сміху й обіймів зустрів стривожений погляд Людмили Петрівни.
– Де Ромчик? — нервово спитав він.
– Даниле Івановичу, я вам дзвонила, але ви не відповідали! Ромчику раптово стало гірше. Він… на межі, — закривши обличчя руками, відповіла жінка.
– Я… я… був у відрядженні… Зв’язку не було! — на автоматі пробубнів Данило. — Де він? — проковтнувши грудку в горлі, запитав чоловік.
– Він у боксі, — здавленим голосом сказала жінка. — Він питав про вас.
Підійшовши до дверей, Данило побачив через скло Ромчика. Той лежав із заплющеними очима. У ручці був катетер крапельниці… Набравши в груди повітря, чоловік зайшов усередину.
Від клацання дверей повіки хлопчика здригнулися, і він розплющив очі. Зобразивши щось схоже на усмішку, малюк сказав:
– Ну ось, дядько-жулналіст… ти плишов кораблики пускати, а я тут лежу…
– Нічого… нічого. Ти трохи полежиш, зміцнієш, і підемо до струмочків, — ковтаючи сльози, сказав Данило.
– А які вони — кораблики? — важко запитав малюк.
– Кораблики? Вони… — і Данило почав розповідати барвисту казку про великі кораблі в морях, про човники в річках і про кораблики в струмках, під яку хлопчик заснув.
Минуло кілька днів. Ромчику ставало гірше, він уже не вставав і майже не говорив. Данило майже не відходив від нього, лише зрідка йшов додому, щоб переодягнутися, поголитися й перекусити.
З червоними очима, змарнілий, він постійно сидів біля ліжка й розповідав йому історії про далекі країни, куди вони колись разом поїдуть, про тварин, про рослини, загалом про все, аби тільки не було цієї глухої тиші!
Одного дня, у напівдрімоті, він відчув на собі чийсь пильний погляд, сповнений любові, страждання, болю й подяки — погляд Ромчика!
– Мій хлопчику! Після стількох днів ти прийшов до тями!.. — по щоках Данила текли сльози. — Я так тебе люблю!
Ромчик трохи стиснув його руку у відповідь і спробував щось сказати, але виходило тільки мукання.
Тієї ночі Ромчика не стало. Як минали похорони, Данило майже не пам’ятав і нічого не розумів. Єдине, що він збагнув: у такі страшні хвилини людина виживає тільки завдяки шоку.
А потім прийшов тупий біль і сірі будні, де більше нікуди поспішати.
Останнє, що Данило зробив для Ромчика, — це пам’ятник із янголятком і написом:
«Широков Роман Данилович»
«Пам’ятатиму тебе завжди…».
Коли Данило трохи оговтався, він попросив у Людмили Петрівни ту книгу казок, яку подарував Ромчику і яка започаткувала зближення двох самотніх сердець.
Розгорнувши її на останній сторінці, він побачив запис, зроблений невпевненою дитячою рукою: «Я знаю, що ти мій тато!»…