Про те, чому батькам давно час міняти пріоритети в навчанні дитини:
Коли наша старша дочка Варя пішла до школи, я зробила страшну помилку, яку досі виправляю. Я заявила їй, що я була відмінницею і того ж чекаю від неї.
Перші кілька років все було нормально. Вона чудово вчилася, звітувала про свої успіхи, всі ми раділи її п’ятіркам, пишалися тощо. Я навіть не перевіряла її зошити, не кажучи вже про те, щоб заглянути до електронного щоденника.
Але одного разу я взяла якийсь її зошит, погортала і побачила зафарбовану олівцем трійку.
«Варю, це що?» – суворо запитала я. Донька заплакала і зізналася, що БОЯЛАСЯ, що я дізнаюся і її лаятиму. Добре б четвірка, але трійка! «Ти ж сказала, що я маю бути відмінницею!»
Моя донька боялася сказати мені, що в неї щось не вийшло у школі, розумієте?!?! Я сама, своїми руками збудувала між нами цю стіну страху та недовіри. І до чого б це зрештою призвело, не ризикну навіть уявити, не прогортай я той злощасний зошит.
Чесно кажучи, тоді я навіть розгубилася і не знала, що робити. Я просто її обійняла, сказала, що люблю, і попросила мені більше ніколи не брехати. І не боятися. І пішла до іншої кімнати – думати. І плакати.
А думала я про те, що погана мати і зробила все не так. І згадувала…
Коли Варі було років зо два, у нашому будинку з вікна викинувся хлопець. І загинув. Він був не звідси. Просто зайшов у під’їзд, щоб ось так накласти на себе руки. Я знала подробиці цієї історії, бо працювала тоді журналістом і збиралася робити про це матеріал. Але останньої миті газета вирішила не публікувати. Хоча це не має значення. Суть у тому, що він, відмінник та гордість сім’ї, не вступив до інституту та боявся сказати про це батькам. Вважав за краще померти.
«Ось у мене ніколи так не буде, – думала тоді. – Що це за батьки такі?
Так… А Варя плакала, зафарбовувала трійку та боялася мені про неї сказати…
Згадувала, як син знайомих потрапив у божевільню, бо тато з мамою вимагали від нього п’ятірок, успіхів, грамот, великого майбутнього і щоб їм не було за нього соромно. У результаті нерви та психіка хлопця просто не витримали. А найстрашніше, що він не хотів повертатися з дурниці додому. Тому що, як він зізнавався потім, лише там він зміг зітхнути спокійно, бо в лікарні від нього не вимагали бути чиєюсь гордістю і досягати якихось висот. І не треба було отримувати п’ятірки, щоб його ЛЮБИЛИ.
“І так у мене ніколи не буде”, – була впевнена я.
А моя Варя плакала, зафарбовувала трійку і переживала, що не зможе стати відмінницею, як мама… Як її дурна мама!
«Так, Варя, твоя мама була у школі відмінницею. І інститут закінчила із червоним дипломом. Але найголовніший свій іспит – на вміння бути доброю матір’ю – вона склала на тверду двійку… Та яку там двійку! На кіл!”…
Ні, це я казала не їй, а собі. І розуміла, що нам тепер дуже багато потрібно виправити. І насамперед мені – у собі.
Я згадувала, як вона хвилювалася перед кожною контрольною. Тепер я знала – чому. Як переживала через четвірки… І це було неправильне, нездорове переживання.
Не думайте, я не любила її менше через ці четвірки і тим більше через цю зафарбовану трійку. А тоді мені здавалося, що я люблю її навіть більше, ніж завжди. Мені було так її шкода, до сліз! І ви не уявляєте, як я ненавиділа себе!
Я ж точно така, як батьки, чий син викинувся з вікна. І нічим не краще за тих, чий опинився в лікарні. І я впевнена, що ті люди не були поганими, вони просто хотіли якнайкраще. Ми всі хочемо якнайкраще, але часом робимо це дуже неправильно.
Я сама, бажаючи якнайкраще, своїми руками, роблю нещасною свою дитину. Сама! Мою гарну, кохану дівчинку! Яка моя перша помічниця будинку і так намагається догодити, підтримати, полегшити моє багатодітне життя.
Як легко зробити помилку та як складно буває її виправити. Я багато разів потім говорила їй, що люблю її не за оцінки, та взагалі не за щось, і завжди любитиму, що б не сталося! І що – ну її, цю «відмінницю». Головне не п’ятірки. Головне – намагатися, робити все, що в твоїх силах, щоб совість була спокійна. А там будь що буде.
Я бачила, що Варя спочатку все одно хвилювалася, коли отримувала четвірки (четвірки!). А потім був момент, коли вона розслабилася і вирішила, що ця моя «зміна парадигми» означає, що можна й «підзабити» на навчання, бо мама «все усвідомила», і їй за це нічого не буде.
До четвертого класу, дякувати Богу, все виправилося. Ну, є у нас парочка четвірок, ну і що… Варюша навіть якось сказала мені: «Мамо, пам’ятаєш, я боялася, що ти засмутишся, якщо я не буду відмінницею? Пам’ятаєш? Мені тоді так важко було вчитися! Я думала лише про позначки! А коли ми з тобою поговорили, мені стало так легко та цікаво у школі! Уявляєш?.. І коли я виросту, я хочу стати учителем початкових класів!»
А позавчора у Вариній школі був випускний. Вручали грамоти відмінникам. І наприкінці до мене по черзі підійшли кілька людей і здивовано спитали: «А що, Варя хіба не відмінниця?» “Ні, не відмінниця!” – відповіла я. І з внутрішнім полегшенням зрозуміла, що мені зовсім через це не прикро. У мене прекрасна, розумна, добра дівчинка, і головне, щоб вона була щасливою.
Правда, Варя все це чула і потім спитала мене: “А що, це дуже погано, що я не відмінниця?” (мабуть, та моя помилка все ж таки глибоко в ній засіла). «Ні, непогано. Головне, що ти намагалася, доню!»…
У вересні йде до школи наша друга донька Соня. Я так сподіваюся не повторити з нею таких помилок… І так боюся їх повторити… Але головне – я зрозуміла, що лаяти за оцінки не можна. Потрібно любити, допомагати, підтримувати, вірити в дитину, у будь-кого. І робити так, щоб вона вірилау нас – у маму та тата. А не боялась.
І ще про ці оцінки… Хтось пише, що їх взагалі не потрібно ставити. Я не знаю. Є, мабуть, діти, яким вони потрібні. Потрібно щось, що демонструвало б, чого вони досягли або над чим треба працювати.
Пам’ятаю, у моєму класі був хлопчик-трієчник з усіх предметів, крім математики та ще чогось… У цьому він був геній. Він вирішував завдання якимись нереальними їм відкритими методами. За що математичка теж періодично з виховною метою «впарювала» йому тройбани, але вона його обожнювала. І наводила приклад відмінникам. «Ось ви такі розумні, все за програмою, все прилизано, а в нього МІЗКИ! Такі мізки! З підпідвивертом! А у вас крок праворуч від програми – і все, загубилися». Він і поступив легко кудись у математичну.
А пам’ятаю ще круглого двієчника. Це було у старших класах в Африці, у школі у посольстві. Хлопець був взагалі страшною міською шпаною та «батьківським хрестом». Але він «шарив» у техніці таааак! Розбирав і збирав по запчастинах не лише комп’ютер, а й взагалі техніку будь-якої складності. До нього зверталися за допомогою усі. Що з ним стало потім, не знаю, ми поїхали.
Я точно знаю, що оцінки – не показник. І до них треба міняти наше батьківське ставлення.
