«Я з вами не піду! Відпустіть мене! Хто-небудь допоможіть мені!» – почув я голосний дитячий крик, коли повертався додому звичайними міськими дворами, тонучи у сум’ятті своїх думок. У той момент вся моя увагу у мить перемкнулась і мій батьківський інстинкт (у мене двоє дітей) працював, як дуже добре налагоджений механізм, тому через мить я вже опинився у тому місці, звідки йшли крики.

Переді мною постала жахлива картинка: маленька дівчинка, років шести, вся в сльозах, намагалась вирватися з рук дорослого чоловіка років тридцяти й постійно кричала про допомогу. Я знав, які зараз жахіття творяться у світі, тому відразу кинувся допомагати.

– Ей ти, негайно відпусти дівчинку! Я вже викликаю поліцію!

– Чоловік, ти чого? Вона моя донька, чого у чужу сім’ю лізеш?

Я не став слухати його, а обернувся до дівчинки й запитав: «Це твій тато?»

– Ні! Він мені ніхто, я не знаю його!

Тоді я добряче розізлився і згадав усі бойові напади з фільмів, які полюбляв дивитися вечорами. Сам не помітив як, але поклав його на живіт, сів зверху й заломив руки, дівчинка стояла збоку і вражено спостерігала за тим, що відбувається, але тепер без сліз.

– Чоловіче, охолонь. Я зараз тобі все поясню.

– Не мені будеш пояснювати, а поліції! Не має мені про що з такими, як ти говорити! – відповів я йому, а тоді обернувся до дівчинки – Ти не хвилюйся, скоро приїде поліція і ти повернешся до мами! – заспокоїв її я і продовжив шукати телефон у кишені.

Він зрозумів, що зі мною у нього нічого не вийде, тому повернувся до дівчинки й промовив: «Люб, скажи дядькові, хай мене відпустить, будь ласка!»

Вона поглянула на мене й тихо прошепотіла: «Злізьте, будь ласка, з дядька Петра!».

– Дядька Петра?! – запитав приголомшено я і таки відпустив чоловіка.

Цей Петро мені все і пояснив. Вияснилось, що він її вітчим і саме збирався відвезти її на танці, а вона не хотіла, влаштувала істерику, вмовляти її у нього часу не було, бо з хвилини на хвилину мала початися ділова зустріч, от і тягнув її отак.

Маленька Люба всю цю історію підтвердила й лише промовила, що все одно не хоче їхати на танці. В один момент мені стало дуже соромно перед Петром за свої «лицарські відчуття», але й він все зрозумів, бо збоку картина була зовсім іншою і він, мабуть, вчинив би так само.

Звичайно, зараз я можу почути у свій бік чимало критики про те, що не мав права лізти у чужі справи й мав просто пройти повз, але, на мою думку, у цьому випадку краще вже «влізти», ніж потім читати жахливі новини.

Ми повинні бути людьми й інколи варто «влізати у чужі справи». Краще бути «допитливим», ніж байдужим!