– Сподіваюся, зарплату тобі цього разу не затримають. – Невдоволено промимрила свекруха, наливаючи собі чаю, і сідаючи навпроти мене.
– Минулого місяця був одиничний випадок. У нас так після Нового року щоразу, – озвалася я.
Я чудово розуміла, до чого хилить Софія Іванівна.
– Гені потрібна шапка нова, треба допомогти моїй дочці, мені купити… – Я не слухала свекруху. Занурилася у свої думки.
Ми з Геною одружилися півтора року тому. Свого житла у нас не було, а ціни на орендоване злетіли до небес.
У свекрухи ж була простора чотирикімнатна квартира, яка мала не стандартне планування. На той момент з нею жила старша дочка з дітьми, але Гена вмовив мене, що ми помістимося.
У «теремок» Софії Іванівни тепер перебралися і ми з чоловіком, і зажили спочатку досить щасливо. Щоправда, мати чоловіка відразу обмовилася, що частину зарплати я переказуватиму їй на карту.
Вона вважала, що це буде справедливо, якщо вже ми живемо в її будинку. Чоловіку вона виставила ту ж вимогу, і тепер щомісяця ми переказували Софії Іванівні гроші. При цьому накопичували на перший внесок, заощаджуючи на всьому поспіль.
Апетити свекрухи на суми, що переказувалися їй щомісяця, поступово зростали, і мені все менше це подобалося.
Крім того, оскільки у нас із Геною своїх дітей не було, а у його сестри Ганни були, то сили всієї родини текли ще й на малечу.
Ганна з трьома дітьми залишилася без чоловіка, всі діти її були від різних чоловіків, не один з яких не наважився взяти на себе відповідальність за своїх нащадків, та їх легковажну матусю.
– Катерині потрібен новий купальник у басейн, Віктору – заплатити за садок, а Дімі – за обіди в школі. – Перелічувала Софія Іванівна.
– Я все це розумію, але їхня мама теж працює!
– Касиром у «Аврорі». Ти бачила її розрахунковий? На цю зарплату можна, хіба що, загнутися з голоду, а діти нині діамантові.
– Але я зовсім не розумію, чому платимо за них ми з Геною.
– Тому, що, моя люба, ви живете під моїм дахом, а ще тому, що ми сім’я, і ти теж частина цієї родини. Тому ніяких суперечок – давай сюди гроші!
Ці побори тривали півтора року. Якоїсь миті я зрозуміла, що в нас уже не просто нічого не відкладається, але ще й накопичення починають танути.
– Гено, ми до сивого волосся будемо з твоєю мамою жити? – запитувала я чоловіка. – Я хочу свою квартиру, я хочу дітей, я хочу, зрештою, сама розпоряджатися своєю зарплатою!
– Вона говорить, що ми сім’я, але що особисто мені гарного зробила Ганна та її діти? Мені в наказному порядку вказують сидіти з її дрібними, твоїй матері я допомагаю готувати, а прибирання взагалі майже все на мені. І при цьому ні «дякую» та «будь ласка», одні обов’язки. Я втомилася!
– Олено, ну, я розумію все. Але ж мене скоротили на роботі, я що зараз можу зробити? Потрібно трохи потерпіти. У мами не простий характер, але ми й справді у неї живемо, і повинні…
– Скільки ми ще будемо винні? Усі гроші витікають до неї, ми вже нічого не можемо відкласти. Я плачу за садок племінникам, а собі не можу навіть таксі сплатити при потребі!
І це було не все. Свекруха постійно критикувала мене, і ставила мені за приклад свою доньку.
– Ось в Ганни тісто пишне та легке! А в тебе, наче ти з піском його змішала!
– От нехай Ганна тоді й пече, раз вона у всьому такий молодець!
– Вона працює, ти ж знаєш! Прийде втомлена, твій обов’язок приготувати для сім’ї, адже ти тут живеш, Олено!
– А нічого, що я теж працюю, і теж хочу, щоб, хоч іноді, приготували для мене!
Хотілося закотити очі, але я стримувалась, і поки що терпіла. Наскільки ще вистачить мого терпіння, я й сама не знала, тому продовжувала пиляти чоловіка.
– Скорочення на роботі трапляються у всіх, Гено. Шукай іншу роботу. Чи ти плануєш лежати на дивані, а мені батрачити на твою матір та сестрицю?
– Вони цінують твою допомогу, не перебільшуй.
А навесні у мене порвалися чоботи. І на заміну не було. Потрібно було щось терміново вирішувати із взуттям, і я чекала зарплати, як манни небесної.
– Ти пам’ятаєш, що повинна грошей переказати. І цього місяця мої онуки їдуть в гірський табір, так що нічого не відкладай, все віддай сім’ї.
– У мене порвалися чоботи. Діти поїдуть, а я ходитиму по холоду босоніж?
– Я тобі віддам свої старенькі. Зараз особливо не виходжу, переб’ємося якось. – Відразу знайшлася свекруха.
– Софіє Іванівно, я все розумію, але більше від мене допомоги не чекайте. Я втомилася утримувати вашу родину. Ганні треба було думати, на що годувати та ростити дітей. А я хочу своїх, між іншим.
– Навіть не думай! – Вигукнула свекруха. – Ганна моя й думає. Вона знову в положенні, і цього разу без п’яти хвилин заміжня.
Я тільки головою похитала:
– Ви й раніше так говорили. А зрештою що? Усіх трьох батьків здуло в невідомому напрямі, а я утримую племінників. Годі з мене!
Я заявила свекрусі, щоб на мої гроші їхня родина більше не розраховувала!
– Ти черства і невдячна, Олено! Раз так міркуєш, збирай речі, й котись у ту канаву, де ми тебе підібрали. Я знайду гарну розумну дівчину Гені, – відразу знайшлася Софія Іванівна.
– Якщо так, то щасливо залишатися!
Я пішла збирати свої речі, й поїхала до мами. Вона саме гостювала у тітки, і два тижні її квартира була в моєму повному розпорядженні.
А мені треба було перевести дух і подумати, що робити далі. Увечері до мене приїхав винний і переляканий чоловік.
– Оленко, ти кидаєш мене?
– Я кидаю твою сестру, її виводок, і твою матір, Гена! З мене досить! І якщо ти вважаєш, що я не маю рації, можеш провалювати до своєї родини!
– Ні, я тебе кохаю, ти мені важлива і потрібна! – одразу ж пішов на задній чоловік.
– Тоді сідай і давай разом шукати орендовану квартиру, тому що до твоєї матері я більше не повернуся, і ні гривні їй не дам.
– Завтра куплю собі нові чоботи, попрошу у мами перехопити певну суму, щоб протриматися, доки ти на роботу не влаштуєшся.
– Я саме хотів тобі сказати, просто не встиг – я був на співбесіді. Тепер працюватиму водієм у великій фірмі з доставлення спортивних товарів.
– І зарплату обіцяють пристойну, так що не хвилюйся, – запевнив мене чоловік. – І квартиру саме мій приятель здає, я спитаю у нього, що по чому.
Я кивнула, і почала готувати вечерю. На двох. Це забуте почуття, коли потрібно зробити невелику порцію, а не готувати на всю «бригаду», та ще й різносоли, бо дрібні, хто цибулю не їсть, хто сметану не любить, хто ще щось.
А ще на душі було тепло, що чоловік таки вибрав мене. Я розуміла, як непросто далося йому таке рішення – вийти з-під ярма владної вимогливої матері.
Чому вона більше любила Ганну, а не Гену – для мене залишалося загадкою. Але це вже не важливо, бо ми починаємо нову сторінку. Треба було це зробити раніше, але я жила в ілюзії, що все налагодиться.
На другий день ми перевезли нечисленні речі в орендовану квартиру. Вона виявилася не великою, але дуже затишною та світлою.
Зарплата у чоловіка була, за фактом, не просто хороша, а дуже хороша. І мене на роботі зненацька підвищили.
Тепер ми з легкістю платили оренду, могли дозволити купувати собі нові речі, а ось на продуктах, як і раніше, економили.
Так було цілий рік, поки на спільному рахунку не накопичили потрібну суму, щоб взяти власну квартиру в іпотеку. Потрібний варіант знайшовся несподівано швидко – мабуть, сама доля вирішила зробити подарунок після всіх випробувань.
Свекруха спочатку намагалася давити на сина – надзвонювала, кричала, щоб мій чоловік покинув мене, бо мені начхати на сім’ю. Мені не було начхати, але на нашу з Геною родину.
А ось зухвалих родичів я із задоволенням послала, якомога далі. У Ганни з’явилася четверта, нікому не потрібна дитина – її тато теж зробив ноги в невідомому напрямку.
Декретні у неї були копійчані, тож доводилося сімейці чоловіка зараз не просто. Але заглядаючи в себе, я не знаходила жодного грама співчуття.
Ганна в моїх очах була безвідповідальною кішкою, яка зовсім не думає про майбутнє, і вважає, що хтось, аби не вона, підійме її дітей. Дітей було шкода, але тут я нічого не могла вдіяти. А невдовзі дізналася, що сама у положенні.
Ми спішно кинулися робити ремонт у дитячій. Вибирали разом шпалери, ліжечко, купували дитячі речі, ванну та стільчик для годування.
Всі ці приємні турботи зовсім не залишили мені часу думати про його сестру, дітей, і свекруху. Я давно не відповідала на їхні дзвінки та повідомлення, тож вони просто припинили мені набридати.
А мені того й треба було, бо незабаром у нас з’явився синочок Дмитрик. Це був найщасливіший час. А випробування, переїзд, купівля квартири, та поява сина – дуже зблизили нас із чоловіком.
Я подивилася на Гену зовсім по іншому – він справді сильно подорослішав, взяв на себе відповідальність, став чудовим чоловіком, та чудовим батьком.
У нашому будинку не залишилося приводу для сварок, і я насолоджувалася і заміжжям, і материнством, і вкотре думала, що слушно вчинила, пішовши з квартири свекрухи. Єдине, про що шкодувала, що не зробила цього раніше…
