Днями я, як завжди, збиралась гуляти з дітьми, коли в мої двері постукали. Я відчинила і побачила якусь незнайому жінку.
– Я з соцслужби, на нас надійшла скарга. Мушу провести інспекцію!
В мене аж в очах потемніло. Нічого не розуміла. Я сама виховую двох дітей, чоловік на війні. У нас все нормально, які можуть бути скарги. Вона увійшла, почала все роздивлятись, щось записувати.
– А хто поскаржився?
– Я не можу сказати.
І тоді в мене немов перед очима розвиднілося. Я збагнула, що це моя свекруха. Лідія Іванівна увесь час кажу, що я погана господиня, і дітей не вмію виховувати. Кілька днів тому вона прийшла без попередження. Не буду приховувати, в оселі був безлад. Зрозумійте, в мене двоє малих дітей. Петрику – 4, Ганні – 1 рочок всього. Я нічого не встигаю. Мама моя живе далеко, а свекруха може лише засуджувати, допомогу ніколи не пропонує.
– Я ще до вас завітаю. Та насправді нічого страшного не бачу. Ви здивуєтеся, як часто таке трапляється! Часом рідні гірші за ворогів. – Натякнула соцпрацівниця посміхнувшись.
Це щастя, що вона просто адекватна людина. Я ж могла мати серйозні проблеми. А в мене життя й без того не цукор. Звичайно я відразу подзвонила й все розповіла чоловікові, сказавши, що поскаржилась його мати. Та за пів години свекруха мені подзвонила:
– І з чого ти взяла, що це я поскаржилась. Усі довкола бачать, яка ти мати! Хтось врятувати дітей хотів. Дякувати Богу, люди не байдужі у нас!
– Знаєте що, я вас бачити в себе більше не хочу! І цього вам не пробачу! Не пощастило моїм дітям з бабусею!
Я кинула трубку і відтоді на її дзвінки не відповідаю. Не хочу знати її взагалі. А ви б таке пробачили? От скажіть чесно!
