Ліда Микитівна зайшла до синової квартири з двома сумками, коробкою й таким виразом обличчя, ніби її сюди конвоювали. Вона поставила пожитки точно посеред передпокою, так що обійти було неможливо. Катерина Іванівна Гавриленко мовчки відсунула сумку до стіни й подала гості капці.
— Доброго вечора, Лідо Микитівно. Кімната готова, я постелила свіже, — сказала Катерина й провела мати до входу.
— Привіт, — відповіла Ліда, оглянула вішалки, куртки, полицю з взуттям. — Тіснувато у вас. Ідеться, що тут має бути просторо.
Ігор Бондаренко, занісши останню сумку, витер спітніле чоло рукавом. Він повернувся з роботи прямо в спецодязі — вранці він працював у панорамному акваріумі океанаріуму, чистив скло від водоростей, і від нього ще віяло холодною водою. Три тижні тому вони поховали його батька, і відтоді Ігор ходив блідий, наче тканина вимокла.
— Мамо, ось ваша кімната. Влаштовуйтеся. Можете тут залишитися скільки потрібно.
Ліда Микитівна зупинилася на порозі майстерні Катерини. Уздовж стіни висіли маріонетки: лицар із дротяними колінами, відьма з липи, довгоне́сенький кло́ун із дзвіночками. На столі лежали стамески, банки з ґрунтом, шматки пінопласту.
— Що це за створіння? — показала пальцем на клоуна.
— Це моя робота, — відповіла Катерина. — Я створюю ляльки для театру — тростинові та маріонетки.
— Робота, — повторила Ліда, ніби дегустувала зіпсований продукт. — Гм. І що, я тепер спатиму серед цих вигнанців?
— Я їх приберу. Приберу інструменти, стіл винесу звідси. Вам буде зручно.
Ігор кинув дружині вдячний погляд. Катерина помітила цей погляд і стримала все, що збиралася сказати: що майстерню вона зібрала чотири роки, що замовлення на «Синю птицю» треба здати до грудня, і що тепер пиляти й фарбувати доведеться на балконі.
Перший тиждень у домі панувала тиша, мов у читальному залі. Ліда Микитівна вставала рано, застеляла ліжко по-лікарняному, їла те, що їй накладали, і дякувала рівно стільки разів, щоб це виглядало ввічливо, але жодного тепла не було.
Катерина носилася між балконом, театром та плитою. Вона здала директору ескізи, отримала аванс, купила мати м’які капці, щоб не шаркала, і навіть краплі для серця.
На дев’ятий день, повернувшись додому пізно, Катерина виявила порожній стелаж у вітальні. Її книги, коробки з фурнітурою, банки з лаком — усе зникло.
— Ліда Микитівно! Де мої речі?
— Не здіймай крику, в мене голова, — з’явилася з кімнати мати й поправила кофтину. — Я прибрала. Пилюки у тебе на полицях — палець провалюється.
— У комірчині, в мішках. Стоять собі, нікого не чіпають. А я туди поставила наш сервіз та фото Геннадія Бондаренка, покійника. Хай люди бачать живе, а не твої страхіття.
Катерина відчинила комірчину. Три чорних мішки, набиті до відмови, а зверху — голова клоуна із переламаним дротом у коліні. Лялька, що коштувала 18 000 гривень і була виготовлена для нового спектаклю.
— Вона сама! Я її лише за ниточки взяла, а вона й розсипалася. Значить, погано робиш.
— Вона липова, їй пів року! І це не якісь там ниточки, це — ваги!
— Ой, дрібниці! — Ліда криво усміхнулася. — Я, між іншим, двадцять вісім років у трамвайному депо диспетчером відпрацювала, у мене по три десятки вагонів на лінії було, і ніхто мені не грубіянив. А тут я, виявляється, заважаю, я зайва, ледь чого доторкнулася — і вже злочинниця.
— Я не кажу, що ви тут зайва. Я лише прошу: запитуйте, перш ніж чіпати чужі речі.
— Чуже, — повторила Ліда з насолодою, немов розгадала щось у кросворді. — Виходить, я тут для вас чужа.
Увечері Ігор вислухав обох, почухав підборіддя й зробив те, що робив завжди.
— Ніко, ну вона ж хотіла як краще. Їй треба чимось зайняти руки, інакше вона сяде і завиє.
— Хай займатиме свої руки, але власними речами!
— У неї немає власних речей! У її квартирі все батьківське, і вона там з глузду з’їжджає. Місяць-два — потерпимо.
— І взагалі вона зламала того клоуна! Тепер мені його переробляти дванадцять днів!
— Вона ніколи не робить це навмисно, — сказала Катерина. — І це найгірше.
Далі все почало розвиватися за наростальною. Ліда Микитівна пересипала крупи в інші банки, бо «так краще видно». Переклеїла гачки у ванній. Викинула стару сіль для ванн — «пахне хімією, отруїтеся».
Вона не влаштовувала скандалів. Вона просто планомірно, сантиметр за сантиметром, відвойовувала собі дім, і будь-яке зауваження зустрічала однаково — тихою, ретельно вибудованою образою.
— Ліда Микитівно, чому ви прибрали мої ескізи зі столу? Вони ж були розкладені за номерами!
— Я їх склала акуратною стопкою. Все рівненько.
— Там була певна послідовність сцен! Тепер мені доведеться дві години все розбирати.
— Ой, вибачте, дурепо стара, я ж допомогти хотіла, — мати сіла на табурет, приклавши руку до серця. — Все не так, все не до ладу. От помру — тоді й порадієте.
— А як тоді треба? Ти мені рот відкрити не даєш.
У суботу Катерина вийшла з ванної за рушником і почула голос Ліди з кімнати. Двері були прочинені, телефон працював на гучному зв’язку.
— …та яка з неї господиня, Зоряна? Та ніяка зовсім! Обвішалася своїми ганчірками, ляльок вистругує, а суп у каструлі вже третій день стоїть!
— Ой, Ліде, — затріщала слухавка. — А Ігор що?
— А що той Ігор? Закоханий дурень. Я ж йому казала: візьми Маринку, доньку сусіда, — от дівчина: і пече, і шиє, і матір поважає. Але ні, цю приволік. Вона не для нашої родини, Зоряно. Не наша порода. Холодна.
Катерина стояла в коридорі з рушником у руках і слухала, як її зважують, немов картоплю на ринку.
«І дітей немає, — додала Ліда. — Три роки живуть, а порожньо. Значить, щось у неї не так. Чи, може, просто не хоче, береже свою фігуру».
Ліда не здригнулася. Вона спокійно взяла телефон, сказала: «Зоряно, я перетелефоную», — і поклала його екраном догори.
— Обговорювати господиню в її ж домі, та ще й на гучному зв’язку, — це теж не найкращі манери.
— Правда, — Катерина кивнула. — Що я не ваша порода. Тут не посперечаєшся. У мому роду людей не вимірювали на придатність.
— Я вам ще не грубіяла. Я тільки починаю розуміти, як це робиться — у вас навчуся.
Свекруха різко підвелася, випросталася, немов струна. Її голос набрав тієї сталевої інтонації диспетчера, що розводить вагони по коліях.
— Ти думаєш, що вчепилася в мого сина і перемогла? Та я тебе бачу наскрізь, дівчино. Наскрізь.
— Дивіться на здоров’я, — процідила Катерина. — Тільки моїх речей, будь ласка, не чіпайте.
Ігор, як завжди, мовчки все вислухав. Він сидів на краєчку дивана, у мокрій після роботи футболці, і вперто дивився в підлогу.
— Вона сказала, що зі мною щось не так, — майже прошепотіла Катерина.
— Твоя мати про твою дружину, — додала Катерина.
Ігор нарешті підвів очі. У них не було ні співчуття, ні розуміння, лише якась невиразна мольба, щоб її залишили в спокої.
— Ніко, будь ласка, не бери так близько до серця, — пробурмотів він. — Вона заспокоїться. Їй просто дуже боляче зараз.
— Тобі тридцять один, Ігорю, — холодно відповіла Катерина. — А їй шістдесят вісім.
— Тобто біль має віковий ценз? — Катерина криво посміхнулася одним кутиком губ. — Ну, добре, запам’ятаю.
З кожним днем Ігор немов віддалявся. Він постійно возив матір: на цвинтар, до лікаря, в управління соціального захисту, за довідкою в поліклініку, а потім знову на цвинтар. Їхня спільна поїздка до Тернополя була скасована. Скасували і ювілей театру, куди Катерина запросили як авторку ляльок.
— Не можу, у неї тиск скаче, — пояснював він щоразу.
— Тонометр вона тримати вміє і сама, Ігорю, — намагалася достукатися до нього Катерина. Вона просто більше не могла прикидатися, що все гаразд.
Через тиждень сталася подія, після якої здавалося, що вже нічого не склеїти. Катерина шукала в коморі баночку з шелаком і випадково натрапила на свій старий зошит у клеєчнатій обкладинці.
Це був її шкільний щоденник, який вона вела з чотирнадцятирічного віку і дбайливо зберігала на антресолях, у коробці з-під зимових черевиків.
Зошит лежав на табуреті, розгорнутий. Куточок сторінки був загнутий саме там, де Катерина в сімнадцять років писала про батьківський запій і про свій страх, що мати не витримає такого життя.
Катерина з тремтячими руками занесла зошит до кімнати матері й безмовно поклала на ліжко.
— На антресолях. У коробці. Під зимовими черевиками, — промовила вона, дивлячись прямо в очі Ліди.
— Ну шукала ти нитки! — обірвався голос з кухні. — Що там такого? Дівчачі шмарклі. Ти б краще соромилася, що твій батько пив, а не зошити ховала.
— Мій батько не пив чотирнадцять років, і вилікувався сам, — твердо відповіла Катерина, дивуючись власній спокійній реакції. Вона постояла кілька секунд, повільно рахуючи до п’яти, і вийшла з кімнати.
Увечері Катерина розповіла все чоловікові. Ігор лише невдоволено скривився.
— Ну, прочитала, — пробурмотів він. — Негарно, звісно. Хочеш, щоб я на неї накричав?
— Я хочу, щоб ти просто сказав їй: так не можна, — відповіла Катерина, відчуваючи, як її терпіння добігає кінця.
— Цей момент був учора, позавчора, та й три тижні тому, — відповів Ігор, уникаючи її погляду. Він потім пішов спати на диван, пояснивши, що йому рано вставати на роботу.
Катерина лежала в темряві, намагаючись не слухати, як на кухні Ліда миє чашку — голосно, старанно, немов демонструючи всьому будинку, хто тут єдина працьована людина.
Субота розпочалася із телефонного дзвінка. Ліда розмовляла так, ніби вагон сходив з рейок: бадьоро, владно, з розпорядженнями.
— Регіна, ти візьми готовий салат, не мучся, — командувала вона в слухавку. — Інга нехай купить торт у «Північному», там дешевше… Так, до першої, до першої будьте. Та не переймайся, все буде чудово.
Катерина вийшла з ванної з мокрим волоссям, почувши останні слова.
— До нас, — з наголосом сказала Ліда, побачивши її. — Мої доньки приїдуть. Що, не можна?
— Можна, Лідо Микитівно, — спокійно відповіла Катерина. — Тільки попереджати треба. Я на другу годину в театр, маю здати голову Кота.
— Голову кота, — Ліда пирхнула. — Господи, чим тільки люди не живуть.
До першої години дня у передпокої стало тісно. Марія Калініна, старша донька, увійшла першою — огрядна, в дублянці, з пакетом із супермаркету. За нею прослизнула Ірина Калініна, молодша, худорлява, з телефоном у руці та вічно незадоволеним виразом.
— Ой, Ніко, привіт, — Марія, не роззуваючись, дійшла до порога кімнати, потім повернулася й все ж таки зняла чоботи.
— Мама, як ти?
—Як як? Живу у чужих людей, що тут казати.
Катерина мовчки, швидко, без жодного виразу на обличчі, виклала на стіл те, що було: сир, хліб, оливки, вчорашню запіканку. Тарілки, виделки, серветки.
Ліда Микитівна встала у дверях кухні, оглянула стіл і сплеснула руками, щоб її чули у під’їзді.
— Мої доньки на порозі, а у тебе стіл порожній! Хоч чайник постав, безрука!
— Електричний, — спокійно сказала Катерина, не обертаючись. — Кнопка збоку. Натискається пальцем. Будь-яким.
— Ти чула?! — Ліда різко розвернулася до дочок, обличчя її палало обуренням. — Чула, Маріє, як вона зі мною розмовляє? Я ж їй мати!
— Ви мені свекруха, — уточнила Катерина, дивлячись на годинник. — І у мене через сорок хвилин здача роботи.
— Робота у неї! — Ліда сіла за стіл і почала загинати пальці. — Люди приїхали, чотири зупинки маршруткою тряслися, а їй ляльки важливіші. Ні супу, ні гарячого, ні пирога. У нас у сім’ї гостя завжди за стіл садили, а тут — сир порізаний!
— Сир, хліб, оливки і запіканка, — Катерина поставила чайник на підставку й клацнула кнопкою. — Плюс чай трьох сортів. Мене попереджати не попереджали.
— А навіщо тобі попереджати? — втрутилася Марія, недовольна. — Це ж дім нашого брата. Ми що, за записом ходити повинні?
— По дзвінку. Як усі дорослі люди.
Інга відсунула погляд від екрана телефону.
— Ти це серйозно? — різко запитала вона. — Мама в нас живе місяць, тиха як миша, слова впоперек ні разу не сказала…
Катерина ледь помітно посміхнулася, повторивши: «Тиха як миша? Записую».
— Та ти ще й кепкуєш! — Марія з силою гепнула долонею по столу.
— Наша мама в жалобі, а ти собі дозволяєш…
— Ваша мама викинула мої книжки, зламала ляльку вартістю вісімнадцять тисяч, перерила всі антресолі й прочитала мій щоденник, — Катерина говорила спокійно, але з кожним словом голос ставав твердішим.
— І це лише за один місяць. Далі, я відчуваю, буде ще цікавіше.
Саме в цей напружений момент у передпокої клацнув замок. Зайшов Ігор Бондаренко, і як тільки він почув голоси, його обличчя скривилося так, ніби він раптом занурився в холодну воду.
— От що тут відбувається! — Ліда миттєво підвелася. — Твоя дружина не приймає гостей! Мене тут безрукою обізвала!
— Це ви мене обізвали, — спокійно заперечила Катерина.
— П’ять хвилин тому. При свідках.
— Ігоре, ми просто приїхали до мами. Ми й не знали, що нам тут не раді.
Ігор перевів погляд на дружину. І замість того, щоб подивитися на сестрату, вимовив слова, які остаточно все вирішили.
— Ніко, ну хіба так важко було хоч раз накрити на стіл? Це ж раз на місяць!
Повисла тиша, і вона трималася рівно дві секунди.
— Зрозуміло, — тихо, але чітко промовила Катерина.
— Смачного.
Вона мовчки взяла свою сумку з головою кота, накинула пальто і вийшла з квартири. Двері зачинилися за нею так само акуратно, без найменшого стуку.
Жанна, подруга Катерини, приїхала до театру одразу після зміни, у форменій куртці пошуково-рятувального загону, на рукавах якої виднілася собача шерсть. Подруги сіли в буфеті під сходами.
— І він сказав: “Невже важко накрити?” — Катерина крутнула в пальцях ключ від своєї майстерні. — При всіх. Вголос.
— Він син. Виходить, це діагноз, — гірко констатувала Жанна.
— Ніко, послухай мене уважно, — подруга нахилилася через стіл. — Моя робота — шукати тих, хто сам вирішив піти. Знаєш, що спільного у всіх цих людей? Їх просто занадто довго ніхто не чув. Не бий посуд, не ріж правду в очі, не виправдовуйся. Просто поїдь.
— До своїх. До Аркадія Семеновича та Лариси Федорівни. Пожити. Віддихатися.
— Це виглядає як евакуація, — відрубала Жанна. — З будівлі, де тріщить опорна стіна, теж не з плакатами виходять.
У понеділок, коли в квартирі нікого не було, Катерина зібрала речі. Взяла інструменти, недоробленого рицаря, три сукні та документи. Залишати записку не стало — написала Ігору повідомлення: «Я у батьків. Не дзвони мені сьогодні».
Батько зустрів її біля хвіртки. Йому було сімдесят, сива щетина, поверх светра — стара фуфайка. Колишній капітан річкового буксира, він усе життя говорив короткими, чіткими фразами й ніколи не ставив зайвих питань.
Ганна Федорівна обійняла доньку в передпокої, тримала кілька секунд, а потім відпустила.
— Твоя кімната. Рушник синій. Будеш готова — розповіси. Не будеш — не треба.
І три дні її ніхто не чіпав. Катерина спала по десять годин, допомагала батькові чистити доріжку, лагодила рицарю коліно прямо на кухонному столі, і жодна душа не промовила їй ні слова про те, як вона мала повести себе.
На четвертий вечір батько поставив перед нею кухлик і сів навпроти.
— Мені. Питаю, чи можна приїхати.
— Я сказав: приїжджай. Дорогу пам’ятаєш, — Аркадій Семенович зробив паузу. — Катерино, я тебе не буду вчити. Скажу одне: був у мене на буксирі помічник, який кожну течу замазував фарбою. Гарно виглядало. Поки ми не потонули десь на Дніпрі.
— От і дивись, чим він буде замазувати. Фарбою чи зварюванням.
Ігор приїхав у четвер, ближче до восьмої вечора. Без квітів — знав, що зараз квіти здадуться знущанням. Роззувся в передпокої, потиснув тестеві руку, тещі кивнув.
— Аркадію Семеновичу, дозвольте мені поговорити з Нікою.
Вони сіли одне навпроти одного. Ігор схуд, обріс, під очима залігли темні кола.
— Я винайняв матері квартиру, — почав він одразу.
— Двокімнатну, в одному під’їзді з Інгою. Завдаток вніс, речі перевіз ще в понеділок.
— Знає. Я сказав їй прямо: дружина пішла через неї.
— Вона сказала, що я підкаблучник, що вона мене виростила… — він затнувся. — Далі вже неважливо. Марина подзвонила, кричала, що я матір виганяю. Я теж поговорив. Не дуже ввічливо.
— Тобі, напевнене, вперше за цілий місяць прорізався голос, — Катерина дивилася йому прямо в очі. — Мої вітання.
— Ні, ти послухай. Я не про стіл і не про книжки. Я про те, що ти стояв у дверях власної кухні й обирав, кому з нас буде незручніше. І обрав мене, бо я не плачу й не хапаюсь за серце. Я виявилася найміцнішою деталлю цієї конструкції. Знаєш, що відбувається з найміцнішою деталлю? Її навантажують, доки вона не лусне.
— Я думав, ти потерпиш. Я саме на це й розраховував. Це підлість, я розумію.
— Розумію. Я не прошу пробачити. Я прошу повернутися. Квартира порожня, твої речі з мішків я вийняв, полиці протер, стелаж на місце поставив. Майстерню зібрав за тією фотографією, що в телефоні була. Напевно, криво зібрав.
Катерина провела пальцем по краю столу.
— Я повернуся. Але умова одна, і обговорювати її я не буду. Якщо це повториться — якщо хтось із твоєї рідні знову почне чіпати мої речі, втручатися в моє життя чи говорити, що я не тієї породи, — я піду. Без жодних сцен, без попередження, без “давай поговоримо”. Просто в один день ти прийдеш додому, а мене там не буде.
— Ти не збагнув. Зараз ти кивати боїшся, бо тобі страшно. Але пройде пів року, мама знову подзвонить, заплаче в слухавку, і ти знову будеш думати, кому з нас гірше.
— Ніко, — відповів він твердо, — Я цілий тиждень їздив на кладовище, я спав тут сам, у цій порожній квартирі. Знаєш, краще я буду поганим сином, ніж зовсім ніяким чоловіком.
Повернувшись, Катерина застала квартиру ідеально чистою, жодної чужої речі. Стелаж із книгами стояв на своєму місці, томи були розставлені за темами, як вона завжди любила.
Маріонетки висіли на своїх гачках, клоун — справа. Над диваном, як і раніше, посміхалася їхня світлина з моря, де Ігор у мокрій сорочці, а вона сміється, заплющивши очі.
Майстерня, правда, була зібрана криво: різці лежали не в тому порядку, лампа стояла не з того боку. Катерина мовчки переставила лампу.
Минуло одинадцять днів, коли зателефонувала Ліда Микитівна. “Ігору, я повертаюся у свою квартиру. Досить маневрувати по знімних, наче погорілиці.”
— Нехай пропадають твої гроші. Я краще помру у власному домі, а не в чужому.
Ігор поклав слухавку і пильно подивився на дружину.
— Чула, — спокійно відповіла Катерина. — Майстерно розіграно, правда ж? І її шкода, і всі навколо винні.
— Трохи, — чесно визнала Катерина. — Але я вирішила не піддаватися. У мене на грудень запланована «Синя птиця» і дванадцять нових персонажів на нитках. Хай живе, де хоче, аби лише не тут.
Ліда Микитівна справді повернулася до себе і з того часу уникала невістку, наче протягу. На дзвінки відповідала сухо, на привітання — коротке “дякую” і одразу клала слухавку. Своїй подрузі Людмилі Романовій вона переказувала зовсім іншу історію, до блиску відшліфовану: що Катерина нібито навіть сиру їм не запропонувала, коли вони з доньками приїхали.
— Ми приїхали з дівчатами, а вона сир порізала. Сир, Людмило! Навіть чаю не запропонувала, не покликала сісти. Хитра, підім’яла чоловіка під себе, і тепер він матері грубіянить. Я ж синам кажу: «Я тебе одна виховувала!» А він мені: «Мамо, у мене дружина. Не лізь!» Ото все моє материнство.
Вона пила таблетки від тиску і раз за разом повторювала цю ж історію. З кожним переказом стіл у її розповіді ставав усе порожнішим, а Катерина — усе більш розважливою і злою.
Регіна та Ірина злилися по-своєму. Їх дратувало не стільки те, що мама переїхала, скільки те, що у невістки виявився чоловік, який її захистив, а у них самих таких не було.
— У неї він виструнчився, — буркотіла Марія до сестри. — А ми що, чужі? Через неї мама на таблетках сидить.
— Через неї, звісно, — погоджувалась Ірина. — Така тихоня, а все вивернула на свій лад.
Ігор спочатку й справді був надмірно різким. Одного разу він так відповів сестрі, що потім сам морщився від своїх слів: “Маріє, якщо ще раз приїдеш без попередження, я просто не відкрию двері.”
— Я винайняв їй квартиру і заплатив за пів року наперед. Досить з мене.
— Мені не все одно, — додав він. — Мені просто набридло щомісяця робити вибір між вами та дружиною, тому що ви постійно мене перед вами ставите.
Він опускав телефон і довго сидів мовчки, замислений. Катерина підходила до нього, клала руку на плече, і він накривав її долоню своєю.
— Не шкодуєш? — запитала вона одного вечора.
— Шкодую, що раніше цього не зробив. Цілий рік втратив.
Навесні, наприкінці березня, Катерина успішно представила свою «Синю птицю». На прем’єрі той клоун висів за лаштунками, чекаючи на третю дію, а вона сиділа у шостому ряду поруч із чоловіком і тримала його за рукав.
Пізно вночі, вже вдома, вона сказала: «Я записалася до лікаря. Хочу дитину».
Він так різко сів на ліжку, що пружини скрипнули. «Ніко, ти…» — Ігор потер обличчя долонями й коротко, беззвучно засміявся. «Я вже думав, ти ніколи».
— Я і не планувала, поки в домі точилися бойові дії. Тепер це мій дім. Тепер можна.
Ігор міцно обійняв її і протримав так із хвилину, не вимовивши жодного слова. Для нього це була не просто дитина. Це була мовчазна розписка в тому, що їй пробачили — не словами, а вчинком, який вже ніколи не скасуєш.
Через два місяці тест показав дві смужки. Того вечора Ігор сам поїхав до матері — хотів повідомити їй новину особисто, першім, щоб уникнути пліток.
Ліда Микитівна вислухала його, підбгала губи й нарешті промовила: “Ну, дай Боже. Тільки дивись, щоб вона з дитини не зробила таку саму…”
— Мамо. Ще одне слово про мою дружину — і ти побачиш внука хіба що на виписці з пологового будинку. Та й то — через скло.
Він продовжив: «Я розповідаю тобі правила. Приходиш у гості — дзвониш заздалегідь. Хвалиш борщ або мовчиш. А про «породу» — забудь назавжди».
Вона промовчала. І це мовчання виявилося ціннішим за всі виграні суперечки. Ліда Микитівна нарешті зрозуміла: місце головного у цій родині вже зайняте, і зайняте нею.
Увечері Ігор повернувся додому, роззувся, пройшов на кухню і обійняв Катерину зі спини.
— Нехай, — сказав він, вдихаючи аромат її волосся. — Я більше не сапер. Я не ходжу по її мінах і не підриваюся на них разом із тобою.
Катерина усміхнулася і поклала його долоню на живіт. — Тоді вчися робити колиску. З липи. Я покажу, де стамески.
Того ж вечора подзвонив батько Катерини. Почувши новину, Аркадій Семенович сказав саме те, що говорив завжди — коротко й по суті: «Ну що ж. Значить, течу заварили. Молодці. Тільки шов перевіряйте раз на рік.»
— Перевіряйте, — повторив Аркадій Семенович. — Фарба гарна, та ненадовго.