Як часто наші старі образи важким каменем осідають в серці, заважаючи жити нормальним життям? Чому ми готові плекати свої негативні емоції, щоразу згадуючи та переживаючи їх знову, замість того, щоб відпустити? Пропонуємо вам казку для дорослих, яка розповість, чому не можна ображатися і що від цього буває.
Розмова з Ангелом
– Я не пробачу, – сказала вона. – Я буду пам’ятати.
– Прости, – попросив її Ангел. – Прости, тобі ж легше буде.
– Нізащо, – вперто стиснула губи вона. – Цього не можна прощати. Ніколи.
– Ти будеш мститися? – стурбовано запитав він.
– Ні, мстити я не буду. Я буду вище цього.
– Тоді прости! Зніми з себе вантаж. Ти ж тепер далеко від своїх кривдників.
– Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм вибачення.
– Добре, це твоє рішення, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу?
– Тут і тут, – доторкнулася до голови і серця вона.
– Будь ласка, будь обережною, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути на дно, а може породити полум’я люті, яка спалює все живе.
– Це Камінь Пам’яті і Шляхетна Лють, – перервала його вона. – Вони на моєму боці.
І образа оселилася там, де вона і сказала – в голові і в серці.
Порада психолога
Вона була молодою і здоровою, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному прощала. Іноді сердилася і сварилася, тоді прощали її. В житті бувало різне, і про свою образу вона намагалася не згадувати. Минуло багато років, перш ніж вона знову почула ненависне слово «пробач».
– Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно сварки. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона поважного психолога.
Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь весь час просив її розповідати про дитинство. Здавалося, що він блукає по закутках її пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому пручалася. Але він все одно побачив, де ховається проблема.
– Вам потрібно очиститися, – підвів підсумок психолог. – Ваші образи дуже розрослися. На них налипли більш пізні образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не ладиться. У цього рифу дуже гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифа оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим привертають все нових і нових поселенців.
– Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервуюся, іноді депресую, а часом всіх просто вбити хочеться. Гаразд, треба чиститися. А як?
– Простіть ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту, і риф розсиплеться.
– Нізащо! – стрепенулася жінка. – Це справедлива образа, я маю право ображатися!
– Ви хочете бути правою чи щасливою? – запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, несучи за собою свій кораловий риф.
Чому не можна ображатися: страшні слова лікаря
Минуло ще декілька років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Він розглядав знімки, гортав аналізи, хмурив брови.
– Докторе, що ж ви мовчите? – не витримала вона.
– У вас є родичі? – запитав лікар.
– Батьки померли, з чоловіком в розлученні, а діти є, і внуки теж. А навіщо вам мої родичі?
– Бачите, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав темну пляму на знімку її черепа. – Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Але найгірше, що новоутворення швидко збільшується.
– І що, мені тепер на операцію? – з жахом запитала вона.
– Та ні, – і доктор насупився ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не витримати операції. Тому спочатку потрібно підлікувати серце, а вже потім…
Він не договорив, а жінка зрозуміла, що «потім» може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пухлина задавить.
– Поки що я випишу вам ліки, – сказав лікар. – Але вам потрібно привести організм в відносний порядок і заодно морально підготуватися до операції. Позитивні емоції, теплі відносини, спілкування з рідними. Погортайте альбом з фотографіями, згадайте щасливе дитинство…
Жінка тільки криво посміхнулася.
– Спробуйте всіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив доктор. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли прощення творило чудеса.
– Та невже? – іронічно запитала вона.
– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних способів: якісний догляд, турбота. Прощення теж може стати ліками, причому безкоштовно і без рецепта.
Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір постає між життям і смертю, потрібно тільки вирішити, в який бік ти дивишся.
Боліла голова. Нило серце. «Де ти будеш зберігати свою образу? – Тут і тут». Тепер там боліло.
Пробачити – і жити далі
Вона згадала про своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які весь час або працювали, або лаялися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки і похвальні грамоти, ні виконання їхніх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де для неї місця не знайшлося. У шістнадцять років її відправили в технікум, в інше місто, вручивши квиток, валізу з речами і трохи грошей на перший час. І все – з цього моменту вона стала самостійною і вирішила: «Не пробачу!». Вона носила цю образу в собі все життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно й відбувається.
Але у неї були діти, були внуки, і вмирати не хотілося. «Треба пробачити, – вирішила вона. – Хоча б спробувати. Але як це зробити, адже батьки давно повмирали?»
– Ніколи не пізно спробувати, – раптом почувся голос Ангела. – Уяви, що ти знову дитина, і слова полиються самі. А батьки… Вони тебе почують.
Жінка опустилася на коліна. Склала руки на грудях, подивилася вгору і сказала: «Мамо, тату… Це я, ваша дочка! Я прощаю сама і прошу пробачення у вас!» – Жінка почала схлипувати, а потім сльози линули бурхливим потоком. А вона все повторювала й повторювала: «Вибачте мене. Будь ласка, вибачте мене. Я не мала права вас засуджувати. Мамо, тату…»
У її грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалось гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифу. Вона зрозуміла, чому не можна ображатися, і вперше за довгий час її абсолютно не боліла голова…
