Жив у гуртожитку, коли вчився. Обидва підробляли з другого курсу, але грошей не вистачало ніколи. У нас в університеті можна було через студентську профспілку оформити талони на безплатні обіди, але їх ніколи не вистачало на всіх; харчуватися безплатно виходило від сили пару місяців протягом навчального року.
Чергова сесія, мій товариш за один з іспитів заплатив гроші, ще у нього зламався телефон – довелося купувати. Купив найдешевший, але все ж … Я як раз отримав зарплату. Довелося половину грошей дати сусідові. Він сказав, що віддасть найближчим часом, як зможе. Через місяць не повернув. Через два місяці теж не віддав. Мені не шкода було йому давати гроші. Нормальний хлопець був. І до кінця навчання я йому стільки разів позичав, що навіть вже не рахував.
Після університету продовжили спілкуватися, хоча і не так, як це було в студентські роки. У кожного своє життя, робота, інтереси.
З моменту закінчення навчання пройшло 4 роки. Дзвонить увечері мій колишній сусід і нахабно так напрошується в гості, що і відмовити йому незручно. Приїхав. В руці пакет з продуктами. Я пішов на кухню чай ставити. А він по-хазяйськи відкрив мій холодильник і почав забивати його продуктами: копченими реберцями, ковбасою сирокопченої, сиром, виноградом, фруктами.
Я не зрозумів, що це взагалі було. Попили чай. Він заквапився додому і вже в коридорі дав мені пачку тисячних купюр. Я не рахував їх, але пачка нормальна така була. А він тільки й промовив: “Коротше, це … це борг … там з відсотками, коротше”. І пішов.
Я не рахував гроші, коли позичав йому, а він, виявляється, все рахував
