Женя розгублено крутила в руках аркуш паперу: направлення на здачу аналізу ДНК для Юлі.
Навіщо? Кому це потрібно? Невже батьки Юлі знайшлися? Тоді чому не приїхали, не побалакали?
Запитань було багато. Відповідей на них не було.
– Мамо, ти чого? – Юля торкнулася за плече. – Кличу, кличу тебе, а ти мовчиш.
– Замислилась.
– Хто пише?
– Та це… неважливо, – Женя швидко сунула листа в кишеню фартуха.
– Малини відерце вийшло. Солодка. Воду в бак набрала. Увечері город поллю. Тобі ще потрібна моя допомога? Ми на річку з дівчатами зібралися. Спека така.
Думаючи про своє, відповіла:
– Біжіть, тільки обережно там.
Юлька схопила гарячі пиріжки, взяла рушник і втекла.
Жені треба було зібратися з думками. Вийшла надвір, присіла на ґанок: “Що робити? Завтра у Юлі день народження. Отак подарунок вийшов. Не дарма весь тиждень спала погано”.
Дорогою повільно рухалася іномарка, зупинилася біля воріт. З машини вийшла літня елегантна жінка:
– Вітаю, мені Євгенія Миколаївна потрібна.
Серце стиснулося в грудку. Вона відчула, що лист і ця жінка пов’язані між собою.
– Це я.
– Поговорити з вами можна? Мене Марина Григорівна звуть.
– Та що це я? У дім проходьте, – запросила Женя.
Жінка подала знак водієві, той дістав із багажника велику сумку. Женя зі страхом дивилася на те, що відбувалося.
– Олександре, ви вільні до… – жінка глянула на дорогий годинник, – трьох. Якщо знадобиться раніше, я вам подзвоню.
– А ви на річку сходіть, – заметушилася Женя. – Ось цією стежкою до води вийдете. – Вона вказала напрям. – У нас там добре. Я вам і рушник дам. А машину під дерево поставте. Чого на дорозі кидати?
– Присісти де можна? – Запитала Марина Григорівна, коли водій пішов.
– Ось тут, – Женя змахнула невидимі крихти зі столу. – Зараз чайку поп’ємо. Ви любите зі смородинкою?
Вона поставила чайник на плиту, обернулася до жінки. Та дивилася на велику Юлину фотографію, що висіла на стіні у залі. Марина Григорівна перевела повні сліз очі на Женю:
– Це Машенька. Я знайшла її.
Ноги Жені стали ватяні, попливло перед очима, щоб не впасти, опустилася на стілець.
– Це Юля! Чуєте, Юля! – крикнула Женя, впустила руки на стіл, впала на них обличчям і розплакалася.
Жінка підійшла до неї, погладила по спині:
– Я не хочу забирати у вас дівчинку. Я тільки хочу брати участь у її житті. Заспокойтеся, – вона обійняла Женю, – нам потрібно серйозно поговорити.
Вона сіла навпроти Жені, взяла її за руки:
– Розкажіть, як дівчинка потрапила до вас. Дещо я знаю, але не все.
Женя подивилася у вічі жінці: великі та сумні. Біль та скорбота стояли в очах.
– Я знайшла дитину на узліссі, коли корову свою шукала, – схлипуючи, почала Женя. – Завтра буде дванадцять років. Ми день народження святкуємо Юлі цього дня. Мокра, брудна, вона спала в канаві в обіймах з таким же брудним і мокрим ведмежам. Я не одразу навіть зрозуміла, що це дитина. Думала, кольоровий пакет валяється.
Женя смикала пасмо волосся, накручуючи на палець:
– Вона, бідолаха, стояти не могла на ніжках, сил не було навіть плакати. Додому на руках принесла. Нагодувала, вона заснула.
Від спогадів в неї почалося нервове тремтіння.
– Хлопця сусідського відправила до фельдшерки та до правління, щоб до поліції зателефонували. Ніна прибігла, хотіла оглянути дівчинку. А малеча вчепилася в мене рученятами так, що пальчики побіліли, і не відпускає. Фельдшер сказала, що років зо два дівчинці, на вигляд здорова, тільки виснажена сильно.
Чайник на плиті почав тихенько посвистувати, але жінки цього не чули.
– Потім дільничний приїхав, протокол склав, прикмети записав. Сказав, що про втрату дітей у районі у зведенні немає нічого. Пообіцяв повідомити, куди слід. Потім сусіди підтяглися. Охали, ахали. Хто одяг приніс, хто іграшки. А вона ведмежа свого з рук не випускає. Я й мила їх разом.
Женя замовкла, згадуючи пережите. Марина Григорівна не квапила її.
– Три дні з рук не злазила. І їсти постійно просила. Фельдшерка попередила, щоб давала часто, але потроху. Юля потім ще цілий рік шматочки хліба скрізь ховала. Юлею я її назвала. Спочатку стояти стала, потім бігати почала. Я натішитися не могла, міцніє дівчисько. Спала вона зі мною, сильно кричала уві сні. Мабуть, снилося щось. А казати, нічого не говорила.
Женя перевела дух:
– Коли за місяць із районної опіки приїхали забирати Юлю, вона мене вже мамою називала. Відірвати не змогли від мене. Так і поїхали ні з чим. Припис залишили, щоб сама привезла дівчинку. Гаразд, що термінів не прописали. Я засмучувалася. Як віддати до дитячого будинку? Сама там була, знаю, яке там лихо.
Марина Григорівна тихенько погладжувала Женю по руці. Було видно, запитати щось хоче, але не наважується.
– Захотіла вдочерити дівчинку, а мені перепони: незаміжня. Тоді від розпачу сама хлопцеві запропонувала одному: “Давай розпишемося. Мені для справи треба”. Пояснила все, сказала: “Як вдочеримо, так одразу й розлучимося”. І папір написала, що претензій не матиму. Так одразу і чоловіка, і доньку отримала. Життя по-іншому розпорядилося. Живемо досі, добре, дружно.
Чи то від погладжувань, чи то від того, що жінка слухала з великою увагою та зацікавленістю, Женя зовсім заспокоїлася:
– Ви спитати щось хотіли?
– Так, люба. Сама як у дитячому будинку опинилася?
– Батьки загинули. – Женя хотіла зняти чайник із плити, але почала відповідати Марині Григорівні, і забула про нього. – Мені вісім тільки виповнилося. Я влітку тут, у бабусі у селі була. Бабусі під опіку мене не віддали. Здоров’ям не підійшла. І нікого із родичів не пропустили. У кого дохід невеликий, у кого – житлові умови погані. Мабуть, боялися, що брудні справи назовні вилізуть. Хтось хитру аферу провернув. Наче квартира наша за день до загибелі була продана. Друзі батьків намагалися кінці знайти, та куди там!
Марина Григорівна дивилася на Женю. Відкрите, добре обличчя. “Не помилилася я, хороша людина”, – подумала вона.
– Ось і визначили мене до районного дитячого будинку, але недалеко від бабусі. Я постійно збігала до бабусі. Мене, як некеровану, до психлікарні погрожували відправити. Потім директор місцевої школи Іван Іванович якимось чином домовився, щоб я вдома жила, а в дитбудинку тільки значилася. А через три роки все ж таки, опіку бабусі дозволили, як єдиній родичці. Я дуже вдячна Івану Івановичу, він мені й з Юлею допоміг.
Женя ненадовго замислилась.
– Та що ж я, чаєм вас напоїти обіцяла, а сама… – Підскочила, почала швидко збирати на стіл. – У мене й пиріжки свіжі, зранку напекли.
– Я теж гостинці привезла. Цукерки гарні, печиво, фрукти – жінка дістала гарні упаковки.
– Та у нас все є. А ви ким припадаєте Юлі?
– Бабуся рідна.
– Бабуся? – Женя знову сіла на стілець. – Як це? Ви ж сказали, що не заберете її в мене?
– Заспокойся, люба, не заберу. Досить травм для неї. Я мала час подумати. – Марина Григорівна витягла пігулки. – Можна водички?
Женя простягла склянку:
– Хворієте?
– Так. І серйозніше, ніж хотілося б. – Вона помовчала. – Ти, я думаю, теж хочеш знати, як я знайшла тебе. Це нічого, що я на ти?
Женя тільки хитнула головою.
– Я найняла приватного детектива, щоб він знайшов дівчинку. Усі кінці зійшлися сюди. Він і про тебе зібрав інформацію. А зараз, поговоривши з тобою, я тільки утвердилася у своєму рішенні залишити Машу тут. Швидше за все, я куплю будинок у вас у селі, щоб бути ближче до онуки. Можливо ми ще щось придумаємо.
– Ми? Нічого не розумію. Я ні від кого не ховалася, не приховувала що дівчинка вдочерена, всі знають. І Юля. Вона мене просить іноді розповісти казку, як я знайшла її в лісі. Дістає ведмежа, дивиться на нього мовчки, ніби згадати щось намагається. Я не заважаю. Вона хоч і ділиться зі мною всім, але має бути й особистий простір, куди іншим ходу немає.
– Не в тобі річ. Це складна, заплутана історія завдовжки п’ятнадцять років. Наш син закохався в однокурсницю, яскраву, помітну дівчину. Було в ній щось відразливе, цинізм у словах, грубість. Син цього не помічав, а ми списували це на брак виховання. Два роки вони зустрічалися. Весілля зіграли, коли перейшли на останній курс. Не скажу, що ми з чоловіком були раді цьому шлюбу, але невістку прийняли добре. Кирило та Таня були гарною парою. Одне здивувало – на весіллі не було родичів нареченої. Вона белькотіла щось невиразне про батьків, якось обмовилася, що брати є. Не пускала вона нас у своє минуле.
Марина Григорівна говорила тихо, старанно підбираючи слова.
– Ми залишили молодим квартиру, а самі поїхали жити до заміського будинку. У травні внучка з’явилася, ми були на сьомому небі від щастя. Син захистив диплом, а невістка ні. Вона академічну відпустку оформила, з донькою сиділа. Потім ми найняли няню для дівчинки. Таня повернулася до інституту. Згодом, з’ясувалося, що на заняття вона не ходила. Де і з ким проводила час, для нас залишилося загадкою. Почала закочувати істерики, що її потрібні гроші. Дорікала мені, що не купили їй машину, як обіцяли, за народження онуки. А ми велику справу розпочали, сімейну. Все на розвиток пішло. Син одразу в роботу влився. Ми давно у бізнесі, з нуля починали. Тоді все так зійшлося, що відкрилися нові можливості. Декілька разів у Німеччину літали на переговори, обладнання закуповували. І Кирило з нами. Якось дзвонимо звідти, няня каже, що Таня забрала Машу одразу, як тільки ми поїхали. А Таня на дзвінки не відповідає. Кинули все, повернулися. У міській квартирі погром, частина речей зникла. Викликали поліцію. Ті заяви склали, відбитки зняли. Виявилося, є дещо у базі. Та знайти нікого не знайшли.
Марина Григорівна витерла краплі поту, що виступили, з чола. Розповідь давалась їй нелегко.
– Про зникнення дружини та доньки Кирило теж заявив. Його не особливо слухали: “Мати має право на дитину”. Відповіли відпискою: “За результатами проведеної роботи встановити місце проживання цих осіб не вдалося”. Пошуки періодично відновлювалися, але з точки справа не рухалася.
Чайник давно свистів на плиті, але жінки не звертали уваги.
– Дев’ять місяців тому я залишилася сама. Чоловік був за кермом, коли в нього відмовило серце. Син сидів поруч. Коли я приїхала до лікарні, Кирюша просив про одне: “Знайди Машу”. Врятувати його не вдалося. Для мене це був удар. Але я впоралася. Потрібно було виконати прохання сина.
Вона говорила рівно, монотонно, а в словах відчувався невиплаканий біль.
– Я звернулася до тямущого фахівця з колишніх працівників поліції. Усе, що він робив, розповідати не буду. Він відштовхнувся від відбитків пальців, виявлених у квартирі. Чоловік, якому вони належать, сидить за ґратами. Організували із ним зустріч. Той зведеним братом нашої невістки виявився. Він, коли після чергового терміну звільнився, до сестри прийшов. Та не один, зі спільником. У Таньки кохання з дружком сталося. Згадав, що у Таньки дівчинка була, і що її просто викинули з машини на трасі, коли малеча почала плакати. І напрямок приблизно вказав. Де зараз сестра, не знає.
Женя, слухаючи розповідь, хитала головою. Не вірилося, що так можна зробити з дитиною.
– Далі справа техніки. Підняв архіви, протокол дільничного знайшов, в опіку сходили. Все зійшлося. Щоправда, ціпок перегнув. Постанову на експертизу взяв і відправив. Я в Ізраїлі була, не знала цього. Як у країну повернулася, одразу до вас.
Женя мовчки витягла листа й поклала на стіл.
– Вибач, люба. Налякалася, мабуть, сильно. – Марина Григорівна знову потяглася за сумочкою. – Ось фотографії сина та онуки. Тут навіть експертиза не потрібна. Але робити її доведеться. Маша – спадкоємиця Кирила.
Женя розглядала фотографії. Вона, здавалося, пропустила повз вуха слова про спадок. Справді, з фотографій дивилася на неї Юля.
– Як Юлі сказати?
– У нас гості? Привіт! Що ти хочеш сказати? І що у вас чайник википає?
Жінки не почули, як увійшла Юля. Марина Григорівна зблідла і схопилася за серце.
– Юля, це твоя бабуся, – від розгубленості Женя не знайшла інших слів.
– Бабуся? – Дівчинка насторожено глянула на жінку. – Бабуся! Я знала, що ти знайдеш мене! – Вона кинулася до Марини Григорівни. – Це ж ти мені подарувала ведмежа!
Обнявшись, плакали всі троє. Ще багато треба було вирішити та зробити. Одне було зрозуміло – Марина Григорівна знайшла не лише онучку.
А на плиті продовжував свистіти чайник…
