— Катя, ну, скажи чесно, коли ділимо? — Лариса сиділа за кухонним столом, її пальці нервово постукували по стільниці, а очі, темні, як осіннє небо, впилися в молодшу сестру.
Катя стояла біля плити, помішуючи суп, і відчула, як всередині все стиснулося.
Прощання з батьком відбулося місяць тому, але біль все ще був свіжим, як відкрита рана.
Вона повільно повернулася, намагаючись тримати вираз обличчя спокійним.
— Ларисо, про що ти взагалі? Що ділимо? — запитала вона, хоча вже знала відповідь.
— Не прикидайся, — Лариса нахилилася вперед, її голос був різким, але в ньому розпізнавалась образа. — Квартиру. Дачу. Все, що тато залишив. Ми з Наталею теж його дочки, якщо ти раптом забула.
Наталка, яка сиділа поруч, мовчала, але її губи були щільно стиснуті, а руки, складені на грудях, видавали напругу.
Вона завжди була тихішою за Ларису, але її мовчання було важким, як камінь.
— За документами це все моє, — Катя намагалася говорити рівно, хоча всередині все кипіло. — Тато оформив все на мене ще років десять тому. Ви ж знаєте.
Лариса різко відкинулася на стільці, її сміх був коротким і гірким.
— Знаємо? Ой, Катя, не сміши. Він нам сто разів говорив, що перепише все, що поділить порівну.
Просто не встиг. А ти тепер, значить, вирішила, що тобі все і повинно дістатися?
— Я нічого не вирішувала! — Катя підвищила голос, не витримавши. — Він сам так зробив!
Я його не просила, не благала, не бігала за ним з папірцями. Він сам прийшов і сказав: «Катя, це тобі, бо тобі це потрібніше».
І я тоді ще сперечалася, казала, що це несправедливо, що вам теж треба! Але він не слухав!
Наталка нарешті заговорила, її голос був спокійним, але з холодною ноткою:
— А ти, звичайно, так сильно опиралася, так? Прямо ночей не спала, вмовляла його передумати.
Катя, годі. Ми не дурні. Ти завжди вміла бути татовою улюбленицею.
Катя відчула, як щоки спалахнули. Вона хотіла відповісти, але слова застрягли, як ком у горлі.
“Улюбленицею? Це тепер так називається, що я за ним доглядала, поки ви навіть не дзвонили?” — подумала вона, але так і не змогла вимовити…
… Катя була наймолодшою з трьох сестер. Ларисі — сорок п’ять, Наталці — сорок два, а їй самій тридцять дев’ять.
У дитинстві сестри були нерозлучні. Лариса, висока, з темними кучерями і гучним сміхом, завжди була заводилою. Наталка, спокійна, з м’якою посмішкою, вміла всіх мирити.
А Катя, наймолодша, з великими очима і звичкою теребити косички та бігати за ними, як хвостик.
Вони ділилися всім: одягом, секретами, мріями.
Разом пережили розлучення батьків. Мама тоді замкнулася, а батько пішов до іншої жінки.
Лариса і Наталка, вже підлітки, бачили, як мама плаче ночами, і обрали її сторону. Катя була занадто мала, щоб розбиратися в їхніх дорослих образах.
Вона просто любила тата — його жарти, його теплі обійми, його звичку наспівувати старі пісні, поки лагодив щось у гаражі.
Коли Катя виросла, життя її не балувало.
У двадцять три у неї з’явилася Віку, а через п’ять років вона розлучилася з чоловіком Олегом, який зник, залишивши її одну з дитиною.
Лариса і Наталка тоді допомагали: Лариса привозила продукти, Наталя забирала Віку до себе на вихідні.
Зі старшими дочками батько майже не спілкувався. Лариса вважала його зрадником, Наталка просто не хотіла ворушити минуле.
А Катя не могла його покинути. Вона відвідувала його в маленькій квартирі, де він жив один, привозила ліки, коли він хворів, їздила до нього в лікарню, коли він подовгу лежам там.
А нещодавно батько пішов у засвіти. Інфаркт…
Заповіту не залишив, але ще давно, після появи онуки Віки, оформив на Катю квартиру і дачу.
«Ти одна, донько, до мене ходиш, — сказав він тоді. — Тобі майно потрібніше».
Катя тоді плакала, говорила, що це несправедливо, але він тільки відмахнувся: «Я знаю, що роблю».
Тепер вона отримала і квартиру, і дачу. Працювала в невеликій фірмі, де зарплата була скромною, а чутки про скорочення вже витали в повітрі.
У Віки через три роки — випускний, потім вступ до університету.
Катя мріяла дати дочці шанс на краще життя. Дача, яку вона планувала продати, могла стати їхньою подушкою безпеки.
Через тиждень після тієї розмови Лариса приїхала знову. Без попередження.
Катя відчинила двері, і сестра увійшла, не роззуваючись, з сумкою через плече.
— Я тут подумала, — почала Лариса, навіть не привітавшись. — Ти ж не хочеш, щоб ми зовсім перестали бути сім’єю, правда?
Давай зробимо по-людськи. Продай дачу, квартиру, все поділимо на трьох. Я навіть готова взяти на себе витрати на нотаріуса.
Катя стояла, тримаючись за дверний одвірок, і відчувала, як всередині все охоплює гнів.
— Ларисо, ти мене взагалі чуєш? — вона намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів від образи. — Я тобі вже пояснила.
Тато оформив це на мене. Не тому, що я така хитра, а тому, що він так вирішив.
Я була з ним, коли він хворів. Я йому допомагала. А де були ви?
Ти хоч раз за останні п’ять років йому дзвонила? Хоч раз запитала, як він живе?
Лариса кинула сумку на диван і повернулася до Каті, її обличчя палало.
— Ой, Катя, не треба переді мною тут у святу грати! Ти думаєш, я не знаю, як ти біля нього крутилася?
Всі ці твої дзвінки, поїздки, «татку, як ти там» — це що, просто так було?
Ти знала, що він все на тебе перепише, і підлещувалася!
— Підлещувалася?! — Катя зробила крок вперед, її голос перейшов у крик. — Я підлещувалася, коли з ним хворим ночами сиділа? Коли він мені дзвонив о третій ночі, бо йому було погано, а я дитину у сусідки залишала і їхала до нього?
Ти хоч уявляєш, як це — бачити, як твій батько згасає, і знати, що ти одна з ним? А ви де були? Вам було байдуже!
Лариса замовкла, але її очі були сповнені злості. Вона глибоко вдихнула і сказала, вже тихіше, але з отрутою:
— Знаєш що? Ти завжди була така. Молодша, улюблена. Ми з Наталею тебе на руках носили, коли батьки розлучилися.
Я тобі свої речі віддавала. Наталка тебе до себе забрала, коли ти з Олегом розлучалася.
А тепер ти нас в бруд обличчям тикаєш? Вирішила, що все твоє, і плювати на нас?
Катя відчула, як сльози підступають, але проковтнула їх. Вона не хотіла плакати перед сестрою.
— Я вам вдячна, — сказала вона, намагаючись говорити твердо. — За все, що ви для мене зробили.
Але це не означає, що я повинна відмовитися від того, що тато мені залишив.
У мене є Віка. Їй через три роки вступати. На роботі скорочення на носі.
Я не можу просто взяти і все віддати. Мені потрібно думати про дочку, про її майбутнє.
Лариса похитала головою, її губи скривилися в гіркій посмішці.
— Про Віку, значить, думаєш. А про нас ти подумала? У мене двоє дітей, Катя. У Наталі іпотека.
Ми теж не в золоті купаємося. Але тобі, звичайно, потрібніше. Ти завжди була егоїсткою.
Катя хотіла відповісти, але в цей момент до кімнати увійшла Віка.
Вона зупинилася в дверях, її шкільна форма була трохи пом’ята, а в очах — тривога.
— Мамо, тітонько Ларисо, ви чого кричите? — запитала вона тихо.
Лариса подивилася на Віку, потім на Катю, і сказала, вже спокійніше:
— Нічого, Вікусю. Просто дорослі розмовляють. — Вона взяла сумку і попрямувала до дверей. — Подумай, Катя.
Ще раз подумай. Не роби так, щоб ми перестали бути сестрами.
Двері зачинилися, і Катя залишилася стояти посеред кімнати, відчуваючи, як її світ все більше руйнується.
Через пару днів зателефонувала Наталка. Катя взяла трубку, сподіваючись, що сестра буде м’якшою, але помилилася.
— Катя, я не хочу з тобою сваритися, — почала Наталка, але її голос був холодним, як зимовий вітер. — Але ти справді думаєш, що це нормально?
Забрати все собі? Тато нам обіцяв, що поділить порівну. Ми з Ларисою не були йому чужими. А ти тепер робиш вигляд, що так і треба.
— Наталю, я не роблю вигляд, — Катя присіла на диван, відчуваючи, як втома накочується хвилею. — Я тобі клянусь, я не просила тата нічого мені залишати.
Він сам так вирішив. У мене немає чоловіка, який би допомагав. І ця квартира, ця дача — це мій шанс дати доньці хоч щось. Ти ж знаєш, як мені важко.
Сестра довго мовчала, потім сказала, майже пошепки:
— А мені не важко, думаєш? У мене іпотека, Катя. Ми з Андрієм ледве тягнемо.
Я ночами не сплю, бо не знаю, як платити за квартиру, як дітей навчати.
А ти… ти просто взяла і все собі привласнила. Ніби ми з Ларисою — ніхто.
— Ти не права! — Катя відчула, як голос затремтів. — Ви мої сестри. Я вас люблю.
— Любиш, кажеш? — Наталка гірко засміялася. — Любов — це коли думаєш не тільки про себе.
А ти все собі захапала. А ми, значить, так, п’яте колесо до воза.
Катя хотіла заперечити, але Наталка вже поклала слухавку.
А потім і мама зателефонувала. Катя взяла телефон, хоча знала, що розмова буде важкою.
— Катя, я не розумію тебе, — почала мама без передмов. — Як ти можеш так чинити?
Лариса і Наталка мені все розповіли. Ти справді думаєш, що це справедливо — забрати все собі? Це ж і їхній батько був.
— Мамо, я нічого не забирала, — Катя відчувала, як сльози підступають, але намагалася тримати себе в руках. — Тато сам все оформив на мене.
Я його не змушувала. А все трму, що тільки я була з ним, коли він хворів. Я допомагала йому.
А Лариса і Наталка навіть не дзвонили. Чому я тепер повинна відчувати себе винною?
Мама зітхнула, і в цьому зітханні було стільки розчарування, що в Каті защеміло серце.
— Ти завжди була впертою, — сказала мама. — Але я думала, що ти виросла. Що ти розумієш, що таке сім’я.
А ти… ти думаєш тільки про себе. А сестри? Вони ж теж твоя кров. Поділи, Катю. Зроби, як чесна людина.
— Мамо, а якщо я поділю, що мені залишиться? — Катя не витримала, її голос затремтів від образи. — У мене немає нічого, крім цієї квартири і дачі.
У мене Віка і робота, де вже завтра можуть скоротити. Як мені тоді жити?
Як мені її піднімати? Чому я повинна жертвувати всім, щоб сестри не ображалися?
— Тому що вони твоя сім’я, — відрізала мама. — І якщо ти цього не розумієш, то я в тобі помилялася.
Катя поклала слухавку і відчула, як весь світ навколо став проти неї.
Вона сиділа на дивані, дивлячись на старе фото на стіні — вони вчотирьох, вона, Лариса, Наташа і мама, посміхаються на дачі. Тато знімав.
Тоді все було просто. Тоді вони були сім’єю…
… Минуло два місяці. Лариса і Наталя перестали відповідати на повідомлення. У соцмережах — тиша.
На день народження Каті від сестер не надійшло ні слова. Мама написала коротке: «З днем народження, Катя». Без тепла, без любові.
Віка, повернувшись зі школи, знайшла маму на кухні. Катя сиділа, гортаючи старі фото в альбомі і плакала.
— Мамо, ну досить, — Віка присіла поруч, обійняла її. — Вони не праві.
Ти не повинна віддавати те, що нам потрібно. Ми з тобою впораємося. Ти все робиш правильно, я знаю.
Катя подивилася на дочку, і серце стиснулося. Віка була такою дорослою — її карі очі, такі ж, як у батька, були сповнені рішучості.
Але Катя все одно відчувала себе зрадницею.
Вона згадувала батька — його втомлену посмішку, його слова: «Ти сильна, Катя. Ти впораєшся».
Але зараз вона не справлялася. Їй було самотньо. Прикро.
Хотілося кричати, щоб тато повернувся і все виправив. Щоб сестри знову стали сестрами. Щоб мама не дивилася на неї з розчаруванням.
— Віка, я не знаю, чи правильно я роблю, — Катя нарешті заговорила, її голос був тихим і сповненим болю. — Я їх люблю.
Ларису, Наталку, твою бабусю. Але я не можу віддати те, що нам потрібно. Я не можу тебе підвести.
А вони… вони думають, що я просто жадібна. Що я їх зрадила.
Віка взяла її за руку, її пальці були теплими.
— Мамо, ти просто хочеш, щоб у нас було нормальне майбутнє. А вони… просто зляться.
Та це не твоя вина. Це дідусь так вирішив. І він тебе любив. Він хотів, щоб у нас все було добре.
Катя відчула, як сльози котяться по щоках. Вона обійняла Віку і подумала:
«Я рішення не зміню. Навіть якщо весь світ буде проти мене».
Одного разу Катя зустріла сестер біля магазину, але вони лише відмахнулися від неї:
— Ми не будемо ганьбитися і бігати за тобою, подавати до судів, — сказала Лариса.
Катя подивилася на неї, і в грудях щось болісно стиснулося.
Вона хотіла сказати, що любить їх, що сумує, що не хотіла цього. Але замість цього сказала:
— Лариса, я зробила те, що повинна була.
Лариса похитала головою і вони з Наталею пішли, не обернувшись.
Катя більше не шукала їх прощення. Вона продала дачу, гроші поклала на рахунок для Віки — на навчання, на майбутнє.
Квартиру здала мешканцям. Тепер вона була впевнена у своєму майбутньому і в стабільності для своєї дочки.
Минав час. Катя сиділа на кухні, дивлячись на Віку, яка готувалася контрольної, щось наспівуючи під ніс.
На столі стояла стара чашка з написом «Кращий у світі батько».
Катя посміхнулася, згадавши, як тато завжди заварював у ній чай, навіть коли вона бурчала, що чашка занадто велика.
Сестри не дзвонили. Мама іноді писала, але їхні розмови були короткими, як телеграми.
Сім’я розкололася, як старе дзеркало, і осколки вже не зібрати. Але Катя навчилася жити з цим.
Якщо це їхній вибір, то вона в цьому не винна.
Залишити відповідь