В Італії я вже 20 років гарую, не покладаючи рук. Все заради своїх синів.
Мій колишній залишив мене з двома дітьми на руках і пішов до іншої, тож розраховувати я могла лише на себе.
Треба було якось ставити хлопців на ноги. Довелося їхати на заробітки.
Вже мої синочки встигли й одружитися і онуків мені народити, а я й досі тут.
То на квартиру треба, то на садочок, то на ремонт… Кінця-краю цьому не видно.
Останні 5 років я взагалі взялася доглядати пару літніх людей. Це нереально важко, але хіба ж я себе жаліла? Тішилася думкою, що зараз я дбаю про Максима і Василя, а на старості літ і вони мене доглянуть.
Якби ж то…
Вартувало мені захворіти, як вся правда про моїх синів виплила на поверхню.
– Мамо, як це ти повертаєшся додому?
– Діти, здоров’я у мене вже не те… Хочу відпочити.
– Ти розумієш, що це безвідповідально? Сама знаєш, яка в Україні зараз напружена ситуація. Ми не працюємо, сидимо вдома. Ти ж нас усіх годуєш!
– То знайдіть собі роботу! Я вже більше не можу так жити. Все життя вас утримую.
І що ви думаєте? Діти мене не зрозуміти. Образилися до смерті.
Совість мене загризла, страшне! Кілька тижнів ходила сама не своя. Якби подруга мене не розрадила – не знаю, що б і робила.
– Іванко, чого ж ти така наївна? Твої діточки сіли тобі на шию, ще й ніжки звісили. Он моя донька: так, гроші я їй теж надсилаю пачками, але вона їх не проїла, не пропила, а будинок збудувала. Мене прописала. Буду тепер на старості літ, як у Бога за пазухою.
– А за що ж вона живе?
– Іванко, люди працювати мають! Маринка моя вчителює, репетитором підробляє. От і має свою копієчку. А твої що? Навіть не знають, що то таке є праця.
– Ти права, Людмило. Я сама в усьому винна.
Поки вирішила залишатися в Італії. Підрахувала, що за 4 роки зможу заробити собі на квартирку. Впевнена, що щасливу і безтурботність старість доведеться собі влаштовувати самій.
Але серце тужить за синочками, онуками, невістками… Що тепер робити?