– Я не зрозуміла, хто? – перепитала Настя, однією рукою тримаючи телефон, а другою перевертаючи на пательні сирники, якими вона вирішила сьогодні вранці побалувати Марію і Славика.

– Мамо, а Марія мене образила! – як завжди занився молодший Славик, який підійшов до неї.

– Не чіпала я його! Він просто ліжко не хоче заправляти, – тут же влетіла в кухню п’ятирічна донька.

– Ні, образила! – ще голосніше продовжував плакати синочок. – Образила, тому що я не вмію заправляти.

– Тсс, помовчіть! – прикрикнула на дітей Настя. – Нічого не чути через вас.

Вона нарешті зняла з плити сирники, що вже почали підгорати, і продовжила розмову.

– Так, я нічого не зрозуміла, у мене тут діти шумлять. Повторіть, хто ви? – перепитала Настя з незадоволенням.

Був ранок робочого дня, дітей треба годувати, у садок одягати, самій на роботу збиратися, а тут якісь дзвінки незрозуміло від кого…

– Я кажу, Немченки ми, із Житомира. Ну, не зовсім із Житомира, а з області. Настю, твоя мама нас давно знає. Ми з Володимиром Парамоновичем у неї на весіллі гуляли. Та й ти коли з’явилася, ми, пам’ятається, телеграму вітальну батькам надсилали…

– Мамо, мамо, де мої резинки для волосся? – запитала Марія, смикаючи Настю за штанину піжами.

– А де моя машинка синя? Я її в садок сьогодні візьму, – тут же з’явився Славик.

– Так, помовчіть! – знову зашуміла на дітей Настя.

Вона нервувала. Ба більше, вона злилася. Цю телефонну розмову незрозуміло з ким час було вже завершувати. Вона б так і зробила, але жінка, яка зателефонувала сьогодні зранку, одразу ж назвала ім’я та прізвище Настиної матері, і тепер вона змушена була слухати цю далеку родичку, яка невідомо звідки з’явилася, як вона сама себе назвала.

– Послухайте, я вас не знаю і, відповідно, пам’ятати не можу. Що ви хотіли? Нам ніколи зараз, і я не можу більше розмовляти, – нарешті зважилася Настя.

– Так, ти нас і не можеш пам’ятати, ми ніколи не бачилися. Але дуже мріємо побачитися і познайомитися. І я, і Володимир Парамонович.

– Може, вам телефон мами дати? – здивувалася такій заяві Настя, водночас дивуючись з приводу того, звідки в цієї дивної тітки її телефон.

– Любочкин? Та ні, не потрібно, є в мене. Це ж вона мені й дала твій номер, коли я кілька місяців тому хотіла тебе з днем народження привітати. Але в мене не вийшло тоді. На жаль, я потрапила в лікарню, і мені вже не до привітань тоді було…

– Ну а що ж ви від мене хочете? – перебила співрозмовницю Настя.

– У гості ми до вас хочемо приїхати, – відповіла жінка просто.

– У гості? До нас? Але ми навіть незнайомі з вами? – здивувалася Настя.

– Ну, так познайомимося. Час вже! – з оптимізмом відповіла вона.

– Мені зараз ніколи, розмовляти більше не можу. Але ця ідея з вашим приїздом для мене принаймні дивна. Та й не до гостей мені зараз. Всього найкращого!

Вона відключилася і приступила до звичних ранкових справ і турбот. А в самої з голови не виходила ця дивна розмова.

“Потрібно буде мамі зателефонувати і дізнатися, що це за Немченки з Житомирської області”, – подумала Анастасія.

За ранковою кавою на роботі набрала номер матері.

– Мамо, а хто такі Немченки із Житомира?

– Тітка Василина? Вона тобі вже дзвонила? – зовсім не здивувалася Любов такому питанню.

– Так, дзвонила. Ба більше, сказала, що вони з чоловіком хочуть до нас у гості приїхати, – ділилася Настя. – А хто вони? Ця тітка сказала мені, що вони нам далекі родичі якісь. Але я так і не зрозуміла, які. Ти мені про них ніколи не розповідала, мамо.

– Та не родичі вони нам зовсім. Так, хороші знайомі й добрі друзі твоєї бабусі Ганни. Мама тітки Василини і твоя бабуся колись дуже дружили. А я з дитинства пам’ятаю, що тітка Параска приїжджала до нас у гості з донькою Василиною, коли я ще в школі вчилася. А потім якось усі загубилися, життя закрутило. І ось не так давно Василина відшукала мене і періодично телефонує тепер.

– Мамо, ну з вами все зрозуміло. Вас із нею хоч щось пов’язує. А до чого тут я? Чому вони в гості зібралися до мене з дітьми, а не до вас? – запитала Настя.

– Настуню, ти тільки не ображайся на мене, добре?

– Що, мамо?

– Річ у тім, що я розповіла Василині про те, що ти тепер одна, донечко. І дуже страждаєш від своєї самотності.

– Я не страждаю, мамо! Скільки разів тобі казати? І дуже рада, що вигнала зі свого життя цього козла. Шкода, що раніше очі мені ніхто не відкрив на мого колишнього чоловіка. Я б це зробила давно, – різко відповіла їй донька.

– Ну, добре, добре, не страждаєш. Гаразд. Хоча я з тобою не згодна. Але Василина та її чоловік Володимир нещодавно пережили трагедію. Вони втратили старшу доньку. А вона навіть не встигла подарувати їм онуків. У них є ще син, але він теж не одружений і живе десь далеко. Уявляєш, як їм зараз боляче і самотньо?

– Та ти що? Яке горе! Шкода людей-то як…

– Так, горе… Навіть і уявити страшно. А зараз вони хочуть, напевно, відволіктися. Ось і попросилися до нас у гості, я не змогла відмовити. Так, і ще. Ти знаєш, ми розговорилися, і я дізналася про те, що Василина, виявляється, багато років працювала психологом. Тобі потрібно з нею поспілкуватися, донечко, щоб підвищити свою самооцінку.

– Мамо, ти знову? Усе нормально з моєю самооцінкою, – заперечила Настя.

– Ну добре, добре. А поспілкуватися з хорошою людиною ніколи не шкідливо, правильно? Вона обов’язково тобі допоможе. Я подумала і вирішила, що тобі потрібно прийняти їх у себе. І їм радісно буде поруч із дітлахами, вони душею відтануть, і тобі корисно поспілкуватися з розумною людиною. Добре, Настю? Ну заради мене, прошу тебе.

– Мамо, вони чужі люди. Як я їх прийму в себе?

– Нічого, ви познайомитеся. Вони тобі сподобаються, запевняю тебе.

– Ну, не знаю…

Любов полегшено зітхнула. Здається, їй вдалося вмовити доньку. Можливо, щось і вийде з їхньої з Василиною затії. Але про це поки мовчок…

У неділю на кухні в Насті було спекотно. До неї на допомогу прийшла мама. Вони разом накрили багатий стіл і з хвилини на хвилину чекали на приїзд гостей.

Це було дивно, але буквально відразу Настя відчула якусь душевну спорідненість і безпричинну радість від знайомства з цими приємними людьми.

Тітка Василина привезла цілу сумку подарунків і гостинців дітям і самій Насті, через що їй стало навіть злегка ніяково.

– Не соромся, Настю, бери. Усе від щирого серця, – говорила добра Василина, віддаючи їй м’які пухові рукавиці й теплі вовняні шкарпетки. – Я все сама в’язала. А ось ще шарфик і жилетка. Взимку, в холоди, все знадобиться.

– Ой, ну навіщо ж стільки? Мені б і шкарпеток вистачило! – дивувалася Настя.

– Ні, ні, ти не відмовляйся. Все носи з радістю і задоволенням. Тут ще дітлахам багато чого привезли. Подивишся потім, – добродушно говорила Василина.

Потекли робочі будні. Настя, як завжди, йшла вранці на роботу, а діти залишалися з гостями, до яких прив’язалися практично з першої хвилини їхньої появи у квартирі.

– Не набридають вони вам? Може, все-таки в садок завтра відвести? – щодня запитувала в гостей Настя.

– Ні, Настуню, ти що! Вони такі в тебе славні. Ми так весело час із ними проводимо. Навіть не помічаємо, як день пролітає, – відповідала Василина.

– Мамо, мене бабуся Василина навчила, як в’язати шарфик! – радісно оголосила Марія.

– А мене дідусь Володя навчив літачки робити з паперу. Ось! – похвалився слідом за сестрою Славик.

– Молодці! Хвалю і вас, і бабусю з дідусем, – усміхаючись, відповідала Настя.

Тихими вечорами, уклавши дітей і чоловіка Василини спати, жінки подовгу сиділи на кухні, розмовляли.

Настя розповіла про свою особисту біду, про те, як розчарувалася в чоловікові, дізнавшись про його зраду.

– Ні дня, ні хвилини не думала і не сумнівалася. Відразу вирішила – жити з таким не буду. Багато хто каже, що треба було заради дітей шлюб зберегти. А я вважаю, це неправильно. Якщо батьки не кохають одне одного, діти це відчувають. Та й чого їх може навчити батько-зрадник? – ділилася з Василиною вона.

– Права ти, Настуню. Зраду не можна пробачати. Значить, і не кохав він тебе. Помилився, видно. Щось інше прийняв за кохання. А тобі інший чоловік по життю призначений. Зустрінеш ти його обов’язково. Так і буде. Просто повір мені зараз. Головне, не впадати у відчай і вірити, – тихо відповідала їй Василина.

Повідала вона Насті й про своє життя. Багато всього в ньому було – і радості, і горя. Але одне залишалося незмінним – це кохання до чоловіка і віра в добро.

– Добрих людей, Настуню, на світі більше. І це найважливіше, про що ми маємо пам’ятати, коли нас хтось ображає або на душі чорно.

Кілька разів приїжджала мама Насті, щоб поспілкуватися з гостями за чашкою чаю і шматком смачного пирога, які тепер завдяки старанням Василини були щодня в них на столі.

Так пролетів тиждень, і гості почали збиратися додому.

– Може, ще погостюєте? Діти до вас прив’язалися, та й мені приємно вас бачити у себе, – сказала Настя.

– Ні, досить. Чужою гостинністю зловживати не треба. Та й син наш Ілля проїздом тут буде завтра. Ось і забере нас, щоб ми з Володею на поїзді не тряслися. А вам – величезне спасибі за все! Ми ніби еліксиру якогось цілющого напилися. І на душі легше стало.

– Бабусю Василино, а ти приїдеш ще? – запитала Марія.

– Так, приїдеш? І ти теж дідусь? – вторив сестричці Славик.

– Давайте тепер ви до нас приїжджайте, добре? Беріть маму, бабусю з дідусем – і до нас, – добродушно запропонувала Василина.

– Ура! Ми поїдемо в гості! – радісно закричали діти.

У неділю Насті чомусь не спалося. Вона прокинулася з самого ранку. Ще й п’ятої не було, а вона вже не могла очей зімкнути. Сьогодні потрібно проводжати гостей. Приїде їхній син Ілля, про якого вона вже так багато чула від його матері.

Ілля працював десь далеко, і до батьків приїжджав нечасто. Але сьогодні їхав у рідне місто ненадовго. Відпустку вибив, давно з батьками не бачився. Вирішив зробити гак, дізнавшись, що мати з батьком гостюють у старовинних друзів.

Настя потім часто згадувала цей день і цю мить, коли їхні очі зустрілися. Це було як осяяння, як спалах.

– Вітаю, Ілля, – відчинивши гостеві двері, сказала Настя і зрозуміла, що пропала.

– Вітаю, Настю! А я вже чув про вас і тому теж знаю ваше ім’я. Дуже приємно познайомитися! – посміхнувся він просто і відкрито.

Вони розлучилися через кілька годин, щоб зустрітися через місяць. Ілля втомився приходити на роботу геть невиспаним, бо півночі проводив у телефонних бесідах з коханою жінкою. Ах, як їх тягнуло одне до одного!

Рішення було прийнято, Ілля написав заяву про звільнення і помчав у місто, де жила його любов. Настя була щаслива.

Через півроку Настя та Ілля одружилися, чому їхні батьки були невимовно раді.

– Бабусю Василино, а ти тепер моя справжня бабуся? – запитала у літньої жінки Марія. – Як баба Люба?

– Звичайно, люба, – витираючи сльози, відповідала вона.

– Тоді я тобі відкрию таємницю, хочеш?

– Дуже хочу, моя дівчинко!

– У нас зі Славиком скоро буде братик! Ти рада, бабусю?