Я попереджала – поїдеш. Матері для тебе більше немає, – заявила вона синові. Та кому ж від цього стало гірше?
Вася вважав, що життя в нього вдалося. У свої 32 роки він заробив певну репутацію в їхньому місті. Непогано заробляв, ганяв на старій машині, жив, правда, з мамою, але йому це не заважало. Йому справді було ніколи займатися побутовими справами. Він працював урологом, пахав на прийомі в поліклініці та в лікарні. Його мама Ангеліна Валер’янівна, завідувачка неврологічного відділення в тій самій лікарні, чомусь завжди знаходила час, щоб приготувати для сина кілька страв і постійно здувати з нього пилинки. Так він і жив, іноді влипаючи в короткочасні романи, поки одного разу на курсах підвищення кваліфікації не зустрів кохання всього свого життя. Точніше, він уже їхав і біг пероном вокзалу, коли в буквальному сенсі зачепив свою долю.
– Ой! – зашипіла вона, як розсерджена кішка. Симпатична дівчина зі світлим волоссям і яскраво-синіми очима. – Дивись, куди йдеш.
Та от Вася навіть не міг банально вибачитися, ніби все життя промайнуло перед його очима.
– Хоч би вибачився, – повернув його в реальність злий голос.
Кліпнувши, він виявив, що дівчина обтрушує брудні джинси.
– Вибачте, – пробелькотів він, почервонівши до коріння волосся.
Дівчина окинула його неприємним поглядом, підхопила свою сумку й пішла до поїзда. Вася з радістю усвідомив, що вони їдуть в одному вагоні. Все, цей шанс не можна втрачати.
Незнайомка виявилася вчителькою німецької мови в школі, в його ж місті. Звали Ліда. Жила сама. Її батьки свого часу поїхали за програмою возз’єднання сімей до Німеччини й постійно кликали доньку до себе. У них були абсолютно різні інтереси та характери, але їм було добре разом. Вона розповідала йому про літературу, а він їй – байки про складні випадки.
Його мама моментально вчула, що в нього з’явилася дівчина. От до цього абсолютно не цікавилася його особистим життям, а тут наче з глузду з’їхала.
– Очі в тебе блищать, – вранці під час сніданку підсумувала вона. – Колись, хто? Медсестра з пульмонології? Степанович казав, вони у вас у відділенні прописалися.
– Та ні, мам, – квапливо пережовуючи бутерброда, сказав він. – Її звати Ліда. Вона вчителька німецької мови.
– Зрозуміло.
Вася за пару місяців заявив, що переїжджає до Ліди. Мама в цей момент нарізала овочі. Її руки здригнулися, і вона тихо запитала:
– Назавжди?
– Мамо, сподіваюся. Хочемо спробувати пожити.
– Пожити? – простягла вона ледь чутно. – Ну що ж, ти вже не маленький. Спробуй. Тільки от сюди її не приводь. Не прийму її. Якби медсестра була, або лікарка…
Покотилося його сімейне життя. Їм було легко й просто разом. Тому за пів року він зробив Ліді пропозицію. Та сказала: «Так». Він радісно зайшов до матері у відділення й похвалився.
– Поздоровляю, – вичавила з себе матір.
– Мамо, не хочеш з нею познайомитися?
– Ні, – відрізала жінка. – Знайшов би гідну дівчину, з радістю б прийняла, але не цю.
– Мам, ти абсолютно її не знаєш.
– І знати не хочу. Знаєш що, рідний? Пожив у неї. Час додому повертатися. Твої романи завжди на пів року. Ти ж не створений для сім’ї. Придивися до Лесі з педіатрії. Цукерка, а не дівчина.
– Мамо, ми заяву до РАЦСу подали.
– На весілля не прийду, – прошипіла мати. – Роби свій вибір. Або вона, або я.
Для нього це стало несподіванкою. Його мама проти дівчини, яку жодного разу в житті не бачила. Маячня. Гаразд, вона завжди критикувала всіх його пасій. Але зараз же в нього все серйозно. Він спробував розмовляти з нею, вмовляти, але вона вперлася, як баран. Довелося грати весілля без матері. Вася почувався не в своїй тарілці, постійно чекаючи й внутрішньо сподіваючись, що вона прийде, як те мамонтеня в мультфільмі. Тільки от не прийшла. Його заспокоювали родичі з усіх боків. Бабуся Ольга Дмитрівна під кінець вечора погладила його по руці:
– Характер у твоєї мами, звісно, не дуже, але щоб так із сином вчинити… Хороша в тебе дівчинка. Чого вона так з’їлася?
– Через те, що вона не лікарка і не медсестра.
– Не переймайся, все налагодиться.
– Як так? – не розумів Вася. – Дочка її пішла з-під крила матері, вона ще недавно тобою дихала.
– Бабусю, це не так. Сестра поруч живе, у неї все добре.
– Так, але вона звикла все контролювати, – сказала літня жінка. – Згадай що було два роки тому. Вона тебе тоді й розвела. З Машею твоєю. Дивно, що з цією не впоралася. Надто швидко ти до неї переїхав і одружитися надумав. От і сердиться. Нічого, от побачиш, почне зводити твою дружину.
Так і сталося. Мама, усвідомивши, що зірвати весілля не вийшло, тепер практично оселилася в нього у відділенні, коли він заступав на зміну. Підсилала до нього різних дівчат, розхвалюючи кожну, приносила в баночках їжу, дбайливо приготовану, і поки він був на обході, викидала його контейнери з дому й постійно нила, що Ліда йому не пара.
На щастя чи на нещастя, Ліда несподівано запропонувала Васі план:
– Сонечко, давай поїдемо до Німеччини. У мене там бабуся, батьки допоможуть, чим зможуть. Будемо там жити, є зв’язки у клініці. Їм потрібні спеціалісти.
Вася мовчав. Думка про те, щоб кудись поїхати, ніколи не до нього не приходила.
– Але… – тільки й зміг видавити він. – А диплом?
– Там підтвердиш диплом. Медиків цінують. А тут що? Твоя мати, яка жити не дає.
– Я подумаю, – тихо сказав він.
Думав він недовго. Інше життя манило його, та й перспектив у своєму місті він не бачив. Дружина мала рацію. Так, якщо що, завжди можна повернутися. Тільки б мама зрозуміла. Ну, звісно ж.
Не встиг він озвучити своє рішення, як та заверещала:
– Кинути лікарню, поліклініку, заради чого? Спочатку зійшовся з цією, а тепер поїхати зібрався.
– Мамо, – застогнав він. – Тітка Люда вже 5 років живе у Франції, і ти тільки рада цьому.
– Ой, біля мене нікого не буде, – несподівано запричитала мати, хапаючись за серце й потроху сповзаючи зі стільця на підлогу. – Ольга другий тиждень не заходить.
– Мам, припини спектакль. Ольга не заходить, бо в пологовому. Поклали її раніше і ти про це знаєш.
Тепер його життя перетворилося на низку сліз та умовлянь з боку матері. Наближалася дата від’їзду, а мати пустилася в усі тяжкі. Його навіть викликав головний лікар і попросив не поспішати, мовляв, пожалій ти матір, не бачиш, що з нею діється.
Він бачив, адже та тепер щодня приходила до них додому й вимагала, щоб Ліда залишила її сина в спокої. Дівчина вже боялася кожного шороху. Раптом свекруха переступить межу.
У день від’їзду він прийшов попрощатися. Мама сиділа на дивані, чорна від неминучого. Він здригнувся, окинув її поглядом. Його мати завжди була при повному параді, а зараз сиділа непричесана, в якомусь старому халаті, в плямах.
– Так, значить, їдеш? – запитала вона без емоцій.
– Мам, це шанс.
– Шанс, – перебила вона його, закривши обличчя руками. – Для кого? Для вас із нею. А я хто? Ти проміняв матір на цю дівчину. Мене, яка ночами не спала. Мене, яка економила на всьому, щоб дати тобі освіту. Яка добилася того, щоб ти за розподілом залишився тут, де тебе всі знають. І ця вся вдячність – залишити мене на старість і поїхати? А як же склянка води? Як же твоя допомога?
– Мамо, навіщо ти так? Хочеш, переїдеш потім до нас? Ліда допоможе з документами, – залепетів він.
І вони поїхали. Перший час було важко. Без знання мови. Ставлення до нього – як до незрозуміло кого. Він кілька разів думав махнути рукою й повернутися у звичний затишний світ, але заради Ліди терпів. Потроху все налагодилося, і життя стало простішим. Він підтвердив диплом, влаштувався в клініку. Дружина влаштувалася на роботу в міграційний центр. Вони переїхали будинок у затишному передмісті. У них з’явилися друзі. Потім з’явилися два сини.
Вася був щасливий, якби не одне «але». Усі ці 10 років він писав довгі повідомлення матері, але та їх навіть не читала. Бабуся й тітка сумно твердили, що вона заборонила їм навіть згадувати його ім’я, ніби він був прокаженим.
– Вона сумує, Васенько, тільки не хоче цього визнавати. Знаєш же її характер. Кремінь, горда, все чекає, поки ти голову прихилиш. Знаєш що? Приїжджай до неї на ювілей, зроби їй сюрприз. Материнське серце відтане. Я хоч правнуків побачу, а то все на фотографіях ними милуюся.
Він розповів про це запрошення. Ліда й та несподівано підтримала його, мовляв, чому б і ні? Зрештою, мати сама.
Зупинитися вирішили в бабусі, яка єдина знала про їхній несподіваний приїзд. Приїхавши, влаштувалися й стали готувати сюрприз. Ювілей був у ресторані. Коли вони ввійшли, гул голосів стих, рідня й колишні, а тепер мамині нинішні колеги завмерли від здивування. Його мати в яскраво-червоній сукні помітно здала. Темні кола під очима, глибокі зморшки й погляд чіпкий, колючий.
Побачивши сина, здригнулася, потім перевела погляд на Ліду, на двох маленьких хлопчиків, які знічено переминалися з ноги на ногу, кожен тримаючи в руках по пакету.
– Навіщо прийшли? – запитала тихо.
– Мамо, вітаю тебе з днем народження.
– Собі побажай, – перебила вона його. – Зрадник, згадав про матір.
Ліда зблідла, тільки міцніше стиснула руку Васі. Він відчував, як діти здригнулися.
– Мам, ми й хотіли…
– Мені з тобою нема про що говорити, – грубо перебила його мама. – Я тебе пробачу, якщо ти відмовишся від цієї й від цих.
– Досить! – обурився Вася. – Мам, у тебе дах поїхав. 10 років минуло. Досить на мене ображатися й на мою дружину. Ми приїхали закопати сокиру непорозуміння, познайомити тебе з онуками. Що з тобою? Ти у здоровому глузді?
– Значить, у мене немає онуків, – сказала вона чітко. – І сина немає. Я тебе попереджала. Поїдеш – матері для тебе більше не буде. Ти свій вибір зробив.
У залі почувся невдоволений гул голосів:
– Ангеліно, припини.
– Ангеліно, рідний син же, що ти чиниш?
– Ангеліно, заспокойся, не лякай хлопчиків.
Його бабуся, яка до останнього вірила, що дочка пробачить Васю, охнула й схопилася за серце.
Рідня шепотіла:
– Та як же так, рідна мати? Онуки ж…
Тільки от його мама нікого не слухала, роблячи вигляд, що вона сама в цій залі. Вася постояв ще пару хвилин, потім тихо сказав дружині:
– Ходімо.
Вони вийшли, і за ними потягнулися гості. Кожному було цікаво, як його життя. Колеги розпитували про роботу, родичі оточили Ліду й дітей. Тільки от його мама навіть не вийшла із зали.
За годину він попрощався, домовившись із кожним про особисту зустріч. У таксі він мовчав, проводжаючи поглядом знайомі вулиці, що пролітали повз. Не було ні злості, ні образи – тільки порожнеча. Він простягнув матері руку, запропонувавши спробувати відновити стосунки. Вона відмовилася. Це її вибір. Тому більше він нав’язуватися не стане.
