“Я пришлю до тебе Василька. Він допоможе

“Я пришлю до тебе Василька. Він допоможе

Останні слова бабусі мене здивували:

– Мене там чекає на Василько, – видихнула вона і покинула цей світ.

Василько, щоб ви розуміли, – кіт, що пішов за веселкою місяць тому.
Вони разом прожили двадцять три роки. Такого розумного кота ще у своєму житті не зустрічала. Він тільки не говорив (хоча, ні, говорив, але на своєму, котячому).

Одного разу, коли у бабусі прихопило серце, навіть притягнув їй з полиці валідол.

Бабуся дуже переживала, коли він пішов. І ось, мабуть, кіт зустрів її.

Я залишилася сама на білому світі. Десь далеко, в Італії, жила мама, яка поїхала у відпустку на тиждень і попросила бабусю доглянути мене.

– Мила, спокійна дитина, клопоту не завдасть, – пообіцяла вона бабусі та поїхала.

Там познайомилася з гарячим італійським мачо і залишилася назавжди. Щороку мама дзвонила на домашній. Ми не відключали його через неї.

Час минав. Щоби зробити ремонт у квартирі, влаштувалася на другу роботу. Розсварилася з хлопцем і познайомилася з новим. Через місяць і з ним розлучилася, бо він не хотів працювати, а став постійно просив в мене грошей “до зарплати”.

На річницю вирушила до бабусі на могилу, поскаржилася на чоловіків загалом і, зокрема, розповіла всі новини про ремонт, на який, нарешті, накопичила грошей, про нову роботу, сусідку Люсю і вирушила додому.

Не встигла я зайти до квартири, як пролунав телефонний дзвінок на домашній. Зняла слухавку і почула тріск, шум, немов із зіпсованого приймача.

Я вже хотіла покласти слухавку, але раптом настала тиша і такий знайомий і рідний бабусин голос промовив.

– Я пришлю до тебе Василька. Він допоможе.

У мене мороз по шкірі побіг, і коли пролунав довгий гудок, я поклала слухавку.

Ось так! Оце поговорила з бабулею. Вона від свого слова не відступить. І надішле! Я не маю сумніву.

Наступного вечора, повертаючись із другої роботи, я потрапила під дощ. Добре, що у сумці лежав дощовик. Я натягла його і спокійно вирушила далі.

Біля крамниці під вузьким козирком притулявся до стіни маленький сірий комочок. Він уже весь промок і тремтів від холоду. А може й з голоду.

Серце затремтіло від жалю, і я не змогла пройти повз.

Сунула його за пазуху та увійшла до магазину. Він сидів тихо, не рухаючись, ніби не вірив своєму щастю.

У сусідньому під’їзді у нас була ветлікарня. Ми завітали й туди. Хвостика оглянули, дали купу порад, ми купили ліки проти бліх та паразитів. У тому, що це кіт, я навіть не сумнівалась.

Вдома помила його теплою водою, погодувала і поклала спати в крісло. Вранці мене розбудили вуса, що лоскотали праву щоку.

Я розплющила очі. Мене обнюхував новий мешканець.

– Що? Зголоднів, Василь? Чи ти не проти цього імені?

– Няв, – почула я у відповідь.

Кошеня освоїлося швидко, ніби тут жило. Ну, якщо це справді бабусин посланець, то так і є.

Я вже розібрала шафи, викинула дещо на смітник, дещо роздала сусідам і до притулку.

Те, що Вася від бабусі, переконалася у п’ятницю ввечері.

У двері подзвонили. Виявилося, сусід поверхом нижче, Сергій. Бабуся його не любила. Говорила, що він слизький тип. Попросив чай.

Поки я вирушила на кухню, в коридорі пролунав крик. Звичайно, я повернулася. І застала картину “Не чекали”. Цей гад поліз у мою сумку, що стояла на тумбочці у передпокої.

А Василь, помітивши це, кинувся на нього і вчепився в руку. Сусід кулею вискочив із квартири. Я налила своєму супергерою вершків і відрізала його улюбленої ковбаски.

Минув ще місяць. Я все відтягувала початок ремонту. Нарешті знайшла оголошення будівельних бригад і задумалася.

На сайті близько п’ятнадцяти сторінок, на кожній – двадцять контактних номерів. Як серед них розбереш, кого вибрати? Щоб і якісно, і ціна була у розумних межах.

Жартома, поскаржилася Васі.

– Ох, Васю, як знайти бригаду?

Кіт нявкнув і сів біля мене.

– Що, братимеш участь у виборі? – хмикнула я і почала читати всі оголошення поспіль.

Кіт заснув на п’ятому чи шостому. Ех, думаю, помічник!

Але варто мені прочитати сьоме, як Василь схопився і тицьнувся носом у телефон.

– Думаєш, цих хлопців?

– Няв, – підтвердив він.

І я зателефонувала. Хлопці справді виявилися класними. Вони й шпалери поклеїли, і ламінат постелили. Якісно, швидко та за прийнятною для мене ціною.

Василь уважно стежив за їхньою роботою. Хлопці помітили його увагу і жартівливо називали його “пан виконроб”.

За два місяці я купила меблі. Але фахівця зі збору меблів обіцяли надіслати протягом місяця. А в мене ж горіло – треба швидше!

Ритуал з пошуку повторився. Я читала, Вася слухав. Коли він стрепенувся, я зраділа. Фахівця знайдено!

Якщо за попередньою бригадою Василь просто спостерігав, то за Дімою він ходив хвостиком. Кіт терся об його ноги, і біг до мене, ніби показував, дивись, класний хлопець, нам би такого.

Я шикала на кота, червоніючи від збентеження. Попросила Діму зібрати й книжкову шафу, потім комп’ютерний стіл.

Діма закохався у мого кота. Щодня приносив йому ласощі, довго гладив перед відходом, говорив з ним під час роботи.

А якось у суботу, нагладжуючи Ваську, запросив мене у кіно. Я якщо чесно, спочатку не зрозуміла, кому він говорив, і очманіла трохи. Але коли він зніяковіло глянув на мене, зрозуміла.

І погодилась. Хлопець хороший, у всіх сенсах позитивний, і мені сподобався з першого погляду.

Так і живемо, Вася, Діма та я. Чекаємо на поповнення.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!”