У мене троє дітей, всі вже дорослі, та покинули батьківське гніздо. Старший за кордоном живе, там сім’я у нього і двоє дітей. Як поїхав колись, багато років тому, так більше я його і не бачила, тільки фото, листи, телеграми з привітаннями. Скільки разів його просила, щоб приїхав, невістку і дітей показав, але йому все ніколи, а життя проходить – не наздогнати, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати?
Середня донька добре вийшла заміж, теж поїхала за чоловіком, дочка одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Все гаразд в родині, за неї душа спокійна.
А ось молодша – Катерина, все одна, колись вона вийшла заміж за хлопця з нашого села – Михайла, але після народження дитини щось не склалося у них, розійшлися. Подалася Катерина в місто, технікум закінчила, так влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і онука забрала.
Я дуже скучила за дітьми і онуками, тому цього року вирішила поїхати до молодшої доньки в гості на свята. Дорога не близька, я їхала і уявляла, як обійму дочку, поцілую онука, думки ці гріли душу в дорозі. Я ж їх уже цілих три роки не бачила. Набрала повні сумки продуктів. Важко все везти, але куди діватися, без гостинців же нікуди…
Коли я приїхала до доньки, онука не впізнала, він справді дуже виріс. Але донька якось прохолодно мене зустріла. Каже, що не мала часу зустріти мене на вокзалі, бо готувалася до прийому гостей.
Я приїхала до доньки в суботу ввечері, а в неділю до неї прийшли гості – кілька її подруг з чоловіками. Яке ж було моє здивування, коли мене не покликали за стіл.
– Мамо, правда, ти ж не хочеш з нами сидіти, тобі з молодими не цікаво? – запитала у мене донька.
Щоб не осоромити її перед друзями, я сказала, що так, за стіл до них не хочу, а щоб не заважати, піду погуляю. А оскільки міста я не знала і боялася заблукати, то майже весь день я просиділа на лавочці біля під’їзду. Добре, що хоч день виявився теплим і сонячним.
А ввечері, коли гості порозходилися, ми сіли вечеряти і донька запитала мене, чи надовго я до неї приїхала. А коли почула, що я планую побути у неї цілий тиждень, знітившись, попередила, що не може мене прийняти, бо їде з сином до друзів на дачу на кілька днів.
На наступний день я поїхала додому. У поїзді все дивилася у вікно і думала, як же швидко пролетіло життя, як швидко ми з чоловіком стали не потрібні своїм дітям, але ж скільки любові, турботи і материнського тепла було вкладено в них…
Добре, що в мене є чоловік. Хоч хтось вдома чекає, хоч комусь я ще потрібна…
Фото ілюстративне – howmade.
