Інна збиралася вже йти, як до кабінету заглянула молода дівчина.

— Доброго дня. А ви мене приймете?
— Доброго дня. Взагалі-то прийом закінчено, я йду…

— Зрозуміло. Вибачте…

Двері зачинилися. Обличчя дівчини здалося Інні знайомим, ніби бачила її раніше, або схожа на когось… Напевно, приходила вже.

Взяла сумку, вимкнула світло і вийшла в коридор. Дівчина сиділа на кушетці. Худенька, у простенькій сукні, обшарпаних босоніжках.

— Я ж сказала, прийому не буде. Чи ви чекаєте когось?

— Я просто не знаю, що мені робити. І до кого йти. Мені додому далеко їхати, виходить, даремно прийшла…

— А що у вас за проблема? Із чим прийшли? Щось термінове?
— Ага, термінове. Дитину чекаю. Термін підтискає…

— А років вам скільки?
— Вісімнадцять виповнилося.

— Приходьте завтра, я з восьмої години працюю.
— Прийду, куди ж діватися. На автобус тільки запізнилася вже. Доведеться якось добиратися…

При слові «якось»  Інна здригнулася.

— Це небезпечно. Краще на таксі. Хоча, в таксі зараз теж страшно їздити, особливо молодим дівчатам…

— Я у знайомої можу переночувати, є тут одна, живе недалеко. У неї, щоправда, троє дітей, але нічого, я і на підлозі можу спати…

— Добре. Чекаю вас завтра.

Інна вийшла з будівлі. Що відбувається? Чому їй так тривожно стало за цю дівицю? Може тому, що згадала, що з нею трапилося, багато років тому…

Інна стояла на узбіччі дороги, дивлячись услід автобусу. Трохи не встигла. Небо затягнуло чорними хмарами, зривався дощ.

Що ж робити? Як дістатися додому? Батьки чекають, та й вона скучила, півроку не бачилися.

Інна вчилася в медичному інституті, мріяла стати лікарем. Жила на орендованій квартирі, так батьки вирішили, і оплачували самі. Вона була й не проти. Навчання подобалося, давалося легко.

Зупинилася машина, жигуль, за кермом сидів чоловік у кепці, років на двадцять старший за неї.

— Куди треба, красуне?
— У Васильків. Автобус поїхав уже, не встигла ось…

— Сідай, я якраз у той бік їду. Та не бійся, я й недорого візьму.

Їхали спокійно, водій жартував, щось питав. Далі все сталося стрімко. Він різко звернув із дороги в ліс.

Інна не розуміла, що відбувається. Машина зупинилася. Чоловік дістав якусь ганчірку і притиснув сильно до її обличчя. Вона знепритомніла.

Прокинулася на сирій землі. Машини не було. Спідниця перекручена задом наперед, голова боліла… Насилу усвідомила, що сталося…

До батьків дісталася пішки. Розповісти про те, що трапилося, побоялася. Батьки суворі, звинуватять її у всіх гріхах зараз…

Треба просто забути цю історію. Інакше доведеться йти в поліцію, писати заяву, галас підніметься, ганьби потім буде.

В Інни був хлопець, але недовго. Місяць зустрічалися, і вона його покинула. Виявився занудою. Але зробити з неї жінку він встиг. Водій виявився її другим партнером. Тільки небажаним.

Дідько, по-хорошому треба його покарати, але страшно оголошувати про це. Скільки було випадків, коли звинувачували дівчат, мовляв, сама винна, спровокувала. І батьків шкода, такий стрес зазнають.

А вона сильна. Впорається. Забуде як страшний сон…

Йшов час, Інна ходила на навчання, гуляла з подругами. Тільки здоров’я підводило. Нудота, блювота періодично, слабкість і сонливість. Звернулася до лікарні.

— А ці дні у вас давно були? — лікарка уважно подивилася на Інну.

— Та нещодавно було щось схоже на них, і до цього теж…

— Направляю вас до жіночого лікаря. Мені здається, ви чекаєте дитину…

Інну ніби окропом обдали. Не може бути… Адже були ці дні, кілька разів, отже, не може бути цього… Але лікарка підтвердила  тринадцять тижнів. Позбавлятися пізно. Сказала, що так буває.

Інна була в паніці. А як же навчання, як батьки? Не потрібна їй ця дитина, вона її вже ненавидить…

Оскільки щось робити запізно, значить буде дитина, залишить її. І батьки нічого не дізнаються. Не буде до них їздити з животом. А на навчання ходитиме, кому яке діло…

Так і вчинила. На щастя, живота практично не було видно, і ніхто зі знайомих не здогадувався, що вона чекає дитину. Носила широкі кофти, сорочки, пояснювала тим, що набрала зайві кілограми.

Благополучно доходила до семи місяців. Якось увечері стало хапати живіт, усе частіше й частіше.

Зрозуміла, що почалися перейми. Викликала таксі і вирушила в лікарню, захопивши потрібні речі та документи.

Відразу сказала, що писатиме відмову від дитини, нехай навіть не вмовляють залишити. Все пройшло швидко, дівчинка, два з половиною кілограми. Бачила мигцем маленьку маківку.

Сказали, що дівчинка здорова, і запропонували прикласти до грудей. Інна відмовилася. Вона навіть дивитися на неї не хотіла.

Через кілька днів Інна вирушила додому. Відмова написана, молоко перегоріло, життя триває. Нарешті вона позбулася цієї непотрібної дитини…

А далі було навчання, сесії, заліки. Рідко куди ходила, не було бажання. І ось її мрія збулася.

Отримавши диплом, влаштувалася в міську лікарню. Батьки до цього часу допомогли купити квартиру, машину.

Почала зустрічатися з братом подруги, навіть жили разом. Але недовго. Виявився любителем випити. Наступний чоловік виявився одруженим. Зізнався не відразу. Довелося відправити його до дружини.

Ходила в театр, на виставки, їздила з друзями в гори. Начебто життя її влаштовувало, але в душі була якась туга. Відчуття, що чогось не вистачає для повного щастя.

Батьки живі, здорові, постійно натякають, що пора б онуків няньчити. Інна й не проти б, та тільки від кого? Немає нормальних чоловіків у її оточенні…

Наступного дня до неї в кабінет зайшла дівчина, яка вчора не встигла на прийом. Малий термін.

Коли Інна заповнювала картку, то звернула увагу на дату народження дівчини. Саме цього дня в Інни з’явилася дитина. Треба ж, збіг який, і число, і місяць, і навіть рік…

— Аню, може залишити дитину? Чому вирішили не залишати дитину?

— Ой, та куди мені народжувати… Хлопець кинув, коли дізнався, мати накричала і змусила йти в лікарню. Їй не вигодувати нас…

Вона санітаркою працює. Випити любить… Я теж працюю, після школи одразу влаштувалася в магазин. Але там зарплата маленька, і графік не зручний.

Я росла без батька, знаю, що це таке. Тому не хочу своїй дитині таку долю.

Хоча, шкода, звісно… В очах Ані з’явився смуток. Інна зрозуміла, що дівчина може ще передумати. Чомусь саме її захотілося відмовити від цього рішення.

— Знаєте що, йдіть додому і добре подумайте. Встигнете ще зробити.

— Правда? Добре… Мамі скажу, що аналізи здати поки треба… Знаєте, я ж семимісячна народилася. Рідна мати відмовилася від мене. Молода була. Напевно, приблизно в такій самій ситуації, як і я опинилася. Я не тримаю на неї зла.

Мама каже, що так шкода стало, і вона забрала мене, вона не могла мати дітей, чоловік кинув. Я вдячна за це дуже, що не потрапила в дитбудинок.

Мама хороша, добра. Коли твереза. Її на роботі з жалю тримають. Вона вдома п’є тільки, на роботі тримається… Гаразд, я піду…

Інна не могла вимовити ні слова. Не може це бути збігом… Таке тільки в фильмах показують, випадково мати зустріла доньку… Що ж робити? Говорити їй чи ні?

А дівчина симпатична, схожа чимось на Інну. Тільки колір очей інший.

Дівчина пішла. Інна випила склянку води від хвилювання. Ну треба ж такому статися! Спливла з минулого її таємниця…

Прийшовши додому, Інна не могла знайти собі місця. Це що ж виходить, що вона стане бабусею, якщо Аня залишить дитину? Справжньою, рідною бабусею. Тільки знати про це буде тільки Інна.

Дівчина їй дуже сподобалася. Скромна, вихована. Санітарка з пологового будинку всю душу вклала в неї і любов.

Інна не відчувала докорів сумління. У той момент вона не могла вчинити по-іншому. Не той це випадок, коли радий дитині.

Але тепер, коли вона знає правду, що робити з цією інформацією? Адреса і телефон дівчини в неї є, переписала про всяк випадок. Наступного дня Аня знову прийшла. Сумна і заплакана.

— Я буду позбавлятися від дитини. Мама наполягає. Мені тільки вісімнадцять років, усе життя попереду. Та й кому я потрібна буду з дитиною… Призначайте аналізи, або що там потрібно… Це ж безкоштовно? А то грошей у мене немає…

Інна важко зітхнула. Бідолашна дівчинка… Але ж це її донька, яка носить її онука чи онучку. Вона зобов’язана допомогти їй у важкій ситуації.

— Аня, у мене є серйозна розмова до вас. Зачекайте, будь ласка, в коридорі. За півгодини я звільнюся.

Аня з подивом подивилася на неї, знизала плечима.

— Добре. Я почекаю…

Як же довго тягнулися ці півгодини. Інна переживала, що дівчина піде, не дочекається її. Але, на щастя, дівчина сиділа на кушетці, коли вона вийшла з кабінету.

— Підемо в кафе тут поблизу. Розмова довга…

Зробивши замовлення, Інна почала розповідати про той самий день. Усю правду. Так, боляче, неприємно, але що робити. Брехати вона не буде. Що сталося, те сталося.

Аня уважно слухала її, не розуміючи, навіщо лікарка їй розповідає про те, що з нею колись сталося.

— І річ у тім, Аню, що дівчинка, яку я народила тоді — це ти… Я твоя рідна мама…

Аня розгубилася, почала смикати носовичок у руках.

— Та як же це… А ви не дізнавалися, що це за чоловік був?

— Ні. Я постаралася забути про це. Вибач, що так вчинила. Я не хотіла тобі зла… Але ти маєш знати правду.

Аня не знала що сказати.

— Я тебе прошу залишити цю дитину. Ти полюбиш її, ось побачиш. А я допоможу. Усім, чим зможу. Дитячі речі куплю, іграшки, гроші дам. Усе добре буде!

— А як же мама? Ну… Мама, яка виростила мене…

— Усе так само залишиться. Якщо захочеш, можеш переїхати до мене. У мене умови хороші, квартира велика.

— Ні, дякую. Я маму не кину. Мені треба обміркувати все, що ви сказали…

— Ось мій телефон і адреса. Якщо що, я завжди тобі рада…

Аня пішла. Видно було, що вона хвилюється і переживає. І це зрозуміло. Дізнатися таке…

Минув тиждень. Від Ані — тиша. Інна не хотіла дзвонити першою. Вона розуміла, що звалила на цю юну дівчину такий тягар відповідальності…

Подивившись серіал, Інна лягла спати, час пізній, завтра на роботу. Раптом пролунав телефонний дзвінок.

— Алло, Інно Михайлівно, здрастуйте. Моя мама пила в якійсь компанії і їй стало погано. Відвезли на швидкій, але врятувати не вдалося… Отруїлася… Що мені робити?
Інна чула, що дівчина плаче.

— Аню, співчуваю… Я зараз приїду.

Ось це новини! Горе яке для доньки… Адже вона любила ту жінку…

Інна допомогла організувати похорон, поминки. Аня була у нестямі від горя.

Розповіла, що приховала від матері те, що розповіла Інна, не знала, як почати розмову. І ще вона сказала, що позбавилася від дитини, щоб мати заспокоїлася. Але вона твердо вирішила залишити дитину.

— Я не можу перебувати в цій квартирі, мені важко… Все нагадує про неї…

— Знаєш що, збирай речі і поїдемо до мене. Поживеш якийсь час, а там видно буде. Можна продати цю квартиру потім, як у спадок вступиш, і купити іншу, кращу. А я допоможу. Може навіть поруч зі мною.

Аня погодилася. Вона була вдячна за допомогу. Адже в неї більше нікого не було.

Тепер треба було все розповісти батькам Інни. Це було найскладніше… Як вони сприймуть таку новину?

— Аню, пропоную поїхати познайомитися з твоїми бабусею і дідусем.

— Я не проти. Навіть рада буду. У мене не було їх ніколи. Мама росла у тітки, батьків не було.

Батьки були в шоці від почутого. Мамі Інни довелося пити заспокійливе, тато налив собі.

— Інно, ну як так… Чому нам не сказала?! Ну ми звірі, чи що, не зрозуміли б? Ти єдина донька… Аню, онучко… Ти так схожа на маму Інну… Вибач, що так вийшло…

Коли всі заспокоїлися, пили чай із тортом і розмовляли. Інна раптом зрозуміла, що тепер по-справжньому щаслива.
Таємниця більше не обтяжувала.

У неї є тепер донька, і скоро з’явиться онук чи онука. Вона все зробить для них. І все буде добре!