Привіт, мене звати Катя, і сьогодні я розповім про свій досвід відвідування психотерапевта. Спойлер: я не чула таємничих голосів в голові й не думала, що у світі існує якась змова. Просто в один “прекрасний” момент я втратила радість життя і не змогла її знайти самостійно.
Я хочу поділитися з вами своїми психотерапевтичними пригодами та сподіваюся, що моя історія допоможе комусь знайти душевний спокій. Ну або хоча б зробити перші кроки в цьому напрямку.
Як я дійшла до психотерапевта
Отакою я була до того, як почала постійно сумувати.
У 2012 році у 28 років я овдовіла. Як пишуть в поганих книжках, “ніщо не віщувало біди”. Ми були звичайною сім’єю, виховували одного хлопчика, і я була вагітна другою дитиною. Але за кілька днів моє життя змінилося: мій молодий чоловік згорів від хвороби за один тиждень. Так я залишилася на 9-му місяці вагітності з 3-річним малюком на руках.
У світі нічого не змінилося: не згасло сонце, птахи не припинили свого співу, люди ходили на роботу, життя тривало. У мене не було навіть натяку на депресію – просто тому, що я була зобов’язана бути сильною.
Звичайно, я тужила, я була шокованою: як таке взагалі могло статися зі мною? Але тепер, через 7 років, я розумію, що була немов у скафандрі: всі почуття притупилися, тому що не можна було розпускатися. Я зачинила своє серце від болю, навчилася не плакати та не істерити, і, як з’ясувалося, дарма.
А так – в період депресії. Де мої щічки?
Депресія наздогнала мене вже тоді, коли я думала, що пережила втрату. Моя вага за рік знизилася на 20 кг – я просто не хотіла їсти. А якось я подумала, що у мене рак або якесь інше невиліковне захворювання. Я стала, мов божевільна: почала шукати “відповідні” симптоми в Інтернеті, ходила на обстеження, але лікарі не знаходили у мене жодних хвороб. Але сама я конкретно знала, що хворію на щось жахливе й помру з дня на день, тому міряла температуру по п’ять разів щодня, оглядала шкіру, вишукуючи висипання і плями, оглядала лімфовузли.
Якось увечері я відчула, що моє серце гупає так, що ось-ось вирветься з грудей. На чолі проступив піт, затряслися руки, і хотілося кудись бігти. Мені здавалося, що зараз станеться щось жахливе, а я не знаю що. Так я познайомилася з панічними атаками.
Організм кричав: “Мені зле!” – я розвалювалася на шматки, тільки не хотіла цього помічати й думала, що все пройде само собою. І лише коли одяг почав бовтатися на мені мішком, а вставати з ліжка вранці стало важко, я зрозуміла, що мені потрібна допомога “мозкоправа”.
У звичайній районній поліклініці лікар приймає безплатно. Тут немає канапи та коробки з паперовими хустинками, в які можна лити сльози.
Я нишпорила Інтернетом, шукаючи відповідного лікаря. Взагалі психотерапевт – дуже дороге задоволення, але в моїй районній поліклініці був лікар, який приймав пацієнтів без грошей. Зрештою, втрачати мені було нічого, і я записалася до нього – так почався мій шлях до одужання.
Я відвідувала психотерапевта кілька місяців. Разом ми з’ясували, що у мене реактивна депресія. На відміну від інших видів депресій, у яких ноги ростуть з дитинства, від комплексів і так далі, реактивна – це відповідь психіки на травматичну ситуацію.
Я сподівалася, що лікар просто випише мені антидепресанти та відпустить додому, але психотерапія так не працює. Щоб позбутися від депресії, треба докласти певних зусиль.
Ось що я зрозуміла після пів року відвідин психотерапевта:
1. Не треба надіятись на таблетки
Чарівної пігулки не існує. Взагалі. Таблетки, яка зробить мене життєрадісною, немає на світі. Мій психотерапевт порівнював антидепресанти й анксіолітики (протитривожні засоби) з милицями. Коли людина ламає ногу, їй накладають гіпс і вручають милиці, щоб вона могла пересуватися. Але це тимчасово: рано чи пізно доведеться відкинути милиці та почати заново вчитися ходити.
Так і з таблетками: вони знімуть симптоми (тривожність, страх), допоможуть протриматися в найчорніші дні, але не вилікують. Без правильної психотерапії таблетки можна поїдати роками. Справді, я зустрічала людей, які, як гурмани, розбираються в сортах антидепресантів. Щоб вилікувати депресію, пацієнт мусить працювати.
2. Іноді буває болісно
З перших сеансів виявилося, що я не хочу жити. Я не будувала планів далі, ніж на кілька днів (Навіщо? Ми все одно помремо так чи інакше), не бачила сенсу робити ремонт або ходити до перукаря. Та що там – приймання душу здавалося не такою вже потрібною процедурою.
Мені довелося навчитися хотіти жити. Через силу. Ми з терапевтом складали списки – на день, на місяць, на три роки. Я креслила графіки та малювала плани. А ще вчилася контролювати негативні думки. Це важко і часом дуже болісно.
3. Довіряйте людині з дипломом лікаря
Краще довіритися фахівцеві з медичною освітою – лікар може розібратися в причинах хвороби та призначити правильне лікування. Депресія багатолика: іноді хвилею накривають гормони, іноді мозку не вистачає серотоніну, а іноді вся справа в травматичних подіях. Лікар допоможе розплутати цей клубок і комплексно підійти до проблеми.
І головне – при виникненні панічних атак або депресії треба проходити медичне обстеження. Необхідний мінімум: ЕКГ, обстеження в невролога та ендокринолога, а ще флюорографія. Дивно, але деякі хвороби маскуються під депресію: поки будете розмовляти з психотерапевтом, ваш стан може погіршитися.
4. Довколишні не зрозуміють
Більшість людей вважали, що всі мої “терпіння” – від неробства. Депресією хворіють тільки ледарі, які не мають чого на світі робити. “Випий чай з м’ятою, поспи, купи собі нові туфлі, і депресія пройде”, – казали мої знайомі.
Добре, що я не почала їх слухати. Мене не тішило життя, я боялася вставати вранці з ліжка, у мене виникли напади панічних атак – і все від лінивства? Навряд чи. Я піклуюся про двох малюків, працюю – ну яке неробство? І тут я дещо зрозуміла: щоб визнати свою слабкість, треба бути сміливим. А щоб почати лікування, треба в сто разів більше сміливості. Не потрібно йти на повідці ближніх. І тим більше займатися самолікуванням.
5. Все дуже повільно
Деякі поради лікаря здаються відверто дурними. Спеціаліст може запропонувати завести щоденник, скласти план дій на 3 роки наперед або намалювати якийсь малюнок. “Ну і як це все може мені допомогти? Дайте краще таблеток, і я піду додому”, – думала я.
Трюк у тому, що все це працює, але непомітно. На наступний ранок і навіть через тиждень мені не стало краще – ефект відчувся через місяці. Думаю, і сам лікар точно не знав, що спрацює на 100%.
6. Провали – частина лікування
Іноді стає гірше. “Ну як так?! Я ж ходжу до лікаря, займаюся дурнею, виконую його рекомендації, а сміятися мені досі не хочеться…” – так думала я. З початком терапії стаються провали. Думаю, це нормально. Великі справи не робляться за кілька днів, а тут психічне здоров’я – варто проявити терпіння і наполегливість.
7. Лікар не запише вас до божевільних
Психотерапевт не ставить на облік. Часто люди в нашій країні бояться йти до психотерапевта чи психіатра через острах, що їх внесуть до переліку душевнохворих, не даватимуть права на водіння автомобілем, а в довідці для роботи напишуть, що у них “протікає дах”.
Це – неправда. Я відвідувала психотерапевта в районній поліклініці, і мені для візиту не потрібен був ні поліс, ні паспорт. Поки ви не бігаєте по вулицях в костюмі горобчика і не нападаєте на людей, ніхто вас не поставить на облік.
8. Знайомство з собою може виявитися неприємним
Психотерапія – це шанс познайомитися з собою ближче, щоправда, знайомство може виявитися не дуже приємним. Я дізналася, що в моїй депресії є купа злості та агресії. Я злилася на чоловіка, який помер і залишив мене саму з дітьми. Я злилася на жінок, у яких є чоловіки, і на дітей, у яких є батьки. Адже я точно найнещасніша на світі і їм мене ніколи не зрозуміти!
9. Депресія може повернутися. І, швидше за все, так і буде
Кажуть, що колишніх алкоголіків і наркоманів не існує. З депресією і панічними атаками те ж саме: іноді вони повертаються. Психотерапевт НЕ фея-хрещена, він не зробив з мене іншу людину, але він дав мені інструментів та навичок для подолання цих станів.
Не можна стати суперлюдиною, яка ніколи не сумує і не відчуває психологічних проблем. Зате можна навчитися жити з собою у світі, приймати свої недоліки та за потреби самотужки вправляти собі мізки.
10. Почуття гумору іноді допомагає
Не можна “коронувати” свою депресію. Так, депресія – це хвороба, і її треба лікувати. Тільки не можна дозволяти їй захопити життя. Коли у вас, наприклад, ГРВІ, все ваше життя не крутиться навколо крапель для носа і заварювання ромашки? Так і тут – менше пафосу. Є недуга, і ми з нею боремося. Лікар не охає, а вправляє тобі мізки – не впадайте у відчай.
Мені допомагало почуття гумору. Іноді мені здавалося, що я божеволію. Але я думала так: “Добре, нарешті я з’їду з глузду, поїду в психлікарню, зате відпочину від прибирання, прання і батьківських зборів”. Іноді рятує сарказм щодо себе.
Замість висновку
Я відвідувала психотерапевта 6 років тому і ні про що не шкодую. Його поради допомогли мені виплутатися зі складної ситуації та допомагають не впадати у відчай тепер. Мій досвід виявився позитивним, тому всім знайомим, які зіткнулися з депресією, підвищеною тривожністю та іншими проблемами, я раджу звертатися до фахівця.
Дивно, як багато людей витримує незручності через страх здатися “божевільними”. А деякі взагалі бояться психотерапевта і думають, що це той самий лікар, який надягає на пацієнтів гамівну сорочку і коле галоперидол.
Не бійтеся звертатися за допомогою і будьте здорові!
